— До речі, — вмішався в розмову гість, бажаючи звести її в іншу сторону, — я довідався мимоходом, що ваш вітчим, шановна доно Ізабело, збирається виїжджати до Европи.
— О! — злякано зойкнула жінка. — І забирає Анну-Марію з собою?
— Думаю. Він казав, що хоче дати дітям европейське виховання, а особливо дбає про сеньйоріту Анну-Марію...
Увійшли ті самі рабині-муринки з паруючими полумисками вечері, й розмова увірвалася.
— А де Жарі? — спитала дона Івабела.
— Жарі сказала, що не буде вечеряти і йде спати, — відповіла рабиня.
— Бач, характер показує! — підсміхнувся дон Ґабрієль. — Образилася!
— Мушу просити вашого ласкавого пробачення, шляхетна доно Ізабело, і тебе, дорогий приятелю, — зробив скорботну міну Елеодоро. — Мені невимовно прикро, що своєю недоречною розмовою з вашою похресницею я привів до цього неприємного конфлікту...
— Але де там! — махнув рукою де Лара. — Наша Жарі ображається на кожному кроці й не респектує нікого...
— Шляхетна сеньйоро... Донно Ізабело... — зашепотіла на порозі ще одна рабиня. — Там в сензалі... Сабія...
Господиня зараз же встала, перепросила гостя й спішною ходою вийшла.
Де Лара лишень багатозначно крекнув і сказав:
— Бачу, що ми будемо вечеряти лишень удвох. Ну, та воно часом і ліпше... Бери, приятелю, що тобі подобається, призволяйся... А ви, — звернувся він до рабинь, — лишіть нас самих. Коли треба буде чого — покличемо. Тепер ідіть там до пані, може будете їй потрібні...
Муринки, віддавши уклони, вийшли, і приятелі лишилися самі.
Вечеря була багата і смачно приготована. Складалася вона з кількох видів печеного і смаженого м’яса, риби з різними підливами, до яких подавалася прирум’янена на товщі мандьокова мука, коріння айпі й солодка картопля. Були тут також смажені в меді банани, солоджений, спечений зі шкіркою гарбуз і напої з різних овочів.
Приятелі спочатку їли мовчки, але згодом дон Елеодоро обізвався:
— Здається, що твоя шановна пані, приятелю, є дуже перечулена на пункті своєї похресниці...
— Ох, приятелю, з цією похресницею ми будемо мати ще багато клопоту! — зітхнув Ґабрієль.
— Чому? Дівчинка премила і добре вихована.
— Та в тому то й річ, що задобре вихована, а це ледве чи розумно. Бо, бачиш, поки вона в нас — усе добре. Але вона не наша, а Анни-Марії.
— Як це?! — здивувався Елеодоро. — Жануарія — рабиня?
— Рабиня, — потакнув головою де Лара. — Воно трохи глупо вийшло, але тепер — пропало... Бачиш, коли ми ще були в Кананеї, вітчим дони Ізабели привіз Анну-Марію до нас. Пам’ятаєш ту страшну пошесть, що косила людей, мов траву? Так, отже, це було в часи пошести. В Кананнеї тоді майже всі діти вимерли, і лишень чудо Боже спасло нам від смерти Антонія, Анну-Марію й Жануарію. Були хворі всі троє, але якось вижили. Анні-Марії було тоді три роки, а Жануарії — рік. Після хвороби діти, сам знаєш, страшно вередливі, а наша Анна-Марія вередувала за трьох. Тоді воно й сталося... Анна-Марія, як вчепилася, — просто дихати нікому не давала, — все кричала й плакала, що хоче мати свою власну рабиню, і то не кого іншого, лишень Жануарію. Ми їй дарували двох, трьох інших дівчат, а вона — ні й ні! «Я хочу маленьку рабиню! Хочу маленьку рабиню! Я хочу Жарі!» — і ногами тупає, заходиться, аж синіє. Що ж було робити? Не допустити ж, щоб дитина другий раз розхорувалася, — ми й погодилися. Словом поручили, що віддаємо їй Жануарію... Покищо — нічого, Жарі у нас і виховується, як власна дитина. Але як воно буде, коли Анна- Марія упімнеться за неї? Добре, як схоче її звільнити. А як не схоче? Прикро буде дівчині призвичаюватися до становища рабині. Тому я все кажу дружині, що вона не виховує Жануарії, як слід. Ліпше би було її змалечку трактувати, як рабиню. Ну, там, звичайно, не без того, щоб дати якісь привілеї, як похресниці, але тримати на місці. Пізніше, коли б навіть Анна-Марія задумала її звільнити, то легше було б Жануарії звикнути до становища вільної, ніж зі становища вільної і пестійки звикати до становища рабині.
Дон Ґабрієль сьогодні був у виїмковому настрої. Йому хотілося говорити й звірятися з думок, які роками дрімали в душі, приспані й заховані навіть від дружини.
— А як там твої хлопці? Здорові?
— Дякую, — відповів вдоволено Елеодоро. — Здорові й ростуть, як з води.
— Це добре. А ти не думаєш оженитися знову?
— Ні, приятелю, не думаю. Для чого мені жінка? — гість мало-мало не сказав: «Щоб сумувала в самотности, як твоя?», але втримався і натомість додав: — Я ж майже ніколи вдома не буваю, все їжджу з одного кінця в другий, як кочівник. Де мені женитися!
— Ну, все ж... Жінка б тобі хлопців доглянула...
— О, мої хлопці вже не потребують материнського догляду! — засміявся Елеодоро. — Та й мачуха тепер не дала б з ними ради — звикли до самостійности.
— Гм... Воно, правду сказавши, мачуха все є мачуха... От і я нераз думаю, чи там мою Анну-Марію мачуха не кривдить? Жаль мені похресниці... Ми з дружиною так були звикли до неї, ніби вона була нашою донькою... І... Ти не смійся з мене, приятелю, коли я тобі щось скажу... Бачиш, всі батьки завжди гордяться синами. А мені й доні Ізабелі так дуже хотілося мати доньку — і не судилося... Хлопці, як хлопці: вони все твердіші й не здібні до сентименту. А от дівчатка — що іншого. Нераз, — віриш? — не знати що віддав би, щоб тільки така маленька ніжна дитинка влізла на коліна, обняла за шию, поцілувала, пощебетала, як робила колись Анна-Марія... Бракує цього мені в нашому шорсткому життю... Ти хоч бачив Анну-Марію? Яка вона там?
— Бачив рік тому. Обіцяє перетворитися в пречудну перлину краси й чеснот...
— Ну, це вже ти, приятелю, говориш, як в європейському сальоні! Чесноти виховуються, а я сумніваюся, чи її батько — німець зможе такі чесноти виховати... Ех, і чому б йому не віддати дитини нам?! Моя дона Ізабела стала б їй і за матір і за сестру...
Де Лара ще довго оповідав про Анну-Марію й про Жануарію, поки не зауважив, що гостя ця розмова починає нудити.
— Але що це я?! — схаменувся він і зніяковів. — Плету тобі всякі нісенітніці, як жінка. Оповідай ліпше щось. Які ще новини в світі?
— Новини? — зрадів гість, що врешті зможе перейти до теми, яка його найбільше цікавила. — Новини є, але не знаю, чи вони будуть до смаку фідальґові еспанського роду...
— Це ти про мене?
— Егеж...
— Ех, приятелю мій, — з досадою потер потилицю Ґабрієль, — з мене такий самий еспанець, як з тебе португалець. І ти, і я народилися на новій землі, й нас нічого не в’яже з батьківщинами наших предків, крім прикрої залежности.
— Це правда, — згодився Перейра. — Мій дід, вибираючись до Бразилії на війну проти французів, напевно відчував і думав зовсім не так, як я...
— А, бачиш! Ну, про яку ж це ти новину згадував?
— Можу сказати, але довірочно, розумієш?
— Гаразд, кажи...
— Отже, бачиш, друже, дуже можливо, що саме в цей момент, коли ми тут сидимо і говоримо, в Европі рішаються великі події: Португалія домагається незалежности і стоїть напередодні спроби — вирватися з-під еспанської корони.
Ґабрієль де Лара більше зацікавився, як здивувався, чи втішився.
— Так? — спитав живо. — І хто ж є кандидатом на престол?
— Дюк Жвон Браганса, коли Бог поможе. Він тішиться великими симпатіями і є дуже політичною та розумною людиною. А ти що скажеш на це?
— Що скажу? — перепитав дуже поважно господар. — Скажу, що з того може для нас вийти велике лихо.
— Для Еспанії, хочеш сказати?
— Ні, для нас, бразилійців. Нам досі було однаково, від кого залежати: від Еспанії, чи від Португалії. За цих шістдесять років, відколи вони обидві були об’єднані, ми мали принаймі такий-сякий спокій з кордонами. Але що буде, коли обидві розділені держави почнуть ділити свої заокеанські володіння?
— А ти вже й боїшся? — підморгнув дон Елеодоро.
— Боюся, — щиро признався Ґабрієль. — Адже сиджу на самій межі Тордезільського трактату. Дуже невдячне і непевне місце...
