Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив — замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.

Він знову переліз через металеву огорожу, певно, недавно поставили. І побачив на вулиці жінку років п’ятдесяти, котра дивилася на нього. Свідок. Але свідок чого? Він тільки трохи розпоров матраца. Ніц не взяв. Та й скоро буде далеко од села. У бабці навряд чи є стільничок, щоб повідомити в міліцію. Сміливо пішов мимо неї, навіть привітався, і тут майнула думка схитрувати.

Спитав:

— А де всі з цієї хати?

— Та де ж, — сказала жінка. — В Гандрія. З дідом Їгоном прощаються.

— Прощаються? — Назар сторопів.

— Ага. Хіба ви-те ни знали? Приставився дід.

— Помер?

— Еге ж. Уночі віддав Богові душу. У сні, видать, помер. Як праведник. Цяя, Віталикова хата, ще ж незаселена, порожня, то поклали в синовій. Тамика всі. Я було подумала, що на похорон приїхали.

— Я до внука діда Їгона приїхав, — зметикував Назар. — За ворота шарпнув, зачинені, думаю, що таке, то й переліз.

— Біда в них. Біда. Хотя дід пожив таки. Два ци три роки тико до дев’яноста ни дотяг. Сьогоднє Віталик прийшов, снідати дідові в його кухоньку приніс, а дід вже ни дихав. Ну, до нас найперше кинувся, бо ж сусіди. Так і так, нима вже діда. Син мій тіло виносити помагав. Думали спершу в хаті новій покласти, тико ж порожня хата, ще й ни освячена. То до Гандрія повезли. Ще тую бомагу ци то шкірку якусь, де нібито куток наш намальований, шукали. Віталик казав, що пару днів тому дід Їгон велів, щоб, як умре, йому неї в труну поклали. Каже: вперся старий — продасте тому пройдисвіту, Славику Чишуїшиному, чи ще комусь, а то родова штука, хай ліпше зи мною в могилу лєже. Отак учудив дід Їгон. Ну, мусили дідове слово уважати, то ж вроді, як завіщаніє, а внук же в хаті тутика житиме, хоть і новій. Казав Віталик, що гроші цималі за той малюнок, ци як там, дають, тико волю дідову порушити ни сміють. Отако воно… Ви-те, певне, до Гандрія типерка?

— До Андрія, — потвердив Назар.

Від говіркої Їгонової сусідки він дізнався, як знайти оселю Андрія. Дорогою придумав легенду. Він — онук друга діда Їгона по армійській, фронтовій службі. Дідові було вісімдесят сім чи вісім років, то ж цілком імовірно, що воював. Приїхав провідати, як його дід, Їгонів друг, велів, а тут дізнався, що дід Їгон помер. Зайшов попрощатися.

Далі все було, як мовиться, справою техніки. Біля хати, у якій жив син Їгона, стояли люди. Назар скромно став між них. Знав, що при похоронах не вітаються, як звично, кажуть тільки «Слава Богу». Сказав, скромно став збоку. Послухав розмову, а тоді — бочком, бочком і до хати.

Покійник простягся у труні геть висохлий, старезний, сивочолий. Коли Назар нахилився над ним, то й побачив те, що шукав. Обіч руки діда лежала трубочка, перев’язана чорною ниткою. Мапа. Його скарб.

Він постояв, покосився на жінок, які сиділи обіч на лавці. Зараз брати ризиковано. Вижде момент.

Як виходив, почув за спиною жіночий голос:

— Хто то?

— Певно, родич їхній, з Головна, ци мо’ Рушинця.

Назар вирішив, що й буде дотримуватися цієї версії. Родич то й родич, ще ліпше. Вийшов надвір, став поруч двох чоловіків старшого віку. Слухав їхню балачку про звички діда Їгона, про якогось Петра, що вчора набрався, й ще прощатися не приходив, а син же Їгонового друга.

Люди заходили на подвір’я, потім ішли до хати. Інші виходили й, постоявши, рушали з подвір’я. До нього підійшла якась жінка, може, дружина господаря хати.

— Ви-те, чєсом, ни Любин зєть?

— Зять, — згодився Назар.

— Я то думаю, вроді схожий. А де ж Таня і Люба?

— Завтра на похорон приїдуть.

— І то добре, — сказала жінка.

Пора було змиватися. Назар ще трохи виждав. Вийшли четверо. В хаті не повинно бути людно.

У кімнаті, біля труни з тілом діда-впертюха, на лавці чипіли тільки дві старі бабці.

«Зручний момент», — подумав Назар.

Підійшов, став до прощальниць спиною. Нагнувся над тілом. Порух руки — і трубочка в ній. Новий порух — мапа в рукаві куртки. Постояв зі схиленою головою і вийшов. Ще довелося вистояти кілька хвилин у дворі.

— Пройдуся, — сказав до дідка, що поруч плямкав губами.

Трохи потремтів, коли виходив на вулицю. Але ніхто за ним не гнався. І не збирався гнатися. З розповіді професора (чи хто він там) Святослава, якого дід Їгон вважав, виявляється, продисвітом, Назар знав, як добратися до автобусної зупинки.

Простував швидко, боявся дивитися по боках. Ще з кимось зустрінеться поглядом, то запам’ятають. Та й навіщо йому це село, де ніколи більше не побуває. Село як село, хати як хати. Багатші й бідніші, як і скрізь. Є тут, казав той чмур- професор, гарне озеро. То й що? Швидше, швидше звідси й капець його пригодам.

На зупинці Назар заглянув у трубочку. Мапа. Карта. Карта-картиночка, те, що треба. Сховав у внутрішню кишеню куртки.

Йому капітально повезло. Маршрутку на Ковель довелося чекати недовго. Встиг і на київський потяг. Що мапа зникла, навряд чи помітять до завтрашнього дня. А тоді він буде далеко. А може, за похоронними клопотами і взагалі не помітять.

Він благополучно доїхав до Києва. Там вирішив спершу перевірити, чи не можна отримати за цю старовинну карту ще більші гроші. Однак торговці на базарі, оглянувши її, тільки презирливо хмикали. Один сказав, що, може, хіба дати сто гривняків.

— Ха, — сказав Назар. — Нема дурних.

В антикварній крамниці оцінщик повертів карту туди-сюди, навіть принюхався. Сказав, що може дати щонайбільше сто доларів. І то по своїй доброті.

Назар зрозумів, що та мапа — дурна лапа, має велику цінність тільки для того звихнутого на ній професора-пройдисвіта. Чи просто професора. Мусив іти до нього. Віддав вкрадений, і цінний, і наче не вельми цінний, скарб замовнику, коли той поклав йому на долоню другу половину гонорару.

Матері відвалив сотню, сказав, що підзаробив.

— Хоч не обчистив когось? — спитала муттерхен.

— Не хвилюйся, законна здобич.

Мати віддала ту сотню йому. Не став опиратися.

Тепер міг купити й собі вдягачку.

Через чотири дні постав перед Тамілою в новій куртці й джинсах. І звелів заплющити очі. Коли його дівчина слухняно це зробила, поклав на її таку маленьку долоньку коробочку. У коробочці лежав перстеник. Не те, щоб вельми дорогий, а все ж на п’ятсот доларів — половину здобичі. З маленьким камінчиком всередині.

— Навіщо? — Таміла все ж дивилася не сердито, не розчаровано, а швидше збентежено.