— Ат, єрунда! — увірвав мене Олекса. — Що я хотів сказати? Ага! Я хотів сказати, що ви — зрадник і дуже небезпечний посередник у любовних справах. У мене з вами вийшло цілком, як між тими поляками: «Не моглем для цєбє, ледве-ледве для себе»... Так і ви Ліду для мене сватали. Ц-ц-ц!..
Може, саме тому, що в цих словах крилася певна доза правди, я не стямився від люти й образи. Штовхнув ногою двері і, вказуючи на них рукою, заревів до Олекси:
— Ге-е-е-ть!!!
Без слова протесту, без тіні здивування він встав і потюпав до дверей, увібравши голову в плечі й не перестаючи хіхікати.
— Може, вам скінчити мою думку? — спитав на порозі.
— Геть мені з очей!!! — крикнув я ще раз і затупав ногами.
— Ну й мухомор з вас! — потиснув Олекса плечима. — А до Ліди я вам все ж раджу піти. І ви підете, слово чести, підете! Я маю таке слово...
Але я не мав бажання слухати цього базікання: гримнув дверима, як божевільний, і мерщій замкнув їх на ключ. Обурення, жаль, стид, образа й почуття обридження просто душили мене. Я кидався по кімнаті з кутка в куток і тільки великими зусиллями волі стримував себе від того, щоб не потрощити всіх меблів, не пошматувати паперів .і не розбити собі голову об стіну.
«Білочко, Білочко! — ридав я у душі. — І це ти?! Така нікчемна інтриґантська душа окривається під непорочно-чистою зовнішністю милої дівчинки зі зворушливо-дитячими ноженятами і прозорою усмішкою?! О, навіщо, навіщо я познайомився з тобою?! Навіщо зайвий раз пережив таке глибоке розчарування в людині?! Хіба їх і так мало було в моєму житті?..»
— Слухайте, ви, божевільний мухоморе! — забубоніло під вікном. — А той другий поляк пішов сватати дівчину для себе. Сватав, сватав, а нарешті приходить і каже: «Нє моґлем для себе — лєдвє-лєдвє для цєбє»... То я, між іншим, від вашого імени Ліді освідчувався, і вона майже погодилася. Коли вам це не подобається — біжіть відкличте...
При перших звуках Олексиного вияснення зупинився не тільки я сам: зупинилося моє серце, як маятник у зіпсованому годиннику, зупинилася кров у моїх жилах, зупинилася й думка. Я став, ніби цвях, вдарений молотком у тім’я, таке це було несподіване, і розвісив вуха.
— А коли, — продовжував Олекса, — ви маєте справді якісь поважні наміри, то також біжіть. Ліда чекає вас о четвертій в парку біля зігнутої і для вас «нецікавої» берези, знаєте? Пароль: «Білка — Перелесник». Не забудьте чисту сорочку взяти і спішіть, бо вже пізно!
Я стояв далі нерухомо, поки не почув, що Олекса віддаляється. Але тоді рванувся з місця, мало не висадив замкнених дверей і погнав за ним.
— Олексо! Олексо! — кричав, задихаючись від бігу й від шаленої радости, що спирала мені дух. — Чекайте!
— Не маю ча-а-а-су! — кричав Олекса тікаючи. — Біжу на ста-а-а-нцію! Перебити компо-о-о-стер на Лідиному квитку-у-у-у! Вона сьогодні не ї-і-і-де!
— Олексо!
— Чого-о-о? — дражнився Олекса й біг далі.
— Зупиніться на хвилинку і розкажіть доладу! — благав я.
— Боюся спізни-и-и-итися... Коли хочете — біжіть за мно-о-ою, а я вам на бігу оповіда-а-а-тиму... Хай ціле місто слу-у-у-хає...
Справді, численні перехожі зупинялися і здивовано дивилися на цю гонитву, а деякі навіть кидали мені назустріч питання: «Що він у вас украв?», «Чи не покликати міліції?»
А Олекса дражнився далі: то кулею летів уперед, то ховався за електричними стовпами й підпускав мене зовсім близько, а тоді м’ячем відскакував на кільканадцять кроків, робив мені гримаси, «стругав моркву»* й тікав далі.
— Коли не переб’ю компостера, пропаде квито-о-ок! — сміявся він. — У нас не можна подорож заплатити через рі-і-і-ік, хоч би це й була пошлю-ю-юбна по-о-одорож! Лові-і-і-ть! Будемо так гнатися до самої ста-а-анції, а Ліда тимчасом чека-а-а-тиме! Лові-і-іть! Ц-ц-ц!..
Він біг, граючись, а в мене вже дух забивало, і я переконався ще раз, що Олекси мені не впіймати: «ноги закороткі», як сказав він колись у лісі. Я зупинився, глянув на годинника й мерщій побіг назад: була вже половина четвертої, а я ще й не голився сьогодні.
Вскочивши до мешкання, я почав усе робити з таким поспіхом, ніби у мене земля під ногами загорілася, але від того виходило ще гірше. Все довкола, здавалося, змовилося проти мене, щоб лише мене затримувати й дратувати: бритва була тупа, кращі мої дві сорочки лежали брудні, а чисті валялися непоцеровані* й невипрасувані; краватка ніяк не хотіла зав’язуватися по-людськи, кудись поділася паста до черевиків, а на кінець порвалися мені шнурки.
Але, коли вже по довгих муках і сердитих побажаннях, адресованих до мертвих і ні в чому не винних речей, я зібрався, — мене опанував страх і вагання. Як я насмілюся подивитися Ліді в очі? Адже пів години тому я тяжко й незаслужено образив її! Образив не так на словах, як у думках, але чи це міняло справу?
І, пригадавши собі всі епітети, всі порівняння й усі обвинувачення, що їх я інкримінував своїй Білочці, на хвилину навіть постановив собі нікуди не йти. Але потім подумав, що так може поступити лише малодушний боягуз, і таки пішов.
Спішив і ніс на собі прикрий тягар почуття своєї глибокої вини і докорів сумління. По-перше, винен був у тому, що спізнився на добрих двадцять хвилин. По-друге, винен був у вчорашньому «посередництві». По-третє, — і це було найгірше! — винен, був у тому, що сьогодні вірив у можливість її вирахованого шлюбу з Олексою і намірах подвійної шлюбної ставки. За це лаяв себе й допікав собі безжально, не розуміючи, як мені бодай на хвилину- щось таке могло прийти в голову. Таж навіть найбільшому дурневі повинно було бути зрозуміло, що дівчина з таким обличчям, з такими очима і з такими милими ноженятами органічно не могла зробити нічого поганого, нечесного, понижаючого власну гідність! Занадто вже вона чиста, занадто горда, занадто розумна, щоб пускатися на легковажні авантюри й бавитися в недостойну гру. І це все тепер я мусів, ударившись у груди, Ліді сказати. Мусів признатися до великої вини перед нею! Не смів затаювати цих гріхів, бо інакше ні наша зустріч, ні все те, що могло наступити пізніше, не мали б тієї чистоти й іцирости, якої заслуговувала Ліда. У своїх поглядах на шлюб я був дуже суворий і педантичний і нізащо не одружився б, знаючи наперед, що між мною і моєю майбутньою дружиною може лягти найменша тінь таємниці, недоговорености, чи недовір’я.
Тож годі було щось починати з Лідою, не усунувши відразу тих темних плям, що лягли на наші взаємини вже перед початком самого тільки знайомства. Це треба було конечно зробити, навіть коли б за одвертість довелося заплатити ціною безповоротного розриву.
І я йшов з покірністю розкаяного грішника в серці, готовий прийняти за свої провини яку завгодно кару, щоб тільки позбутися тягару докорів совісти, які гнітили мене до землі, й вкликали почуття палкого сорому.
Вона вже чекала мене, обернена обличчям у ту сторону, звідки я мав прийти. Була в тій самій сукеночці і в тих самих білих черевичках, що й учора, і взагалі півсиділа, опершись руками на березу, саме в такій позі, в якій я сподівався її побачити. Тому видалася мені особливо близькою і милою, такою зрозумілою і рідною, ніби ми були вже знайомі довгі-довгі роки. Забувши відразу всі свої провини й усі попередні, наміри, я пустився бігом і на кілька кроків перед нею простягнув руки. А вона подивилася глибоким запитливим поглядом,, стараючись зрозуміти моє бажання, а потім повільно відділилася від берези й покірно пішла мені назустріч, зовсім так, як учора в танцях. Ще секунда — і я вже тримав її у своїх обіймах.
— Білочко, — прошептав, задихаючись від щастя, — ти моя, Білочко, правда?
Ліда хитала на знак згоди голівкою і по-дитячому тулила лице до моїх грудей.
— Я думала, що ти не прийдеш, — сказала тихенько й затремтіла.
— Пробач, Лідусю, я тобі зараз усе поясню... Маю тобі багато-багато дечого сказати... Ходи, сядемо...
Ледве перемагаючи себе, я почав плутано й неясно сповідатися. Але Ліда незабаром урвала мене і, положивши пальчики на, мої уста, сказала:
