Загнаний на слизьке, дон Елеодоро перебіг поглядом по обличчях присутніх, шукаючи допомоги, але даремне. Вся місцева шляхта респектувала і побоювалася отця Жоакіня, то ж тепер сиділа мовчки, з цікавістю прислухаючись до словесного поєдинку, що зав’язався між двома так сильними суперниками. Це був рідкий і незвичний випадок, якого ніхто не хотів псувати своїм втручанням.
Ебано Перейра, побачивши, що залишився зданим на власні сили, обтер спітніле чоло мережаним зарукавком і по надумі заговорив з удаваним патосом:
— Питаєте, шановний отче, чи мене вдоволяє ваша відповідь? Ні! Не знаю, чи ваше поступування милим є Богові, але бачу виразно, що ви готові діяти на шкоду інтересам батьківщини і народові. Хто любить батьківщину й нарід — той не може посуджувати заходів, скерованих на їхнє добро, на збереження їхніх володінь перед захланним ворогом!
— О, шановний пане, — перебив гостя священик, — не все є добром, що нам вигідне! На добро, як і на зло, є інша міра, встановлена вищими законами, але ми їх не хочемо узнавати. Так, наприклад, коли ми нападаємо на бідних інціян, відбираємо їхні споконвічні землі й добра — все в порядку; коли ж голляндці, чи, як було раніше, французи, відбирають відібране у нас — ми обурюємося і вважаємо це грабунком. І в першому випадку ми жорстоко караємо індіян за те, що боронять свою землю і свої права на волю, а в другому — стосуємо вогонь і залізо, боронячи те, що нам хотять відібрати. Якась канібальська логіка: коли я когось з’їм — це добре діло; коли мене хтось з’їсть — це гріх...
Хоч які дошкульні були слова отця Жоакіня, всі розсміялися і навіть з відтінком пихи в очах поглянули на дона Елеодора, мовляв: «Ось який наш фрей Жоакінь!» — але зараз же спільним фронтом заатакували священика. Суперечка розпалювалася, голоси підвищувалися, атмосфера ставала гарячішою, але фрей Жоакінь стояв непорушно на своєму, мов скеля, і відбивав кожний напад з нескаламу- ченим спокоєм і залізною логікою.
— Ми принесли сюди правдиву віру й цивілізацію! — гукали гості.
— Ми принесли сюди потоптання Божих законів і рабство! — парував аргумент фрей Жоакінь.
— Ми вирвемо край з дикунства й варварства!
— Але перше топимо його в крові й вогні!
— Дикуни також воювали між собою!
— Але їхні війни були іграшкою, і щойно ми їм покажемо, що означає зброя в руках цивілізованих варварів!
— Ми здвигнемо святий хрест над цією землею!
— Ми вже здвигнули хрест, але для того, щоб розіп’яти на ньому правду і любов до ближнього свого! — покрив своїм голосом загальний гамір священик. — Ми є більшими злочинцями, як жиди, бо ті не відали, що творять, а ми відаємо і діємо свідомо на користь диявола!
Господар дому встав і простягнув до гостей руки, запрошуючи до спокою.
— Дорогі сусіди й приятелі і ви, достойний отче! — заговорив він примирливо. — Не будемо сперечатися. Кожний з нас має по-своєму рацію. Наш загально шанований і загально люблений фрей Жоакінь говорить, як праведник, і як слуга Божий. А ми говоримо, як грішні люди і як господарі, які, перш усього, дбають за справи земні... Не можемо скрити, що ми і жорстокі й тверді й не часто заглядаємо до святого письма, щоб порівняти його приписи до наших вчинків. Але сподіваємося, що Бог простить нам багато за нашу працю і за те добро, яке чинимо отут на землі...
— Отче, — звернувся на цей раз дон Ґабрієль просто до священика, — воно не випадає хвалити себе, але подивіться самі: відколи я поселився тут, припинилися кровопролитні війни з племенами каріжо, багато дикунів приєдналося до Христової віри, на материку виросла нова оселя, поширюється площа управної землі, розвивається різне ремесло... Ми ніколи не жалуємо грошей на Церкву, ми підтримуємо бідних, ми приймаємо на роботу за плату, хоч можемо обійтися при допомозі самих рабів. Подумайте лишень, що було тут давніше? Пустеля, заселена дикунами! І чи ж справді ми не заслуговуємо на ліпшу назву, як злочинці, чи справді ми діємо лишень на користь диявола?
Очі гостей, приковані на хвилину з повною увагою до промовця, тепер усі разом звернулися до священика, питаючи: «І що ти тепер на це скажеш?»
— Шляхетний доне Ґабрієлю, — поважно відповів фрей Жоакінь, — я все був про вас найкращої думки, коли дивився на вас, як на господаря, керівника і рабовласника. Ви і працьовиті й справедливі й ставитеся до ваших рабів далеко краще, як інші. А ваші й вашої достойної пані дари па Церкву все були і є дуже щедрі. Однак, про що я вам уже нераз говорив, подумайте, шляхетний пане, над усіми вашими позірно добрими ділами і побачите, що вони в ґрунті своєму збудовані на злі й кривді інших. Ви зуміли заприязнитися з племенами каріжо, але для чого? Щоб вони без бою віддавали вам свої землі. Ви будуєте нове місто, але для чого? Щоб дати пристановище іншим наїзникам. Ви даєте щедрі дари на Церкву, але чиїми руками ці дари придбані? Руками рабів. Ви і ваша достойна пані добре ставитеся до рабів, але чому? Тому, що приспаний добрим ставленням раб скоріше забуває про свою неволю і старанніше працює на свого пана. Але чи вас переслідують докори совісти, що сам факт існування рабовласництва десь там у пралісах родить трагедії нападів на мирні оселі, кров, рани, пожежі, жах невільничих ринків і право для «добрих» і недобрих рабовласників купувати невільників і тримати їх так, як кому подобається? Адже сама назва «рабовласник»...
— Е-е-е, отче, це стара пісня! — скривлено перебив священика де Лара. Він був лихий і розчарований, що його примирлива промова дала такі сумні висліди. — Вічно те саме: «раби й рабовласники», «раби й рабовласники»! А що ж тут чоловік може зробити без рабів? Хтось же мусить працювати, чи ні?
— Мусить! — згодився священик. — Але не як раб і не для других. Хай кожний працює сам на себе і на своїй землі.
— Слухайте, отче, — почав нетерпеливитися дон Елеодоро, — ви вже бачили, як дикуни працюють на себе? Що вони зробили зі своєю батьківщиною за всі ті часи, відколи її заселюють? Згадайте євангельську притчу про закопаний талант... Бог дав індіянам багатющу, величезну землю — і що з того? Вони — ледарі, вони — плісінь на землі й своїм існуванням лишень ображають Бога, марнуючи його дари. Хай ми жорстокі, але ми — заслужена кара для ледачого дикуна. Його лишень батогом можна змусити підняти з землі те, що вона дає. І ми є тим Божим «батогом». Не хотіли індіяни підіймати для себе — хай працюють для інших! Бажають вони, чи ні — ми змушуємо їх батогом, вогнем і залізом до праці! Ми хочемо мати тут велику християнську державу, а не дикий праліс, населений поганами і людоїдами, і во ім’я цієї держави, во ім’я Христової віри діємо! Ціль оправдує середники*!
Виголосивши свою тираду, дон Елеодоро ще раз обтер чоло хустинкою і переможно глянув на священика, а потім, зустрівши прихильні погляди присутніх, вдоволено відкинувся на спинку стільця.
Фрей Жоакінь лишень усміхнувся і сумно кивнув головою:
— У ваших словах, шляхетний пане, знову багато правди, і я б признав вам навіть рацію, коли б не один історичний факт: згадайте собі, що інки мали зорганізовану державу зі старою культурою, а все ж це не врятувало їх перед еспанським погромом...
— Перепрошую, — підніс догори руку дон Елеодоро, — перепрошую! Я підкреслив: християнську державу! І ви перший, як священик, повинні були б тішитися, що з упадком імперії інків знищене ще одне поганське кубло. Еспанці принесли туди правдиву віру — і вже це одне оправдує завоювання імперії.
— Авжеж! — глумливо усміхнувся фрей Жоакінь. — «Побожний» Пізарро не знайшов іншої дороги, а почав «насаджування християнства» з грабунку імперської скарбниці... Пане, пане! Не кажіть ліпше нічого, бо і ви і я знаємо, чого пішли еспанці до інків і що вони там робили...
— Але що нас обходять в даному випадку еспанці?! — роздратовано обізвався Крістімо Алвес.
— Що обходять? — повернувся до нього священик. — Обходять остільки, що й еспанці й португальці й інші загарбники чужих земель завжди керуються тими самими цілями...
