«А він би вернувся, як я?» — Панаса здивувала ця раптова думка.

Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.

Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися — вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов — Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися — бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть — у своїй домі, на своїй землі.

А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…

— Та що там, — сказав Панас. — Минулося… Ось же я…

— Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…

І по хвилі-другій мовчанки видала:

— Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…

— Файна дівка, — сказав Панас. — Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…

— А чого б нє, Панасе. — Параска аж стрепенулася вся. — Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…

Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.

— Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…

— Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, — сказав Панас. — Вона жива…

— Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…

— А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…

— Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.

Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.

«Може, й справді, — подумав Панас. — Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»

Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.

«Ще ж я ни такий і старий», — подумав Панас.

Вирішив — ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.

…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.

— Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.

І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.

— То кажи, — Панас здивовано.

Мокринка, трохи повагавшись, і видала:

— Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.

— Недобре… Як то?

І за руку схопив:

— Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.

Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський[25] молодь відзначала перед першим Спасом[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.

— Хлопцем? — Панас од почутого сторопів.

— Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. — А Гапка й каже, — стишила голос Тарасова дочка, — «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика — хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». — «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, — Гапка одказує. — Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». — «Ну й то дивись, — Петро каже, — щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…

— Ти не брешеш? — Панас мовив те затерплим язиком.

— Та хрест святий, — Мокрина ревно перехрестилася. — Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

— Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.

Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:

— Чого ви-те такі сумні, тату?

— Нічого, синку, — одказав. — Біда минула, тилько чорним крилом помахала.

Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала — од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.

— Куди ви-те, тату? — стривожився син. — Хіба на війну зібралися?

— У похід, синку. Скоро вернуся.

Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», — казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.

— Смірна! — Панас не гукнув, а ревнув. — За мной, солдатская нівєста.

— Що з тобою, Панасе? — то вже Параска.

— Та він шуткує, — вставив свої п’ять копійок Пилип.

— Нікаких шуток, — Панас грізно. — Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.

Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.