Калерія всміхнулася, провела чобітком по землі, всипаній листям.
— Гадаю, і надалі хотів би так служити?
— Авжеж. Вельми у вас мині наравиться.
— Служитимеш. Пам’ятаєш, я тобі казала про роботу, яку маєш робити?
— Ага. Я готовий.
— От і чудово.
Вона сказала далі, що робота нетяжка. Відступаючи, німці лишають порожні будинки і квартири. У деякі йому треба буде заходити й забирати певні речі. За правом переможців.
— То як? Ти згоден? — позирк був ще пильнішим.
— Я згоден. Зроблю все, що тре.
Матвій став відданим слугою цієї жінки.
Калерія безпомильно вказувала йому порожню оселю. Уже потім зрозумів, що наводили на неї часом люди зі штабу майора, які й самі поживлялися. Він заходив, якщо було зачинено — виламував двері, обшукував, якщо були, забирав персні, ланцюжки, інші золоті й срібні прикраси, золоті монети, іноді кришталеву посуду, що аж світилася в руках. Усе те відносив Калерії. Подумав якось, що, майбуть, ділиться вона тим зі своїм майором, а, може, й командиром полку. А мо’ й ни ділиться, у тих є свої можливості. За сьомим чи восьмим разом таки не втримався, приховав пару золотих монеток, хоч Калерія попередила — хапне щось собі, зразу піде в роту. Вона сама йому вділятиме частку. І вділяла — і монетки дісталися, і перстеник, і годинник. Коли приховав, тремтів, кляв себе за захланність, али таки обійшлося.
Зимою простояли місяців два в обороні, а потому знов рушили вперед.
Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі — по руці, й нозі — і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.
Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.
У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.
«Дальнобійна», — холонучи, подумав Матвій.
Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.
— Я зара, зара, однесу вас, — Матвій підклав руку під її тіло.
— Не треба. Хіба он під той будинок.
Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним — білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.
— Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…
— Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…
— До сраки їхній Берлін, — слабо, хоч і грубо вимовила. — Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?
— Нє, — збрехав Матвій.
Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.
Калерія слабо посміхнулася.
— Як добре вмирати на чоловічих руках.
Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.
— І пригорнутися ніззя…
— Мовчіте, — наказав Матвій. — Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.
— Ні. У голові шумить.
Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.
— Кохатися хочу, — раптом замарила Калерія. — Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… — зашептала вже тихіше. — Тільки не все, бо побачать, що нема — будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, — шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. — Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…
Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.
— Хто вона вам? — спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.
— Начальниця моя була, — сказав Матвій.
Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся — на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.
Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.
«Виходить, мині повезло, — подумав Матвій. — Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».
Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори[43], які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи — неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.
— Ти що, груба?
— Ой, Матвієчку, тамика дитинка, — прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: — Тико ни вбивай мине…
Матвій шарпнувся, зліз із жінки, вдарив по обличчю.
— Ти валандалася, доки мине ни було? Ти-и!..
Не йняв тому віри, що почув і побачив у присмерку, який заглядав у вікно. Струсонув Марисю.
— Хто ж на тибе полакомився, кажи, сучище?
Од його штурхана Марися злетіла з ліжка. Якось звелася на коліна.
— Я тико їден разок, їднесенький. Присяй-бо.
— Хто? — Матвій не спитав, а гаркнув. — Швагро?
— Нє. Салдат.
— Солдат? Який ще солдат?
— Воне тутика на горі вишку якусь ставили. Ну їден зайшов попити води. А потому ввечері зновика прийшов. Мині вельми дитинку хтілося…
— Що? Дитинку? А зо мною ни хтілося?
Матвій знову вдарив кулаком жінку-зрадливицю. Непотрібну, псяюху, якій, бач, захотілося дитини од солдата.
— І з тобою хтілося, — хлипала Марися. — Вельми хтілося.
— Чого ж дождатися ни могла? Надіялася, що мине вбили?
— Нє… Нє! — Марися злякано закричала. — Нє, Матвійчику. Бо я… Бо я… До тої баби Пріськи, що й ти, ходив тоді… І я тоже цей весни… Розказала їй, що десять літ ни можу родити. Спитала, ци таки буде в мене дитинка. Баба й сказала, як мене обмацала, що буде дитинка, тико ни од тибе.
— Дурна твоя баба й ти дурна…
— Я й подумала, що мині хочеться малейкого, ой, як хочеться, Матвієчку… Отакого манюсінького. Дівчинки альбо хлопчика… А тут той салдат… Ну я й подумала… Може ж, ти мине зовсім ни вб’єш… Як живіт почав рости, то я його гладила й просела, щоб ни вельми ріс до твого приїзду…
Матвій зціпив зуби, аж хруснуло. Виходило, що не жінка, а він удався безплідним. Дожився. Якби ж знав… А знав би, то що зробив би?.. Йому хотілося завити з розпачу…
Марися тим часом звелася на ноги, подибцяла до лавки, на якій лежала Матвієва солдатська одежа. Якось видобула зі штанів попругу із зіркою на блискучій блясі. Підійшла, ніби зважила, чи важка та бляха, тоді простягла Матвієві, слухняно знов на коліна опустилася.
— Вибий мине, тико ни до смерти… Може ж, я ще дитиночку зобачу… А хоч — ногами…
