На півдорозі її несподівано перепинила Сабія, яка, видно, навмисне тут чекала.

— Добрий вечір, Сабіє, — привіталася перша Жарі. — Ти сама? А де ж Пірауна?

І, ледве вимовила ці слова, як її зворушення минуло, а все знову вернулося на своє місце. Не може сказати «мамо»- і «тато», не може! Не звикла до цих слів, і вони їй не проходять крізь горло. Не відчуває до родичів нічого, крім байдужости.

— Пірауна пішов з паном, — відповідає Сабія, втішена, що донька до неї заговорила. — Нема Пірауни.

— Ах, так...

— Дон Ґабрієль завжди бере з собою Пірауну, коли йде далеко, — говорить Сабія, стараючись продовжити розмову. — Наш пан дуже любить Пірауну.

— Ах, так... — знову механічно відповідає дівчина й відчуває, що ні Пірауна, ні Сабія її ні крихітки не цікавлять.

— Так, — спішить в’язати нитку розмови Сабія, й по всьому видно, як вона боїться, щоб та нитка не увірвалася. — Недавно знову дав Пірауні жупан і багато тютюну.

Жануарія не відповідає нічого, а Сабія, вичерпавши всі дотичні до Пірауни й дона Ґабрієля новини, не знаходить ніякої нової теми. Тому йдуть якийсь час поруч і мовчать. Жануарії видається, що вона чує, як приспішено б’є серце в грудях матері, яка тримається півкрока з-заду і намагається зазирнути їй в очі.

Мовчанка починає гнітити.

— Що ж ти робиш тепер? — питає Жануарія, ніби не знає, що робить Сабія.

— О, тепер багато роботи, — охоче пояснює мати. — Варимо кану[10], а вечорами я сукаю шнурки. Багато-багато шнурків...

Жануарія не має ніякої цікавости до кани і до шнурків, і розмова таки уривається. Але для Сабії не потрібно й розмови — вона щаслива вже тим одним, що йде поруч доньки. Вперше в житті випало таке щастя!

Доходять до двору й на хвилину зупиняються. Видно, що Сабії хочеться ще хоч трошки побути з Жарі, але вона не знає, як її затримати. Мнеться, усміхається винувато і нарешті починає з того, що, як вона думає, мусить бути доньці найприємніше:

— Твоя молода пані дуже гарна... А які вона має сукні — ух! Дасть їх тобі напевне, коли сама поносить трохи...

Простодушна жінка не розуміє, що почала з найбільш невдячного пункту, і не бачить через чорний серпанок болісно-гнівної гримаси доньки, але спішно продовжує:

— Тебе не люблять інші раби за це, що ти — найближча до панів, а тепер сміються, що ти услуговуєш молодій сеньйоріті. Кажуть, що ти — така сама рабиня, як всі. Але молода сеньоріта не кличе до себе рабинь зі сензалу, лиш тебе. О, вони заздрісні, ті рабині! Але куди їм з тобою рівнятися!

Сабія тихо сміється і вдоволено дивиться на доньку.

— Добраніч, Сабіє! — кидає Жарі й ступає крок, щоб відійти.

— Почекай, — відразу уриває сміх Сабія й благально дивиться на свою дитину, — поговори зі мною!

— Мушу йти, Сабіє, — рішучо відповідає Жарі, але через те, що у неї в серці знову обзивається жаль до матері, додає: — Колись прийду до тебе.

Останні слова каже так, ніби до сензалу треба йти далеко-далеко.

— Добраніч, Жаїро, — усміхається жалісно мати. — Прийди...

«Колись прийду до тебе»...

Від панського будинку до сензалу всього-навсього кількадесят кроків. Але як же важко їх перейти для Жануарії навіть тепер! Ох, як важко!

Від того пам’ятного дня між сестрами припинилися всякі конфлікти й запанувала цілковита згода. Анна-Марія, хоч і вийшла переможно з ситуації, тепер була обачніша, закинула звичку кпити з людей і краю, а натомість вдавала, що все довкола починає їй подобатися. Зрештою, не дуже й вдавала, але попросту звикала, і дона Ізабела не мала причини жалувати даної обіцянки — ніколи на сестру більше не гніватися, і так прив’язалася до Анни-Марії, що попросту собі не уявляла, як досі могла жити без неї.

У довгих розмовах, у яких здебільша збувалося надмір часу, стара жінка обережно, але вперто, підготовляла Анну-Марію до шлюбу з одним з молодих Ебанів. Крила в собі надію, що й після того шлюбу сестра залишиться з нею, бо відомо їй було, що обидва брати дома не сидять, то ж і Анні-Марії веселіше буде залишитися при ній. Крім того, цей шлюб був би під кожним оглядом побажаним для родини де Лара: спільні інтереси в Копальняному Дистрикті, приязнь між доном Ґабрієлем й Елеодором, дружба Антонія й молодих Ебанів — усе промовляло за цим шлюбом. Неабияку ролю грало й те, що Елеодоро займав кілька дуже важних постів при уряді, й взагалі родина була знана, як одна з найкращих під кожним кутом зору.

Поступово й сама Анна-Марія дуже зацікавилася цими таємничими Ебанами і майже вже згодилася з думкою стати сеньорою Ебано Перейра, але все ж при тому ґримасила й вередувала. Не так з переконання, як з бажання продовжити приємну для себе тему розмови й вислухати ще щось позитивного про майбутніх женихів.

— Прошу мені пояснити, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, — питала вона, — чи ж це випадає, щоб баронівна виходила заміж за нетитулованого шляхтича? Я так звикла до свого титулу, що попросту собі не уявляю, як я без нього обійдуся?

— Е, це пусте, Анно-Маріє! — відмахнулася дона Ізабела. — Що тобі в титулі? В Европі титулам надають великого значення, а тут — ні. Подивись, чи не цікаво: у нас на найвідповідальніших постах є нетитулована шляхта, найбільш багатими і впливовими людьми є також нетитулована шляхта. А що робить шляхта титулована? Вони займають зовсім другорядні, або попросту непомітні місця в більших населених пунктах. Не гербують навіть комерцією, чи промислом, і власне тим скоріше досягають значення в державі. А титули тут нічого не важать. І дон Елеодоро не має титулу, але перед ним гнуться конди* й маркізи... І, не знаю, що тобі ліпше подобається: бути якоюсь маркізою, чи кондесою, яка мала б заскакувати ласки від таких, як Ебано Перейра, чи бути просто сеньорою Ебано Перейра і дивитися згори вниз на всяких кондів і маркізів?

Зайве, звичайно, пояснювати, що Анна-Марія була за другим варіантом, але дистинкт вимагав гримас, вередування і вагання.

— Не знаю, не знаю... — мрійно відповідала вона. — Я знаю, що моя найдорожча сестра — наймудріша у світі жінка, але впливи, багатство й високі уряди — це ще не все. Терези мого серця вийдуть лишень тоді з рівноваги, коли на них кинуть вальори*, важкі, як золото!

— Яких же ти ще вальорів хочеш? Ебани — дуже чесний рід, а молоді кавалери мають славу найвідважніших конкістадорів. Антоніо уважає їх за найвидатніших лицарів краю. Чи ж можуть бути ще цінніші вальори?

— А все ж, моя дорога сестро, коли Ебани подібні до тих страшних, диких бандейрантів, яких мені довелося побачити в Сантосі, то для мене миліший буде шлюб зі смертю, як з одним з них.— Наша Пані найсвятіша! — злякалася дона Ізабела. — Які страшні речі говориш ти, Анно-Маріє! Та тебе ж ніхто не силуватиме: схочеш — одружишся, не схочеш — не треба. Але так, як я чула про кавалерів Ебанів, то вони є гарні й молоді, мають добру едукацію* й всі прикмети справжніх лицарів. Правда, може суворе життя й тяжкі походи стерли з них трохи позолотки, яку вони придбали в школах, але по натурі вони мусять залишитися справжніми аристократами.

— Дозволю собі пригадати моїй шляхетній сестрі, що справжній аристократизм власне проявляється, перш усього, в поведінці, звичаях і мові.

— О-о, ти знову своєї! З таким аристократизмом тут далеко ніхто не зайде. У нас найкращий звичай — уміння володіти зброєю, найкраща поведінка — поведінка смілива й рішуча, а мова — така, щоб нею скрізь можна було порозумітися, і нічого не шкодить, коли вона складається наполовину з індіанських слів. Твій падриньо не дбає про красу мови й давно закинув звичку висловлюватися плутано й цвітисто, а наш Антоніо то ніколи того не вмів і не хотів учитися. Завжди сміється, що в Европі люди, замість того, щоб сказати просто: «Дайте мені води», кажуть: «Я маю охоту внутрішньо скупатися». Чудеса! — і дона Ізабела засміялася.