Сиділа, мов одерев’яніла. За кордон? Як же то? Назовсім? Виходь заміж? Як же вийде ни за нього?

Ходила кілька днів, мов у воду опущена. Розлука, тепер надовго, а може, й назовсім, роз’їдала душу й здавалося часом, як хтось розпилює груди й виймає серце. Та подумала — може ж, типерка хоть живим останеться, бо вже двічі раненим був, бо натремтілася за нього, бо… Бо він був неїною другою половинкою…

А десь через тиждень потому, як получила те послання, що типер могла й серед ночі напам’ять прочитати, прошептати, побачила коло хати Гната. Пройшов, потім вернувся, постояв і далі поваландався. Спершу подумала: «Мало чого й куди чоловікові тре йти». А потому щось тенькнуло всередині, а за тим запекло на хвилю в грудях. Ой, неспроста тут Гнатисько з’явився… Та нихай, сказала собі, коханий далеко, може, вже й границю з сотнею своєю перейшов…

Наступного вечора вийшла за город — гуску шукати, ни вернулася додом їдна, шукала і ни знайшла, може, таки приблукає. Назад верталася, раптом у садку силует темний побачила. Хто б то і чого треба? Повагалася й сміливо пішла до темного чоловіка.

Наштовхнулася на Гната.

— Чого тобі в нас тре? Красти в нас нима чого.

— Є, — сказав зі смішком. — Є. Найдорогоцінніший скарб. Сам прийде.

— Ти що, Семена піджидаєш? — від здогадки їй аж весело зробилося. — Так даремно ноги й очі мориш. Він уже за границею.

— Ну? І ни попрощався? Ци попрощався й на прощаннє крепко обійняв?

Смішок його був противним. Засвербіли руки. Очиська, що світилися в темряві, видряпала б.

— Ни твоє діло, попрощався ци нє. Тико далеко вже звідси. Ни дуждешся.

— Ой чи…

Раптом схопив лаписьками, притиснув, відчула гнилий подих з рота.

— Пусти! Закричу!

— Кричи. Може, почує коханок. А мині того й треба.

І ще більше притяг до себе.

Зашептав-засвистів:

— Гратися і критися ни буду, бандерівська підстилко. Жду його і не я їден. Так то.

І далі хрипло і зло:

— Я ж із твоїм Семенком, щитай, виріс. Через дві хати жили. Знаю його, як облупленого. Вар’ят він. Тихий, а вар’ят. Як на щось западеться, то вже навіки. На Україну свою запався, то вже ни оддерти. І на тибе запався до смерти. Мусить він вернутися, чуєш, мусить! Ганзя, ха! Ганзя і Вкраїна! Топай до хати. І щоб з хати — нє-нє. І никому ни слова, що ми ждемо, якщо в Сибєр ни хочеш загриміти. Бандпособніцу в два щоти пришиємо. Ну? Зникай. І мовчок. Рота на замок.

Радість і відчай одхопили Гандзю, коли верталася до доми. Відчай і радість. Вона тоже хоче, аби Семенко вернувся. Та не хоче, аби до лап Гната і його поплічників потрапив. Треба попередити, та як? Кому сказати? Катерині? Так, сама, певно, не знає, де неїн братик Василь, а тим більше — Семен.

Удома мати:

— Що сталося, доню? На тобі лиця нима.

— Загубила разом з гускою, — усміхнулася кволо.

Півночі не спала. До шерехів за вікном прислухалася. Безсонною була й друга ніч. Глибокої ночі не витерпіла, тихенько вибралася в сіни, а тоді надвір. Почала крастися садом. Враз її схопили за руку, од болю аж засичала.

— Куда? Брось прогулочки.

То був ни Гнат, а інший «стрибок» — Микитка Лимарів. У повстанцях воював, зловили, типерка за своїми ганяється.

Мусила вернутися. Дрижала, мов хто відро холодної води на неї вилляв. Сон ни брав до самого ранку.

Мука її почала з тої ночі рости й посилюватися. Тремтіла, жахалася, бо дедалі більше упевнювалася, переконувала себе — прийде, повернеться коханий. Повернеться, щоб потрапити до лап цих насильників або загинути. Як його порятувати? Як?..

Багато чого перебрала в уяві — найняти когось, щоб убив Гната, самій те зробити (але ж як?), віддатися Гнатові в обмін на його слово, що зніме засаду… Останнє відкинула майже зразу і не тильки тому, що було огидно при одній думці, що так може зробити, хай і заради ж Семена, а й тому, що розуміла: такому, як Гнат, порушити слово — що раз плюнути. Покористується, посміється, тико й усього.

Думка прийшла — сказати, що готова віддатися, а як ляже у ліжко, захопити з собою ножа і вбити…

«Ци ж вистачить сили?» — подумала і злякалася, що має зарізати людину, хай і таку, як Гнат.

Через якийсь час Гандзі приснилося, мовби вона таки вийшла за Гната. Вони сидять і вечеряють, а потім лягають спати. Гнат торкається її плечей, грудей, руки у нього наче й ни руки, а залізні граблі.

— Що ти робиш? Мені ж болить? — Гандзя не кричить, а стогне.

— Цить, цить, — Гнат затуляє їй рота тою рукою-граблями, й вона кудись провалюється.

Прокидається й бачить, що на ліжкові сама, Гната нема поруч і тут вона з жахом розуміє — то ж він її приспав, може, якого зілля сонного, сон-траву в чай підсипав, а сам подався крадькома вбивати Семена до їхньої доми. Як була, роздягнута, тико в їдній сорочці й простоволоса, Гандзя виривається з ліжка, біжить, не тямлячись, ось уже й дома їхня, і тут вона бачить, як назустріч їй іде в напівтемряві, в тумані чоловік. Семен!

— Семене! Семене! Тибе зара вб’ють! — кричить вона й… направду прокидається.

Над нею стоїть мама Ганна й торсає за плече.

— Доцю, Ганю, що з тобою?

— Приснилося…

— Ти так кричєла…

— Тая любов окаянна неї скоро до Божого дому доведе, — подав голос батько.

— Щось же робити тре, — каже мама Ганна. — Бо й справді зведе себе…

— А що діяти? — відповідає батько. — Гадаїш, я ни відаю, що теї анциболоти, Микитка з Гнатом, за вуглом та за хлівом стовбичать. Сам убив би тих зараз, так тоді їдна дорога — до сибєрського Макара. Вийшла б за Прокопа й клопоту ни було б…

— То мо’ й зараз ни пізно? Мо’ тоді одчепилися б?

— А ти ций придурошній скажи, вона ж тобі очі видере. Тоже жде. Їдна малахольна у хати, а той вурдалак паршивий за хатнім вуглом.

Гандзя припала до подушки й зціпила зуби, а сльози, рясні, ни тико солоні, а й гіркі, лилися, й вона тонула в тих сльозах, пливла річкою розпачу, як самотня скіпка.

Майнула навіть думка: «Може, Микитку підговорити, може, йому віддатися, щоб убив Гната… Якось він надто тепло на мене дивиться…» До болю стисла зуби, а потім таки зубами в руку вчепилася і біль змусив отямитися…

Прислухалася. Тихо-тихо. Не скрипне ніде щось, ні шелесне.

«Може, світ помер, а я одна жива?» — Гандзя подумала так, і ніч мовби розсуватися почала, і вона сама стояла посеред тої ночі, сама-самісінька, та все ж когось виглядала. І знала, кого виглядає, жде серед тої величезної ночі.

Увечері ж до хати ввалився Гнат.

— Ось що, хазяї дорогенькі, я ни пес, щоб на такій холодіні гибіти. Мороз вже починаїться…

Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.

— І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.

Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.

Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав — тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив — здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями — ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.