— Ще спроможна терпіти сама себе. Але страждає на думку про свою жахливу самотність.

— А що ж Дамін із Клазобіона?

— Він торговець, людина рахубна, і не згодиться побратися з Елеєю, поки я не помру. Закон дозволяє йому це. Тепер, після смерті її брата, моя донька за законом стала епіклерою[41] і повинна вийти заміж, щоб наше майно не перейшло до Держави. Як дядько з батькового боку Дамін має першочергове право взяти її за дружину, але він був не надто прихильний до мене й за Мерагрового життя, а після його смерті — і поготів. Він, наче той птах-падлоїд, вичікує, доки я щезну з цього світу. Мені байдуже, — вона потерла передпліччя. — Принаймні я матиму певність, що цей будинок перейде у спадок Елеї. До того ж вибирати мені нема з чого: як ти здогадуєшся, залицяльників у моєї доньки небагато через те, що наша родина впала в неславу…

Трохи помовчавши, Геракл сказав:

— Етідо, я тут узявся за невеличку справу, — вона глянула на нього, і він заговорив швидко, сухим тоном. — Я не можу відкрити тобі імені мого замовника, але запевняю: він людина чесна. Що ж до справи, то вона певною мірою пов’язана з Трамахом… Я подумав, що мушу погодитися… і сказати тобі про це.

Етіда підібгала губи.

— То ти прийшов до мене як розгадник таємниць?

— Ні. Я прийшов, щоб повідомити тебе. Якщо не захочеш мене бачити, я більше не потурбую тебе.

— Яка ж то таємниця може бути пов’язана з моїм сином? У його житті для мене не було жодних таємниць…

Геракл глибоко вдихнув.

— Тобі немає чого непокоїтися: моє розслідування не торкається Трамаха безпосередньо, хоч і ширяє довкола нього. Мені б дуже допомогло, якби ти відповіла на кілька запитань.

— Радо допоможу тобі, — відказала Етіда тоном, який свідчив, що вона аж ніяк не рада.

— Ти не помітила: протягом останніх кількох місяців твій син не був чимось стурбований?

Жінка, насупивши чоло, замислилася.

— Та ні… Він був такий, як завжди. І не видавався мені надто стурбованим.

— Ти проводила з ним багато часу?

— Ні, бо хоч і бажала цього, а проте не хотіла йому докучати. Трамах зробився доволі дражливим щодо цього, але кажуть, що хлопці-підлітки, виховані в родинах, де головують жінки, завжди так поводяться. Він не терпів, коли хтось із нас втручався в його життя. Хотів відлетіти далеко-далеко, — вона замовкла, а тоді додала: — Він прагнув досягти ефебового віку й податися геть звідсіля. І, бачить Гера, я йому за це не докоряла.

Геракл кивнув, на мить заплющивши очі, немовби хотів показати, що цілком розуміє Етіду і їй немає потреби більше нічого казати. Відтак промовив:

— Я дізнався, що Трамах навчався в Академії…

— Так. Я цього захотіла, не лише заради нього самого, а й на згадку про його батька. Тобі ж відомо, що Мерагр приятелював із Платоном. А Трамах, за словами його менторів, добре вчився…

— Що він робив у вільний час?

По короткій хвилі Етіда відказала:

— Я відповіла б тобі, що не знаю, Геракле, але як матір здогадуюся: це не надто відрізнялося від того, що робить будь-який хлопець у його віці. Він уже був чоловіком, нехай закон і не визнавав цього. І був господарем свого життя, як і будь-який інший чоловік. Нам, жінкам, він не дозволяв пхати носа у свої справи. «Удовольнися роллю найкращої матері в Афінах», — казав він мені… — на її блідих губах показалася усмішка. — Але повторюю тобі: Трамах не мав від мене таємниць. Я знала, що він добре вчиться в Академії. Його відстороненість не хвилювала мене. Я дозволяла йому літати на волі.

— Він був дуже релігійний?

Етіда усміхнулася й перемінила позу.

— О так, Священні містерії. Відвідини Елевсіна — це єдине, що мені лишається. Ти не уявляєш, Геракле, скільки сил мені, бідній удові, додає віра у щось незвичайне, відмінне від решти… — розгадник дивився на неї із незворушним виразом на обличчі. — Але я не відповіла на твоє запитання… Так, Трамах був релігійний… По-своєму. Він ходив із нами до Елевсіна, якщо це можна вважати за ознаку релігійності. Проте він більше покладався на власні сили, ніж на свою віру.

— Ти знайома з Анфісом та Евнеєм?

— Звісно. Це Трамахові найліпші друзі з Академії, обидва з добрих родин. Іноді вони теж ходили з нами до Елевсіна. Я про них щонайкращої думки: вони були гідними товаришами мого сина.

— Етідо… Трамах часто ходив полювати на самоті?

— Час від часу. Він любив показувати, що готовий до життя, — вона всміхнулася. — І він справді був готовий.

— Даруй мені такий безлад у запитаннях, будь ласка, але, як я вже казав, моє розслідування не стосується Трамаха безпосередньо… Ти знаєш Менехма, скульптора й поета?

Етіда примружила очі й завмерла на ложі, наче пташка, яка ось-ось злетить.

— Менехма?.. — повторила вона, ледь-ледь закусивши губу, і після коротесенької паузи додала: — Здається, знаю. Так, я пригадую його. Він часто бував у нас, коли Мерагр був іще живий. Дивна особа, але мій чоловік товаришував із багатьма диваками… і це я не маю на увазі тебе.

Геракл роблено всміхнувся і запитав:

— І відтоді ти його не бачила?

Етіда заперечно хитнула головою.

— Не знаєш, він мав якісь стосунки з Трамахом?

— Ні, не думаю. Я певна: Трамах мені про нього ніколи не казав, — Етіда занепокоїлася й насупила чоло. — Геракле, у чому річ? Твої запитання такі… Якщо не можеш розповісти, що розслідуєш, то скажи принаймні, чи смерть мого сина… Тобто… на Трамаха напала вовча зграя, хіба ні? Нам так сказали, і так воно й було, правда?

Геракл, як і раніше не виявляючи жодних емоцій, відповів:

— Саме так. Моє розслідування не стосується Трамахової смерті. Але досить, я більше не дійматиму тебе запитаннями. Ти мені дуже допомогла, і я вдячний тобі за це. Нехай боги будуть прихильні до тебе.

Він поквапно пішов. Його гризло сумління за те, що довелося збрехати добрій жінці.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки[42] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської[43], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос[44] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону[45]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим — клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону[46] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.