Дона Ізабела усміхнулася:
— О, шляхетний доне Елеодоро, нерви наших жінок зовсім не є такі тендітні й звикли до гірших криків. А спати я ще й не збиралася перед вечерею. Зараз велю подавати...
— О, шляхетна сеньоро! — вдруге вклонився гість. — Ми направду були вже цілком уконтентовані підвечірком, і мене просто совість загризає, коли подумаю, що я своєю візитою завдаю стільки клопотів шляхетній сеньорі...
— Але ж звідки, доне Елеодоро! Гість у домі — для пас велике свято, а ще й такий достойний гість, як дон Елеодоро... Боюся лишень, чи така незугарна господиня, як я, потрапить догодити своїми простацькими стравами такому значному панові...
— О, доно Ізабело! — аж руки заломив гість. — Смію запевнити шляхетну сеньйору, що я за все своє життя не їв нічого смачнішого! Але, на жаль, свідомість того, що шляхетна сеньора мусить трудитися і клопотатися, додала до них деякого присмаку гіркоти...
— На милість Божу! — гучно засміявся де Лара. — Слухаючи цих вишуканих люб’язностей, я забуваю, що знаходжуся в дикому краю, і готов подумати, що перебуваю десь у Толедо... Доно Ізабело, моя найдорожча дружино, відкладіть свій страх на пізніше і веліть подавати вечерю, а ми ось її спробуємо і переконаємося, чи вона має присмак гіркоти, чи ні. Думаю, що ні, хіба би куховарка зазівалася і припалила м’ясо...
У світлицю увійшло дві рабині-муринки, вбрані однаково у вузькі смугасті червоно-білі туніки і, побризкуючи тяжкими мідними кільцями на руках і ногах, заходилися прибирати зі столу. А за ними нечутно прослизнула може дев’ятирічна дівчинка, чорнява, як жучок, вбрана в білі шовки й мережива, з золотими бранзолетами на обидвох ручках і рубіновими сережками у вушках. Вона стрелила на гостя лукавими веселими очима і соромливо заховалася за спину дони Ізабели.
Дон Елеодоро здивувався вкрай.
— Що це?! — спитав, не скриваючи захоплення. — Звідки впала ця прекрасна зірка у вашу оселю?
— Хіба не пізнаєте? — вдоволено усміхнулася дона Ізабела. — Це ж та сама моя похресниця ще з Кананеї? Пам’ятаєте?
— Ах, це та сама донька рабів, яку шляхетна сеньйора врятувала від варварської смерти? Де ж би я її пізнав! Що за чудова дівчинка з неї виросла!
— Не хваліть, не хваліть цієї дикунки, — сміялася дона Ізабела. — Вона — дуже уперта й вередлива... Жарі, вилізь но там з-поза моїх плечей і покажись панові!
Але дівчинка ще далі заховалася за широкі фалди господининої сукні й звідти стригла настороженими чорними оченятами, з яких визирала цікавість і вроджена кокетерія майбутньої жінки.
— Жарі, ти чуєш, що я кажу?! — повторила дона Ізабела.
— Лишіть її, шляхетна сеньйоро, — озвався гість. — Соромливість — найкраща ознака молодої дівчини...
— О! — вигукнув де Лара. — «Соромливість!» Якраз вгадав! Це звірятко зовсім не належить до соромливих, але хитре з біса... Жарі, ступай сюди!
На цей наказ, вйданий твердим тоном, дівчина зараз же залишила свій сховок, підійшла до дона Ґабрієля та вклонилася.
— Ну, — взяв її за руку де Лара, — кажи, чи ти є хитра?
— Так, пане, — покірно відповіла дитина, граючи веселим поглядом з-під опущених повік.
— І вперта?
— Так, пане...
— І вередлива?
— Так, пане...
— Гарно! А тепер скажи он тому сеньйорові, як ти називаєшся.
Дівчинка повернулася до Елеодора й сміливо сказала:
— Я називаюся Жануарія, шляхетний сеньйоре.
— Добре! — похвалив де Лара. — Тепер іще скажи, хто ти є?
— Я є похресницею шляхетної сеньйори — донни Ізабели Ґабрієль де Лара, — відповіла дівчинка, ніби завчену лекцію.
— Ось, який у неї титул! — підморгнув де Лара до Елеодора, а потім знову звернувся до Жануарії: — А чому це ви досі не спите, сеньйоріто Жануаріє — похреснице шляхетної дони Ізабели Ґабрієль де Лара?
— Бо я слухала, про що говорили гості, шляхетний пане...
— Ти підслухувала?! — суворо зморщив брови господар, але видно було, що його суворість удавана, і Жануарія не злякалася.
— Було дуже цікаво! — сплеснула вона ручками і засміялася. — Всі-всі сперечалися з отцем Жоакінем, а отець Жоакінь сварився. Отець Жоакінь завжди жалує рабів, але я не хотіла би бути рабинею.
— А чим би ти хотіла бути? — спитав зацікавлений Елеодоро.
— Я буду шляхетною панею, — гордо відповіла дівчинка. — Рабам погано живеться, вони не мають гарних домів, гарної одежі, їх б’ють, коли вони не хотять працювати, і продають... Бути рабинею — дуже погано.
— Але зате рабам на тому світі буде добре, хіба отець Жоакінь не казав? — жартівливо продовжував розмову Елеодоро, переглядаючись багатозначно з господарем.
— Так, казав, — хитнула головою Жануарія. — Завжди каже... Але я жалуватиму рабів, як моя мадриня[3], даватиму їм завжди стару одежу й солодощі на свята. Потім пожертвую багато золота на Церкву, а за це Бог мене також возьме на небо. І буде мені добре на землі й на небі...
Чоловіки голосно розсміялися, але дона Ізабела обурилася.
— Жарі! — прикрикнула вона. — Що це за глупі розмови?! Перестань зараз же, або я тебе відішлю геть! Піди ліпше до кухні й скажи Барбарі й Саломеї, щоб уже подавали...
Дівчинка змішалася, ображено закопилила губку і поспішила вийти. Дон Елеодоро проти волі замилувався її зграбними рухами і стрункою, прудкою фігуркою, що пропливла безшумно через кімнату і прослизнула, мов тінь, крізь тяжку котару на дверях, не змусивши її навіть колихнутися.
Дона Ізабела з виглядом, вкрай невдоволеним, почала нервово поправляти щось на столі, строго нахмуривши брови.
— О, моя шановна пані вже загнівалася! — трохи зніяковівши заговорив де Лара.
— Доне Ґабрієль, мій достойний муже, — так само строго обізвалася господиня, — я уважаю, що говорити на цю тему тепер не випадає...
— Чому? Дон Елеодоро — мій найближчий приятель і в даному випадку нема нічого аж такого поганого, щоб робити з нього секрети...
Гість сидів ні в сих, ні в тих і запитливо поглядав то на дона Ґабрієля, то на його дружину, відчуваючи підсвідомо й свою провину в напняттю, що виникло між подружжям.
— Бачиш, приятелю, — став пояснювати де Лара, — ми обоє дуже прив’язані до цієї малої індіяночки...
— Але прив’язаність не сміє бути підставою, щоб псувати дитину... — вставила дона Ізабела.
— А хто ж її більше псує, доно Ізабело?! — живіше заговорив де Лара. — Я лишень на кожному кроці привчаю Жануарію визнавати свої недоліки, а ви, моя достойна пані, робите з неї забавку для себе. Виховуєте її, як шляхетну панну, навіть грамоти вчите. Ну, скажи, — звернувся він до Елеодора, — навіщо індіянці грамота, коли майже поголовно всі наші сусідки не вміють ні читати, ні писати? Та то ж таки жінки зі шляхоцьких родин!
— Що ж робити, пане мій? — терпко кинула дона Ізабела. — Мушу я чимсь своє життя заповнити, чи ні?
Де Лара сприйняв слова дружини, як докір, і похнюпився. Любив жінку дуже і нераз відчував докори сумління, що не міг дати їй веселішого життя. Взяв її майже ще дитиною з доброї родини, в якій дівчина не знала ні журби, ні тяжкої праці. А що дав їй? Самотнє життя в дикому краю. Дона Ізабела подарувала йому четверо синів. Але що з того? Двоє старшеньких мусів віддати далеко з дому до шкіл, двоє молодших померло, сам Ґабрієль працював цілими днями і рідко коли бачив дружину. А вона сумувала в порожній хаті.
— Коли б хоч вітчим погодився віддати нам на виховання Анну-Марію. — тремтячим від болю голосом заговорила далі дона Ізабела, — то мені було б веселіше. Та й вітчимові — навіщо донька, коли він одружився вдруге і має сина? А дитині ліпше було б у нас, як при мачусі: все ж таки я їй сестра, а Ґабрієль — хресний батько.
— Навіщо донька? Та на те, щоб не випускати з рук маєтку покійної жінки! — сердито буркнув де Лара. — Ох, не зношу я, грішний, німців! Дивуюся навіть, як це ваша мама, доно Ізабело, зважилася на такий нерозумний крок! Вдовувала стільки літ, а потім вийшла заміж, ніби лишень для того, щоб, давши світло ще одній дитині, померти... Коли б не те одруження — жила б собі наша достойна мати й досі, і вам, моя дорога дружино, не було б так сумно...
