— Тс! Не треба! Сьогодні занадто щасливий день, щоб згадувати неприємні речі...
— Білочко, але я мушу тобі все сказати, все!
— Не треба! Я вже знаю, я вже догадуюсь...
— І не гніваєшся на мене?
— Я сьогодні не можу гніватися.
— Прощаєш мені?
— Не знаю... Поговоримо колись на цю тему, коли я буду сердита й матиму охоту сваритися.
— А ти вмієш сваритися?
— Звичайно, вмію. Думаєш, що я свята?
— А ти не свята? О, як це добре, Білочко! — вигукнув я щиро. — Коли б ти справді була святою, то я був би дуже нещасливим! Бачиш, за свої провини я заслуговую кари і хочу її відпокутувати. Я був дуже несправедливим до тебе, Білочко...
Ліда поклала голову мені на плече і серйозно заговорила:
— Ах, Перелеснику, несправедливість — це прокляття людства. Пригадай собі оце «Распни його!»... Коли вже Син Божий упав жертвою несправедливости, то що говорити про звичайних смертних? І мені здається, що саме з того моменту, коли натовп виніс свій вирок над Христом, над людством повисла кара Божа, і, доки ми її не відкупимо великими жертвами, доти нестимемо на собі тягар умової сліпоти. Ми все несправедливі: один раз ми у своєму засліпленні приписуємо людям чесноти й заслуги, яких нема, а другий раз — схильні приписувати нечесні наміри й злочини, яких також нема. І в першому і в другому випадках ми буваємо несправедливі, а від того походить багато зла на землі.
— Коли ж то моя Білочка вспіла навчитися такої мудрости? — спитав я жартівливо, цілуючи її маленьку долоню.
— А, це ще з дому. Тато мій завжди мене вчить, щоб я не вірила людям з першого погляду. «До кожної незнайомої людини, — каже він, — треба ставитися з недовір’ям і упередженням. Коли виявиться, що людина недобра — матимеш приємність, що не помилилася. Коли ж виявиться, що людина добра, — знову матимеш приємність від радісного розчарування».
— О, то твій тато дуже розчарований у людях!
— Він має багато підстав, щоб бути розчарованим, — усміхнулася Ліда, — але залишився непоправним. У тата на цьому пункті теорія зовсім розходиться з практикою: він першій-ліпшій незнайомій людині готов останню сорочку віддати. І я також вірю кожній людині так довго, поки не переконаюся, що не варто вірити.
— А-а, то це я власне тій рисі характеру завдячую своє сьогоднішнє щастя?
— До деякої міри... І це можна було б назвати навіть легковажністю, коли б не Олекса. Він мене переконав, що я ніколи не пожалую за своїм сьогоднішнім, побаченням з тобою.
— І ти йому повірила?
— Він належить до людей, яким не можна не вірити. Говорить так щиро, так розумно і переконливо, ніби виводить хемічну формулу, в якій нема місця для сумнівів.
— Аж ти його поцілувала...
— Він заслужив того, Перелеснику мій недобрий! Коли б не він... Ти знаєш, що я цілу ніч не могла спати і навіть... плакала... Це ганьба, коли така стара дівка плаче, правда? Покійна бабуня, завжди з мене сміялася: «Фе, така велика дівка, що під вінець може йти, а плаче!...» А мені, коли бабуня померла, було одинадцять років...
Я засміявся і обняв Ліду міцніше.
— Правда? — спитав. — Інженер з дипломом — і плакав?! Ай-ай-ай! Це дійсно ганебно й негідне інженера! І чого ж то інженер плакав?
— З досади. Інженер послухав Перелесника, забув про науку, про диплом і взагалі про все на світі, уявив себе білкою і закохався. А Перелесник, як виявилось, зовсім не був Перелесником, лише звичайним ботаніком, який хотів висватати Білку за «Того, що в лябораторії сидить»...
— Не завжди. Інколи бігає на станцію компостери на квитках перебивати. Ц-ц-ц!..
За нами стояв Олекса й радісно сміявся, вдоволений, що так несподівано нас наполохав.
— Ось, прошу, — подав він квиток Ліді: — Продовжено на три дні. Завтра йдемо до ЗАГСу, а післязавтра раненько я вас поведу до священика звінчати. Щойно бачився з ним і договорився.
Почувши це, я відложив свій намір — вилаяти Олексу за нове підслуховування, а натомість накинувся на нього за несподіваний плян:
— Та ви з дуба впали, Олексо, чи що? Який ЗАГС, яке вінчання?! Хто про це говорив?!
— От маєш! — розвів Олекса руками. — То ви не маєте наміру женитися?
— Коли в нас такий намір буде, то ми вас, Олексо, неодмінно повідомимо. В цьому можете бути певні!
— Чи бач, який хитрий! — глумливо сплеснув руками Олекса. — Я для нього молоду знайшов, я його висватав, я за нього на станцію бігав, до ЗАГСу по інформації звертався, зі священиком договорився, а він тепер мені характер показує! Лідо, чому ви мовчите?
— Та бо мене ніхто нічого не питає, — усміхаючись відповіла Ліда.
— А ви як думаєте робити?
— Думаю, що така поспішність непотрібна. Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу.
Олекса засопів, затупцював і замахав руками, ніби збирався зірватися й полетіти.
— Ну, от! Ну, от! — заговорив плаксиво. — Я стільки говорив, стільки пояснював, а ви ще вагаєтеся: «Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу»! Єрунда! Зате я знаю Павла п’ять років, а за вами шпіонував — два. І тому кажу вам точно: женіться без надуми! Ручу своєю головою, що будете щасливі й дякуватимете мені щодня! Павле, та ви мужчина, чи якесь непорозуміння?! Сватайте вже свою наречену — раз-два! Скоро!
— Готов! — рішився я. — Лідо, хочеш завтра одружитися?
Ліда дивилася на нас з усмішкою й хитала заперечливо головою.
— Ох, які ж ви діти обидва! — сказала наостанку. — Сідайте, я вам зараз скажу свою думну. Так... Отже, слухайте: я залишусь тут іще два дні, а тоді поїду додому.
— І привезете батькам зятя... — докинув Олекса.
— Ні, Олексуню, так не буде...
— Чуєте, чуєте? — обернувся до мене з щасливою усмішкою Олекса. — Вона сказала мені «Олексуню»!
А Ліда продовжувала:
— Я поїду сама. Поговорю з батьками, а потім напишу вам. Павло тепер матиме відпустку, і ви оба приїдете до нас у гості. У нас дуже гарно: є ріка і ліс поблизу. Погостюєте, відпочинете, а там — все само собою розв’яжеться. Я ж, слава Богу, не сирота. Чому ж маю по-сирітськи заміж виходити? Я хочу, щоб і батьки разом зі мною раділи. Їм би було дуже прикро, коли б їхня одинока дитина вийшла заміж, словом, наперед не загикнувшись, не порадившись. У нас у родині тримаються ще старі традиції...
— Як вона говорить! Як вона говорить, Павле! — вертів головою Олекса і мружив очі від захоплення. — Оце вам і квітка, і бджілка і білка, і інженер в одній особі! Це вам не якийсь там мішок з картоплею... І вона має рацію. Стопроцентову рацію!
Коротше кажучи, Лідин плян був одобрений і прийнятий одноголосно.
Того ж самого вечора ми всі втрьох пішли до театру, а після закінчення вистави довго бродили по парку, причому Олекса все старався ходити і сідати поміж нами в середині.
— Я ж тепер ваш ангел-хоронитель, — пояснював він Ліді. — Знаючи, що Павло — людина вкрай неморальна, мушу вас перед ним оберігати...
Взагалі я не пізнавав його. Зі страху й соромливосте перед Лідою не лишилося ні найменшого сліду. Навпаки, він безперервно говорив з нею, оповідав їй щось, про щось питав, жартував і розсмілився до такого ступеня, що брав її під руку й самовдоволено говорив до мене:
— Бачите, бачите, я вже зовсім не боюся, ага!
— Та бачу, — кпив я, — що з вас можуть ще люди бути: на другий раз, як закохаєтесь, то вже не будете від дівчини тікати, може, навіть зважитеся раз її до кіна запросити...
— Приліпка з вас! Були приліпкою, приліпкою й зостанетесь до смерти! Я ж казав вам уже, що більше ніколи не закохаюся. — нема дурних!
— Дякую!
— От, уже зараз іронія! Та зрозумійте ви, мухоморе старий, що дурний є той, хто б у Ліду не закохався, а хто в неї закохався — буде дурний, як покохає ще когось. І, до речі, нам треба буде піти до моєї справжньої мами.
— При чому ж тут «до речі»?
— Ох, не витримаю з вами! Лідо, ну чого він такий мухомор? От ніяк не зрозуміє найпростішої асоціяції думок: ви — моя справжня сестра, а Уляна Федорівна — справжня мама. Це ж ясно, як Божий день, ні?
