Левко розвернувся і рушив назад. На серці було не те, що гірко, а наче б усередині хто просвердлив дірку й вона стала все більше розростатися. А з теї дірки почало щось капати, витікати… Може, його кров…
«От і все», — подумав.
Але то було не все. Дівчину, що жила поруч, не легко було викинути з серця. До того ж, вона гукнула його вранці, як ішов на ферму.
Спинився і раптом відчув, що вчорашня злість проходить. Зовсім немає злості, от яка біда.
Тамара простувала од хати в накинутому наопашки пальтечку.
— Я вчора прийшла до клубу, а тебе нема (вперше вимовила «тебе»)… Що ж ти так…
— Я думав…
— Ти думав, що я не піду з тобою?
— Так, — признався Левко.
Вона стояла, спершись на схилені старі ворота. Дивилася поглядом — ясним-ясним, у якому, здавалося, світилися зорі. Й трохи збентеженим.
— Левку, — сказала Тамара. — Ти більше так не думай… І не роби… Мені зовсім не соромно йти з тобою… Тільки… Ми ж можемо просто лишитися друзями, правда?
— Так, — знову видихнув Левко те саме слово.
— Ти згоден? От і добре…
Вона посміхнулася якось незвично, пустотливо, простягла руку з відставленими двома пальчиками.
— Мир миром?
— Мир миром, — сказав і обережно ледь-ледь торкнувся цих, дорожчих за всі скарби світу, пальців.
Як віддалявся, пригадав кінцівку тої дитячої мирилки: «Мир миром, пиріжечки з сиром, а другії — в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося».
Цілуватися — то не для нього.
Для нього було спостерігати ранками, як вона вмивається — навіть взимку Тамара виходила вмиватися надвір. Як, з настанням весни, розчісує надворі ж дівочу гриву свого пшеничного волосся. Він заздрив гребінцю, адже той мав можливість обціловувати кожну її волосинку. Левко іноді крадькома спостерігав, як Тамара йде на город баби Ганьки, щоб нарвати ранньої цибулі — стиперу, як у них казали. Влітку, він знав, вона певно ж ходитиме туди по трускавки[66]. Раз не витерпів і собі прийшов за їхній хлів. Виглянув і побачив, як нагнувшись, рве стиперинки. Побачив ноги і вище ніг. У нього перехопило подих. Потім вона верталася, і вранішнє сонце, здавалося, несло її на своїх променях-руках. Левко заздрив і сонцю, і навіть самому собі, адже він міг усе це, хай і крадькома, спостерігати. Уявив, як він проходить, пробирається на сусідський город, на ту стежку, де ступали босі диво-ноги, й цілує її сліди. Цілував подумки.
Того травневого ранку він прокинувся, ще ледь просіювався у вікно світанок. Сіріло, а потім засвітліло небо. От-от мало почати підніматися сонце. Десь далеко закувала зозуля — і Левко затамував дихання, бо став рахувати те її «ку-ку». Потім широко посміхнувся, бо зозуля кувала довго, аж збився з ліку.
«На нас двох вистачить», — раптом подумав.
Перші сонячні промені заблищали на склі. І тут Левко подумав, що незабаром підніметься дівчина, його гірке й щасне кохання, у сусідській хаті. Ще, напевне, спить.
Не тямлячись од хвилювання, од передчуття чогось невимовно щасливого, дивного, що мало статися цього неповторного весняного ранку, від підвівся з ліжка. Як був, у довгих своїх трусах і майці, підійшов до вікна, обережно розчинив. За перегородкою чулося похропування батьків. Скоро й вони прокинуться. Левко виліз у вікно, пробрався до тину. Ось і стежка до спільного колодязя, з якого часом і Тамара набирає воду. Раз, коли витягла відро, поставила на цямриння і почала пити просто з відра… Він дивився і теж пив цю холодну колодязну воду…
Левко, обережно ступаючи, хоч ходи його босими ногами, певно ж, не було чути, пройшов на сусідське подвір’я. А ось і стіна, і вікно, коло якого, знав, спить вона. Він став біля вікна. Знов озвалося серце. На його щастя, біла фіранка закривала тільки нижню частину. Левко заглянув і ледь не задихнувся од побаченого. По подушці розкинулося її густе пишне волосся. Воно здавалося німбом довкола голови. З вирізу нічної сорочки виглядало сліпучо-біле персо. Левко зажмурився й одвернувся. Тихо-тихо, ще тихіше, як ішов сюди, став скрадатися вздовж стіни.
Здавалося, він бачив її сон.
Бачив те, що не мав права бачити.
Віднині володів дуже великою, найбільшою у світі таємницею. Таємницею-скарбом.
Відтепер він прокидався рано-рано. Лежав і згадував.
Вдень, увечері старався не потрапляти Тамарі на очі. Бо ж його позирк, голос міг видати його таємницю.
Десь через тиждень не витерпів, не зміг пересилити бажання подивитися ще раз. Тільки на мить, одним позирком побачити, як вона прокидається.
Так само напівголий пробрався до заповітного вікна. І ошелешено завмер од побаченого. Тамара не спала, а сиділа на ліжку, повернута боком до нього. Груди її високо здіймалися. Потім… Потім вона стала стягати нічну сорочку через голову. Левко дивився і не мав сили одірватися од видива того священнодійства. Сорочка впала на ліжко, й Левко угледів у профіль її геть голу — руку, плече і персо з коричневим соском.
Наступної миті дівчина раптово поглянула у вікно і побачила частину обличчя, а головне — палаючі очі сусіда-горбаня. Скрикнула.
Левко прожогом кинувся од вікна, од стіни, йому здалося, й од самого себе.
Вліз назад у своє вікно, а у вухах, здавалося, досі стояв той розпачливий, голосний крик. Що ж він наробив…
Того ранку вона не вийшла надвір умиватися.
Певно ж, криком своїм розбудила й бабу Ганю. Сказала чи не сказала бабі про те, що побачила? А головне, що сама подумала… Як тепер їй пояснити, як виправдатися?
Вранці не одважився, продумав, докоряючи собі, цілий день — і на фермі, й у конторі, і вдома… Шукав слова, знаходив і відкидав.
Ввечері таки одважився і поплентався до сусідів. Баба Ганя сиділа в хаті, сумна, якась сама не своя.
Спитав, що сталося.
Баба сказала — хіба вона знає, що сталося… Тая дівка, Тамарка, квартиранка, ни з того ни з сього вибралася.
Левко весь похолов.
— Як вибралася? — спитав омертвілими губами.
— А так і вибралася. Сьоннє ранечком чогося закричєла… Я вже ни спала, якей там у старої сон, до неї, а вона сидить на ліжкові голісінька. Що лучилося, питаю, мо’ що вкусило, дай подивлюся, а вона — нє, тико, каже, сон страшний виділа. Мовби хтось у вікно лізе. Я їй чайку з м’яти зробела… Вроді вспокоїлася… А в обід приходить з теї свеї больници і каже, що генчу кватеру собі найшла, а тутика в мине боїться оставатися, бо ще що приснеться. Як ни вговорювала — нє, піду і все. Отакеї типерка дівки.
— Вона ще повернеться, от побачите, — сказав Левко.
— Нє… Навряд… та хіба мона тако лякатися… Ти ніц не бачив? Мо’ й направду хто приходив?
— Не бачив, — сказав Левко.
Зрадів, що бабі не призналася, кого бачила у вікні сьогоднішнього світанку.
Мучило ще більше — що ж вона подумала? Може, що не раз вже приходив за нею підглядати? Що може зло зробити…
Що ж він ото натворив…
Через два дні таки відважився, зайшов до лікарні. Став коло порога сестринської винувато.
Почув чужий холодний голос:
— Ви до кого? До лікаря чи Івана Антоновича?
— Я…
Затнувся, важко дихав. А тоді таки видавив:
— Прости, я не хотів… Не хотів нічого поганого… Тільки подивився. — І збрехав. — Тільки раз… Я більше не буду… Прости…
Тамара одвернулася. Мовчала. Він стояв, тупцяв на місці теж мовчки. Врешті вона сказала, що їй треба йти, давати хворим ліки, що зла на нього не тримає, але просить більше не приходити і взагалі до неї не наближатися.
Левко покірно вийшов. Виконав її волю. Пекло в горлі, мов би з’їв щось гостре чи простудився. Хотілося ще раз напитися, та стримався. Не знав, як далі жити, але жити мусив.
Через місяць вирішив піти в сусіднє село, посвататися до Нілки. Видно, то його доля. Дівчина вона, видко, добра, якось житимуть. Обоє однакові, їм і бути разом.
Навідався до тітки Ярини, щоб розпитати, де живе Ніла. Тітка на нього вже не сердилася, невдовзі після його пиятики відчитала мораль, він сказав, що, може, й женяться. Тепер, як видно, настав час. Та коли спитав про Нілу, почув, що вона вийшла заміж. Так, так, не дивуйся, небоже, за вдівця вийшла, у котрого жінка при родах умерла. То була п’єта дитина, ну старшому вже скоро й до армії, а найменшеньке, бач, без мами одразу зосталося.
