Елеодоро і де Лара порвалися з місць, щоб щось сказати, але фрей Жоакінь владно підняв руку і зупинив їх.
— Дозвольте мені скінчити, шляхетні панове! — промовив таким твердим голосом, якого ніяк не можна було сподіватися від цього непоказного чоловіка. — Дозвольте мені скінчити... Не дурім самі себе, мої панове, і не говорім слів, у які ніхто не вірить. Скажім собі щиро, що ми приїхали до цієї землі збагачуватися і що ми не перебираємо в засобах, які нас до збагачення ведуть. Нас нічого не обходить ні закон, ні державний устрій підбитого краю, ні віра його тубільців. Ми хочемо тут панувати і для цього бажання проливаємо ріки крови, зводячи на чужій землі порахунки з конкурентами. Коли б ми дійсно шанували чужі держави й чужу культуру — не громили б імперії інків. Коли б ми дійсно поставили собі за єдину мету — нести світло Христової віри дикунам — ми б знайшли для цього інший спосіб, а вже ні в якому разі не дозволили б бандейрантам руйнувати християнських осель, зорганізованих з такими труднощами і з такою самопосвятою місіонарями в пралісах...
Тут уже дон Елеодоро не витримав. Він підскочив на своєму місці й закричав:
— Що?! Єзуїтський орден захоплює величезні терени разом з тубільцями, закладає власні міста, видає власні закони, б’є свої власні гроші й поза нашими плечима творить собі окрему державу, а ми...
— Перепрошую, — зупинив його священик, — перепрошую... Ви самі, шляхетний пане, щойно сказали, що хочете бачити тут, замість пралісу, християнську, — ви підкреслили, — християнську державу!
— Державу — так! Але не з отцями єзуїтами на чолі!
Здавалося, що дона Елеодора вхоплять спазми, так розпучливо він протестував, натомість, фрей Жоакінь видавався самим втіленням спокою й самовпевнености.
— А чому ж би й не з отцями єзуїтами? — поцікавився він. — Чень* же отці єзуїти показалися прекрасними організаторами, у всякому разі, далеко ліпшими, як більшість губернаторів...
— О, так! — підхопив дон Елеодоро. — Вони прекрасні організатори, що й говорити, але у висліді їхніх старань португальці змушені будуть знову сісти на межі Олександрійської Лінії...
— Я бачу, шляхетний пане, що ви більший португалець, ніж я... — сказав отець Жоакінь сумно і глумливо. — Але одне мене дивує у вашому патріотизмі: Португалія, сама невдоволена приєднанням до еспанської корони, одночасно намагається уярмити інші землі й інші народи. Знову у нас вилазить канібальська логіка: коли нас позбавляють державної незалежности — це погано, але коли ми відбираємо індіянам не лишень незалежність, а й їхні землі й їхню свободу, це добре, бо «ціль оправдує середники». Ви тут дуже сперечаєтеся над правами володіння цією землею, але чому з вас ніхто не спитає місцевого населення, хто йому миліший?
— Наймиліші отці єзуїти, звичайно... — ущіпливо відповів Пенеда.
— Так! — категорично підтвердив отець Жоакінь. — Єзуїти!
— Але яким правом мали би тут панувати єзуїти?! — скрикнув украй роздражнений дон Елеодоро.
— Не панувати, а будувати державу, мої панове! — поправив священик. — Місцеве населення вірить єзуїтам і шанує їх, а це вже і є підвалиною права місіонарів. Окрім того, чи ж єзуїти працюють менше, ніж колонізатори? Чи менше віддали прислуг краєві, ніж найвидатніші воїни? Чи ж вони не ризикують життям кожної хвилини ще більше, ніж ті, що підбивають землю зброєю? Мої панове, наша розмова занадто довго триває і навряд, чи дасть плодотворні висліди. Але на кінець хочу вам сказати таке: шкода, яку зробили бандейранти, поруйнувавши єзуїтські редути, буде щойно оцінена через кілька століть. Хто б не став власником центральних та західніх околиць Бразилії — ці володіння ще довго стоятимуть пусткою. Ніяка сила не зможе заселити ті терени, де тубільне населення виловлене, вирізане, або розігнане на всі чотири сторони... Ви сказали, доне Елеодоро, що індіяни є лишень плісінню. Тепер пожежі знищили й плісінь, а безлюдний праліс перетворився в пустелю, випалену сонцем, і вже нема кого змусити працювати для неї. Не поможуть більше ні канчук, ні вогонь, ні залізо. Тіштеся ж, що, хоч і ви не будете мати з неї користи, але не будуть її мати ні еспанці, ні єзуїти, ні індіяни! Розумна засада: ні мені, ні вам! Коли б же ми нашою злобою і нашою жадобою не були такі засліплені, а постаралися оком будівничих подивитися в майбутнє, — ми б усіми силами підперли б шляхетні зусилля місіонарів. Тоді єзуїтські редути з часом виросли б у великі міста, де процвітав би промисел, торгівля, мистецтво й віра Христова. Природні багатства землі рікою полились би у всі частини світу, але не як пограбоване добро, а добро, чесно виміняне за продукти інших земель. Було б добре і одним і другим.
— Особливо було б добре отцям єзуїтам, ні? — хитро підморгнув Пенеда.
— А що отцям єзуїтам потрібно? — стрепенувся священик. — Вони ж не мають ні родин, ні дітей, яким треба будувати палаци, чи задовольняти їхні всякі примхи. Їм не треба ні слуг, ні грошей на забави, ні на пишні одяги. Вони не є марнотратцями, як ви, мої панове. Вони є ліпші організатори й господарі, як колонізатори. Два священики-місіонарі уміють рядити без канчуків і зброї тисячами диких індіян. А ви? Вам на два десятки рабів треба тримати п’ятеро наємних наглядачів. Хто з вас може похвалитися такими надбаннями скарбів матеріальних, як єзуїти? Ніхто! А як і є у кого маєток, то для кого він приносить користь? Для вас самих! Єзуїтське ж майно є власністю Церкви, держави — того самого народу. І тому руйнація єзуїтських редутів є злочином не лишень з погляду християнської моралі, а й з погляду здорового державного глузду. І ви, рабовласники, є співучасниками і натхненниками того злочину!
— Ви собі співайте, превелебний отче, своєї, а ми знаємо своє, — відсапнув Пенеда. — Не лишень ми, а вже й самі еспанці побачили небезпеку єзуїтської сили. І вони вже беруться до ліквідації редутів.
— Це є лишень підтвердженням моїх слів, пане, що всі загарбники чужих земель керуються тими самими інтересами. Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь зробив загальний уклін і, не чекаючи ні на яку відповідь, тихо вийшов за двері.
Гості лишилися якийсь час сидіти мовчки, а тоді глянули один на другого і, мов на команду, розреготалися усі разом.
— Ну й задав же нам чосу цей смиренний, зморщений єзуїт! — вигукнув весело Елеодоро. — І ви не боїтеся тримати його у себе? Та він вам усіх рабів збунтує!
— Е, ні! — заперечив де Лара. — Нема страху. Він нам читає одні проповіди, рабам — інші, і всі з нього вдоволені.
— Що ж він говорить рабам? — поцікавився Елеодоро.
— Та от, обіцяє за всі терпіння на цьому світі — винагороди в царстві небесному...
— Ой, бережіться! — остережливо підняв палець угору Елеодоро. — Часом по таких розмовах раби тратять терплячку чекати до царства небесного...
— Ні, ні! — усміхнувся де Лара. — Фрей Жоакінь має щодо рабських бунтів свою окрему теорію. Але лишім це. Говори ще щось нового.
Та однак, з огляду на пізній час, гості почали підводитись з місць і прощатися.
— Поговоримо іншим разом, — пояснювали вони. — Шляхетний сеньор Елеодоро ще повинен погостювати у нас на березі. Подивиться на наше нове місто, побачить, яку нову господу будує собі наш приятель — дон Ґабрієль... Просимо!
І лишень тоді, коли де Лара й Ебано Перейра лишилися самі у світлиці, на порозі з’явилася господиня дому — шляхетна сеньора дона Ізабела де Лара.
Це була молода ще жінка у віці за тридцятку, зі спокійно-величавою поставою, з надзвичайно гарним обличчям і темними великими очима, скромно спущеними вділ. Коронкова намітка, пришпилена дорогими аграфами до високої зачіски, спадала їй на плечі, а штивна сіра сукня з твердого шовку шуршала і хрускотіла при кожному русі господині.
Побачивши господиню, дон Елеодоро відразу схопився на рівні ноги й схилився в глибокому уклоні.
— Тисяча перепрошень, шляхетна доно Ізабело! — вигукнув він скорботним голосом. — Ми тут стільки накричали й насварилися, що напевне зовсім розстроїли тендітні нерви шляхетної сеньори і прогнали сон з її повік.
