— Хіба ледь-ледь… Воду треба берегти.

Тієї ночі до Остапа прийшла ще одна думка — той, наверху, хоче, щоб вони, перш ніж помруть (якщо уготована така страшна смерть), зненавиділи одне одного. Йому, що стільки вимріяв про єднання з Тетянкою, про кохання з нею, якого прагли душа і тіло, тепер здавалася начеб нелюдською, блюзнірською сама думка про те, щоб злитися, злягатися в цій брудній смердючій норі, на мокрій, вкритій лайном і їхнім блювотинням землі, злитися брудними, вже також смердючими тілами. Він завважив — у дівчини з’явилася, стала наростати відраза до нього, до його доторків, притуляння.

Як цьому зарадити — не знав. Вони обоє були живими, але людьми, а не просто істотами.

«Як то добре бути людиною, — подумав Остап. — Господи, поверни нам більшу людську подобу, дай світла, дай чистоти, бо ще трохи й ми не витримаємо, порятуй, якщо ни мене, то хоч цю дівчину, вона не повинна вмерти».

Молився й просив, просив і молився. Молилися обоє.

Та вони таки витримали й цю ніч, і день, і ще одну ніч, і частину дня… Тетянка вже вся палала, дрижала, мов у пропасниці, а може, й у пропасниці, зіпала. Остап проказував молитви, які знав, й вона намагалася, та тепер слабко одштовхувала його руки своїми й шептала:

— Ни чипай, ни чипай, прошу тибе…

І ще:

— Нащо ти… Нащо ти повів туди… Я хочу померти…

— Ти житимеш, — твердив Остап. — Житимеш. Ми обоє будемо жити.

Ледь не сказав: «За Покровою наше весіллє».

Весіллє… Саме слово стало наче волохатим, гидким, перед очима затанцювали тіні, що родилися кривавими, і Остап ледь стримав себе, щоб не скрикнути.

Надвечір п’ятого дня, коли стало темнішати над головами, почули сперш віддалені, неясні, мов крізь сон-марево, голоси. Потім вони поближчали, повиразнішали, а затим у тих голосах виразно зазвучали їхні імена.

— Остапе! Тетяно!

Ще як почули той шум, Тетяна стрепенулася.

— Люди, люди… Чуєш?

— Чую, люба…

Тетяна спробувала гукнути і тільки захрипіла.

— Ми тута… тута… Люди, — Остап тоже загукав, правда, і собі тихо й хрипко.

— Остапе! Тетяно! Тетяно! Остапе! — кликали нагорі.

Спробував звестися, заточився, та таки підвівся.

— Люди! Сюди, люди!

Шукачі їх, люди, люди, були вже зовсім поряд, крізь щілини побачили відблиски вогню, певне, смолоскипи.

І чоловічий голос Остап упізнав: то Павло, сусід їхній.

— Воне тута! Відкидайте ломаччя!

Ті, нагорі, відкинули гілля, відсунули ґратку. У світлі смолоскипів Остап побачив і Павла, і брата, і батька, і… маму, маму…

— Живі? — спитав Павло.

— Живі, — прохрипів Остап.

— Вони живі, — голосно Павло.

І мамин голос:

— Живі… Синку, Тетянко…

Довелося ще довго чекати, доки їх витягли з ями. Хтось нагорі сказав, що треба принести драбину, йому заперечили, що втратять час, бо ж до села верстов із п’ять. На щастя, один з чоловіків захопив сокиру, інший вила. Зі шматків одежі, кілків, попруг[30] зробили щось наподобіє драбини.

Остап спочатку підсадив знесилену гарячу Тетянку, а потому й сам поліз навстріч чоловічим рукам. Хоч вони й смерділи, їх обнімали, мама припала до Остапових грудей:

— Синочку! Рідненький! Господи, живі…

Тут були люди тико з ближніх хат, а Тетяна далі жила, на межі двох кутків — Млинища з Козлищами, то, певно, й не пішли шукати. Чого, Остап довідався, коли вже верталися назад. Він якось ішов, шкутильгаючи, хоч і ноги, наче дерев’яні, й боліла забита спина, певно, таки зламав хребця, а напівпритомну Тетяну несли на руках.

Остап уже знав, що їх шукали всі ці дні і не могли знайти, бо надто далеко, збоку, в нетрях їх заховали.

— А цего разу вона показала, — сказала Остапові мати. — Братові твему, Михасеві, явилася.

— Хто?

— Вона… Діва Млинища…

Про Діву Млинища Остап чув колись од бабусі. Що являється раз на століття. Виходить, правда, що люде кажуть.

— Я надвір вийшов, на вулицю, коли бачу — неподалік жінка в білій одежі стоїть, — розказував брат. — Злякався навіть було, та дивлюся: рушила вона з місця й мовби рукою показує — йди за мною. Я й зметикував — може, показати хоче, де вас мона знайти. Страшно то страшно, али ж рятувати тре, раз самі ни могли найти. До хати кинувся, маму з татом гукнув, ну й пуйшле. А тутика, бачу, Павло стоїть коло свеї доми, то й гукнув його. А потому ше до килькох людей уступили, так нивеликий гурт і зобрався. Ну й повела нас тая Діва, ци хто вона… Добре, що ото Пилип Явтухів здогадався паклі взєти, то кілки обмотували, пудпалели, то ото й смолоскип вийшов. Так і найшле тибе, братику.

І уже зі смішинкою в голосі:

— Мо’ ви-те з тою Дівою знакоми, га?

— Цить, гріховнику, — мама. — Вона, як ішле, то вела, і то зникала, то з’являлася. Довго вела. Ну, а потому, дивимося, а вона в небо стала пудийматися. Декотрі хреститися почали. Тико Павло й каже — на те місце йдемо, бо то, може, знак. І точно — коло ями, де ви-те сиділи, возносилася. Отакі-то діла, синку. Правду люде про те, що в нашого Млинища Діва своя є, розказували. Прадідові твему, Панасові, казали бабуся, колись являлася, а типер от і тобі помогла.

— На все Божа воля, — сказала Явтухова невістка Мелашка.

— А то.

…Більше тижня мусив Остап провалятися в ліжку. Хоть і чоловік, а простиг, і не серед зими, а наприкінці літа добре накашлюкався. Мати відпоювали малиною, чаєм з липовим цвітом. Баба Ликера, котра зналася на всіх болячках, обмацавши спину, прорекла, що, видать, таки зламане ребро, і веліла туго обв’язати цупкою матерією, найліпше полотном, що на пояс іде, а зверху ще й попругою. То й зростеться, хлопець ще молодий.

Про їхню придибенцію стало відомо у волосній управі (тепер же в Загорєнах волость була) й десь так на четвертий день до хати, де лежав Остап, ввалився сам пан волосний поліційний пристав. Його червона морда добре підсвічувала побіліле Остапове лице. Взєвся розпитувати, що і як, хто б те міг зробити, на кого падає підозра. Аж горів завзяттям та водночас висяював поважністю.

— Всьо розберьомся і определім, — сказав.

Проте дізнавшись, що до нападу, і оказії опше, може бути причетна молода графиня, враз зів’яв і сказав, що «еті подозренія недоказуємі», на допит їх світлості графині потрібен дозвіл повітового начальства, а то й самого губернатора, та й де графиню шукати, тому він ліпше займеться пошуком реальних злочинців. З тим і підвівся. По його візиті в хаті[31] ще довго лишався запах одеколону, дорогої махорки і горілки.

А через день сусід Павло приніс новину: повісився Гаврилко, що на краю Козлищ, коло річки живе. Мати, казав, найшла повішеним. А поліціянтові повідала, що вже десь зо тиждень Гаврилко не просихав, хвалився, що гроші йому неждано до кишені влетіли, а як упився, то кричав до матері, аби вона яму, що буцімто посеред хати з’явилася, лядою накрила, бо звідтам руки тягнуться, от-от задушать. Мати зрозуміла — щось недобре коїться з сином, а на ранок і знайшла у хліві — на мотузку теліпався, з висолопленим прокушеним язиком.

— Гаврилко…

Остап прошептав і заплющив очі, почув шелест за спиною, начеб кроки, та оглянутися не вспів. От хто по голові оглушив.

Вже як на ноги звівся через пару день, то й гинчу новину узнав: забрали Гаврилкового спільника — приятеля його всіляких походеньок і випивок — Трохима з хутора збоку од озера. Трохим і признався, що Гаврилко підмовив на недобре діло за цілих двайціть царських рублів. Пристав з дурної голови. Він і носив їм хліб і воду, хай поліція уважить.

За ці дні не раз питав Остап, як там Тетянка. Мати навідувалася до них, то сказала, що хорує, ледь жива, в жарі великому, ще більше, ніж він, кашляє. І, помовчавши, що вельми сердиті батьки Тетянчині, вважають, що він винен у тій біді, про ніяке весіллє типер і мови не може бути, як дочка виживе.

Прикро стало Остапові. Сам на себе злився. А як на ноги звівся, рішив таки навідатися. Будь що буде. Мати спекли пирогів з маком, то взяв за гостинця.