Одне було погано, начеб ходу днів збивало, — Мокрина чогось унадилася в село швендяти, і все мимо їхньої хати, хоч була і стежка навпрошки, через городи. І чогось саме тоді проходила, як Іван у вікно дивився чи надворі щось майстрував…
Раз і сказала:
— Доброго здоровля, Іваночку. День який погожий і пухнастий од снігу.
Дрібно засміялася й потупцяла далі, щоб на другий день знов мимо двору пройти. Ніби маятник на годиннику настінному, що недавно в їхній домі з’явився.
На сьомі чи восьмі такі походеньки не витерпів Іван. Кожушка накинув і за нею рушив. Мо’ побачить, куди то вона так внадилася.
Мокрина спинилася коло повороту на вулицю, що йшла мимо церкви. До храму зібралася? Али ж сьогодні будень.
Як привітався, почув:
— А я знала, що ти за мною підеш.
— Я то пуйшов, а ти чого щодень внадилася?
— Куди? До вашого хазяйства кури красти? По-моєму, ти ще вулиці ни викупив, маю право ходити.
— А чого ходиш?
Вона усміхнулася. Погріла руки без рукавичок губами. Які він колись (колись?) цілував, і знов тихо всміхнулася — так вона тико вміла.
— Ходжу, щоб тибе причарувати. Причарувати і зурочити. Доки сто вроків на сотню сорок ни пошлю — ни перестану ходити.
Іван схопив неї за старий, благенький кожушок, струсонув.
— Ну добре, я падлюка, кинув тибе, на гинчій женився, прости, як можеш… Та назад ни вернеш… Дай мині спокій…
— Овва, який сердитий, — од холоду її рук, які поклала на його, защеміло в грудях. — Таким я ще тибе ни бачила… І ни падлюка ти, голубе Іванку, а нищасний чоловік. Щістя хіба виросте, як навесні з білої свеї Федоськи горох посадиш, та зо сто стручків пуд осінь виросте, отоді й намолотиш своє щістє.
Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.
Сказала вона:
— Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.
Пішла, озирнулася і зі смішком:
— А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.
Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка — варіятка?..»
І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці — за хліва сховався.
А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся — там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.
«Зувсім здуріла дівка, — подумав. — Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»
Лайнувся подумки і почав одягатися.
— Куди ти, Йванку? — Федоська сонно.
— До вітру схожу.
— Так у сінях відро.
— Я по-великому.
— Мо ‘ зїв щось ни те…
Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…
Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.
Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.
«Та що ж то таке, людоньки?» — подумав.
Вертався — била пропасниця, гірше, як уночі.
Та з тої ночі перестали, зникли денні Мокринині походеньки. День, два, три… Минали дні… Довгі короткі зимові дні… Піймав себе на думці, що чекає, виглядає, коли та божевільна з’явиться на вулиці. Не з’явилася. На п’ятий день не витримав і вирушив на крайню вулицю. Звісно ж, злягла навіжена. Металася в жару, нікого не пізнавала. Схудла, справді схожа на відьму. Мати Параска тилько йому й сказала:
— Іване, як я без неї житиму?
— То робіть же щось! — крикнув, і тут думка, мов блискавка, пронизала: «А як я без неї житиму?!»
Сказав, не сказав, а гаркнув:
— У вас хоч липовий цвіт є? А молоком з медом поїли? Чого ж ви-те мовчите?
Умовк сам, і почув, як Параска щось тихо-тихо наче шелестить самими кутиками вуст.
— Що ви-те кажете?
У відповідь розчув, ледь-ледь, мов у напівсні, мовлене:
— Йди собі, Йване. Мої покійні дєдина од тої проклєтої любові тоже умерли. То, видать, родове в нас. Так і Мокринка…
— Ни од любови у неї гарєчка, а од простуди, — як і перше, сердито сказав Іван. — Од великої дурости свеї вмирає. Тико ми ни дамо їй теї радости. Хай ще поживе й помучиться.
— Що ти таке кажиш, Іване…
— Те, що чуєте… Ждіте…. Я зара…
Сказав і дверима грюкнув. Так гримнув, як тильки цяя ветха, за царя Гороха поставлена, хатинка устояла…
Увірвався до свеї доми й спинився геть захеканий.
— Що сталося, Іване? — Федоська розчервоніла од печі одірвалася. — Чого такий нахарапуджений? Де ти був?
— Тамика… Там умирає Мокрина.
— Твоя любка?
— Моя любка ще раніше умерла. Восінню… А Мокрина зара вмирає… Як хоч, а треба неї якось порєтувати. Чуєш? Я тибе вже нікди ни покину, а рятувати тре…
Федоська стояла проти нього, майже поруч, з рогачем, яким щойно вставляла у піч баняка, вогонь з печі відсвічував розпашілу щоку, а на лобі блищали краплі поту. Стояла по-особливому вродлива.
Всміхнулася — криво й начеб зверхньо.
— А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.
— Що? Відколи то…
— Пару день, як сама узнала…
— Ну ти молоток! — тільки й сказав. — Син буде, холєра! Син!
По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.
— Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…
— Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? — сказала Федося. — Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…
Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок — Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок — Настя і Якилина — ну й їден чоловік, Іван — поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.
Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко — Івана і… Федоську.
Заплющила очі, прошептала знеможено:
— Нє, нє… Ни хочу…
— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.
Через місяць Іван прийшов провідати, як там.
Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.
Вона сказала:
— Як порєтував, то й доглядай.
Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.
— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!
