— Якщо ти не облишиш оцих своїх жартиків, я взагалі нікуди не піду, — запевнив я його.

Еккі потер обличчя долонею.

— Божечку, таж якщо зараз не жартуватиму, то геть збожеволію.

— Ну, то божеволій, а жартики свої облиш.

Спускаючись сходами, я мало не впустив тіло з рук.

Мої зуби зацокотіли.

Еккі спускався сходами одразу за мною. Він прихопив із собою пляшку скотчу й кожного разу, ступаючи на нову сходинку, швиденько прикладався до тієї плящини. Колега вже достобіса залив собі очі. Я посадовив Блонді у фотель і відібрав у нього пляшку, твердо заявивши:

— Слухай, нікчемо, ти ніби мав мені допомагати. То, може, опануєш себе й таки допомагатимеш?

— Авжеж... — проказав він, — авжеж... не хвилюйся щодо цього.

Зненацька Блонді випростала ноги та почала зісковзувати з фотеля додолу. Ми з Еккі стояли та витріщалися на неї, не годні поворухнутися.

— Не думаю, що витримаю багато таких видовищ, — тремтливим голосом вимовив Еккі.

З глухим ударом Блонді осіла на підлогу, а тоді перекинулася на бік. З неї злетіли капелюх і одна з її туфель.

Еккі сів на сходинку та сховав обличчя у долонях, проказавши:

— Певно, я накладу на себе руки.

Підіймаючи та випростовуючи Блонді, я відчув, що її м'язи починають тверднути. Тому заквапився.

— Мо, хутчіш, вона вже коцюбне.

Еккі підвівся та подав мені її капелюха, мовивши з надією:

— Може, так її буде легше нести...

Я знову насунув покійниці на голову того капелюха.

— Тримай її попід коліна... інакше ми ніколи не запхаємо тіло до автівки.

Ми винесли Блонді у темну ніч. Чулося лише важке дихання Еккі та шурхотіння наших кроків по жорстві. Небо над нашими головами віщувало грозу. Великі хмари плинули, затуляючи собою місяць.

Салон автівки міг умістити шістьох пасажирів, та ми однаково згаяли чимало часу, намагаючись укласти туди Блонді. Врешті-решт ми таки примостили її у кутку сидіння. У тьмяному світлі лампи у салоні Блонді мала цілком добрий вигляд. Ніхто б і не здогадався, що вона мертва.

— Оце я розумію — чудова робота! — сказав Еккі.

— Залишся тут... Я маю сходити по її туфлю.

— Якщо думаєш, що я залишуся з нею наодинці, то ти геть навіжений, — з неабияким почуттям мовив Еккі. — Ми зробимо це разом або не робитимемо взагалі.

Тож вимкнули світло в автівці та повернулися до будиночка.

— Перш ніж їхати, нам краще поприбирати тут увесь цей безлад, — сказав я.

Так і зробили. Коли з усім було покінчено, ми ще трохи випили, вимкнули світло у будинку та пішли до автівки.

— Киньмо монетку, аби вирішити, хто сяде за кермо, — запропонував я. І переміг.

Еккі почав було моститися на переднє сидіння коло мене.

— Е, ні, ти сідай ззаду... заради того ми й кидали монетку. Пильнуватимеш, аби вона не перекинулася.

— І я ще називав тебе своїм другом, — скрушно мовив Еккі. Він нерішуче постояв коло автівки, а тоді, зрештою, зважився, відчинив дверцята та сів на заднє сидіння.

— Будь хорошою дівчинкою, — сказав він до Блонді.

Я перемкнув передачу та викотив авто під'їзною доріжкою.

Невдовзі Еккі озвався:

— Вона сидить собі тишком-нишком. Гадаю, я вже можу пересісти наперед.

— Залишайся, де сидиш.

— Послухай-но, друже, якщо я сидітиму тут, мені треба випити. Там спереду є пінта, таж ондечки, просто коло твоєї руки... передай-но її мені сюди.

Я навпомацки пошукав у бардачку, знайшов плящину та передав її Еккі. Потім глянув на паливомір і зауважив:

— Бензину в тебе лишилося небагацько. Вельми недбало з твого боку, Мо. Мені доведеться десь зупинитись, аби заправитися.

Якусь хвилину Еккі не казав нічого... Я здогадався, що він саме присмоктався до плящини. Зрештою він озвався.

— То вже твій клопіт[51], друже, ми з моєю подругою покладаємося на тебе.

— Заради всього святого, спробуй залишатись якомога тверезішим.

— Якби ти сидів на моєму місці, то вже й сам би намагався накидатися, як чіп... це єдине, що допомагає мені не зсунутися з глузду. А як би тобі сподобалося сидіти поруч із трупом? Вона увесь час на мене дивиться. Кажу тобі, ця пані просто не може надивитися досхочу. Від цього мене аж дрижаки б'ють.

— Ой, заціпся, — відказав йому та зосередився на темній дорозі. Минуло ще трохи часу, й Еккі почав співати. Цього вже я витримати не міг. Зняв ногу з педалі газу та втопив педаль гальма у підлогу. Тоді рвучко розвернувся на сидінні, гаркнувши:

— А щоб у тебе пір'я в роті поросло! Може, зрештою, припиниш оце?

— А Блонді це подобається, — відказав Еккі. — Запитай її — і сам переконаєшся.

Я увімкнув світло в салоні. Еккі скулився у дальньому куточку сидіння, подалі від Блонді. Його обличчя набрало кольору риб'ячого черева, а очі вибалушилися від страху. Я простягнув руку та забрав у нього пляшку. Колега добряче над нею попрацював. Того трунку, що ще залишався на денці, вистачило би лише на один маленький ковток, — і я його зробив. Відтак пожбурив порожню пляшку на дорогу. Потім звернувся до Еккі:

— Заспокойся, заради бога, заспокойся.

— Авжеж... ти собі кермуй... а нам тут добре. Кажу тобі, у нас тут все добре.

Тож поїхали далі. Бензину вже залишилось обмаль, а я не міг ризикувати зостатися без пального на добре освітленій дорозі. Тому мусив заправитися на найближчій заправній станції.

Проїхавши трохи, я примітив одну заправку та сповільнив хід автівки.

— Мушу трохи заправитися, — звернувся до Еккі. — А ти сиди тихенько та не намагайся нічого втнути.

— Утнути? Не сміши мене. Та в нас тут із Блонді тихо, як у могилі.

Я вже пошкодував, що Еккі допався до тієї плящини. Він був у такому стані, що через нього ми легко могли вшелепатись у халепу. А втім, раз по раз згадуючи, про Блонді, яка сидить просто за моєю спиною, мене й самого проймав холодний піт.

Я завернув велику автівку Еккі до вузенької заправки та вимкнув двигун. До нас вийшов старий дядько з цапиною борідкою. Аби він не підійшов надто близько до авто, я ступив йому навперейми і коротки кинув:

— Залийте мені десять галонів[52].

Поки старий відмірював потрібну кількість пального, з пітьми виринув мотоцикл і з гуркотом підкотив до заправної станції. Розгледівши невиразні обриси стетсона[53], я закляк. Це був офіцер поліції штату[54].

— Ну ж бо, друже, до справи, — попросив заправника. — Я поспішаю.

Офіцер поліції штату зліз зі свого мотоцикла та вийшов на світло. Це був тип на прізвище Фленаґан. Я знав його ще відтоді, коли був ще зовсім молодим і недосвідченим репортером. І хоч як нахиляв свою голову та ховавсь у тіні, він мене таки впізнав.

— Чи ви, часом, не Мейсон? — запитав офіцер, пильно дивлячись на мене.

Я подав йому руку, вітаючись, і сказав:

— Оце так-так. Ну, хіба ж той світ не тісний?

Я тішився, що Фленаґан не може прочитати моїх думок. Адже він був славним компанійським хлопцем і, либонь, просто не витримав би такого потрясіння.

— А що це ти тут робиш? — запитав полісмен, коли обмін люб'язностями було завершено.

— Та оце зупинився в будиночку полковника Кеннеді, — відповів йому. — А зараз просто вирішив ненадовго гайнути до міста.

Фленаґан зиркнув на автівку. І тієї-таки миті Еккі опустив віконне скло та висунув голову назовні.

— Гей, Ніку, — загорлав він, — поглянь-но на цю пані.

Фленаґан зробив крок уперед.

— Отакої, а чи ж це не той старий сучий син, який працює на «Глоуб»? — запитав він.

Еккі витріщився на нього, роззявивши рота, й кволо вимовив:

— Привіт. І хто б ото подумав, що ми тебе зустрінемо?

— А що то з вами за пані? — запитав Фленаґан. Він завжди був великим шанувальником жінок.

Еккі зиркнув на мене. Ця несподівана зустріч його трохи протверезила.