Я відкинувсь назад і перетравив цю інформацію, а позаяк не відказав нічого, Джонсон провадив далі:

— Гадаю, ти вшелепався в якусь кепську історію. Старий заборонив друкувати твої дописи.

— Він пояснив, чому зробив це?

Джонсон похитав головою.

— Він просто надіслав мені записку. Ти ж бо знаєш, якого штабу записки він надсилає: «Мої вітання містерові Гокінзу, та не приймайте більше жодної роботи від містера Ніка Мейсона».

Я знизав плечима, мовивши:

— Певно, старий уже геть вижив з розуму... Ось, випий ще.

Ми з тяжкою бідою досиділи до завершення обіду, й Джонсон подався геть. Я бачив, що він був радий якнайшвидше мене спекатися. Після того, як колега пішов, я ще трохи посидів у тому ресторані, розмірковуючи. Тоді заплатив за рахунком і пішов до телефонної будки. Набрав номер новинарської кімнати та попросив покликати Еккі.

— Слухай-но, Еккі, невже я — під забороною?

— Атож, — відповів він, — тебе вирішили просто злити. Чим я можу зарадити тобі у цій ситуації?

На якусь мить я замислився.

— Це у такий спосіб Спенсер намагається витурити мене з міста?

— Схоже на те.

— Я сів на мілину, Мо, мені потрібні гроші.

Еккі тяжко застогнав.

— Дідько! Усе аж так погано?

— Ну, гадаю, не аж так. Кілька тижнів протримаюся, але мені потрібно дістати трохи грошви.

— Можеш розраховувати на мене. Я позичу тобі трохи.

Я журливо усміхнувся в слухавку.

— Це дуже щедро з твого боку, та я маю якось заробляти на прожиток. Ти ж не можеш усе своє життя утримувати нас із Марді.

— Може, з часом ця біда й минеться, а може, тобі ліпше рухатися далі.

— Я дамся чути, — сказав йому та повісив слухавку.

Отже, мої дописи заборонили друкувати. Це вже було серйозно. Схоже, Спенсерові на свій лад таки вдалося позбутися мене. Я знав, що ув'язався в протистояння зі зграєю можновладців, і зрозумів, коли слід відступитися від цієї справи. І саме тієї миті мені сяйнула думка, що нам з Марді краще спакувати речі та переїхати до іншого штату.

Під'їжджаючи до рибальського будиночка, я почувався вкрай пригнічено. Мені не хотілося турбувати Марді, та водночас я мусив повідомити її про стан справ. Я не знав, наскільки далеко сягає вплив Спенсера. Він був достатньо заможний для того, щоби помірятися силами будь з ким. Якщо у тій сумнівній оборудці мають частку тутешні великі цабе, то вони радо піднесуть Спенсерові мою голову на тарілці.

Припаркувавши автівку в гаражі, я покрокував під'їзною доріжкою. Марді ніде не було видно. Я йшов до будинку тихенько, аби її здивувати.

Перш ніж повернутися з міста, я купив Марді дві пари шовкових панчіх. Купуючи їх, я почувався сентиментальним вайлом, одначе, щойно вийшовши з крамниці, втішився, що це зробив. Адже досі я ще нічого не купував для дружини.

Швидкою ходою я попрямував до передпокою та зазирнув на кухню. Марді не було. Тоді зайшов до їдальні. Світло було увімкнене, проте Марді не було й тут. Я саме збирався піднятися сходами, коли раптом побачив дещо таке, що змусило мене заклякнути, мов стовп.

Застигши на місці, відчув, як по тілу пробігають холодні сироти, а до горла підступає нудота. Я намагався переконати себе в тому, що дві темні плями коло моїх ніг — то лише плями фарби, проте знав, що це не так. Дуже повільно опустивсь на коліно та доторкнувся до однієї плями пучками пальців. Вона була волога та липка.

Тоді я підвівсь та оглянув свої пальці в електричному світлі. Вони були яскраво-червоні. Не тямлячи, що роблю, я повернувсь на кухню, відкрив кран і підставив руки під струмінь води. Тоді узяв рушника та неквапно витер їх насухо.

Мені стало так страшно та зле, що боявся робити щось іще. Тож я просто стояв на кухні, тримаючи рушника й обливаючись холодним потом. Відтак почув, як промовляю вголос: «Тільки б вони її не вбили... тільки б вони її не вбили... прошу тебе, Боже... тільки б вони її не вбили».

Тоді сказав собі, що треба піти та подивитись. Я мусив піти нагору і поглянути, де вона, однак зробити це мені було не до снаги. Ніщо не могло змусити мене вийти з кухні та піднятися сходами.

Ретельно склавши рушника, я відклав його вбік. Я мусив щось робити. Вийшов на середину кухні та став, чекаючи. Переконував себе в тому, що будь-якої миті Марді повернеться з саду, проте знав, що цього не буде, знав, що Кац знайшов і вбив її; знав, що саме так воно й сталося, та не дозволяв собі у це повірити. Казав собі, що за якусь мить вона прийде сюди, що та рідина он там на підлозі — то просто фарба, то не може бути кров Марді, та знав, що це якраз-таки вона.

І тоді мені спало на думку, що Марді була сама-самісінька, коли сюди прийшов Кац. Перед моїми очима постала та картина — Марді притислася до стіни, її великі туманні очі широко розплющені, та голова піднята — вона не занепала духом. Саме так вона зустріла би Каца. Я був певен — Марді думала про мене, а в той самий час, коли її назавжди забирали у мене, я розмовляв з отією падлюкою Джонсоном. Поки Марді вбивали, я хвилювався про грошву.

Та от нудотне відчуття всередині мене трохи вщухло, і перше потрясіння поступилося місцем якомусь онімінню, що чаїлося у закамарках мого мозку. Вийшовши з кухні, почав розглядати плями крові у вітальні. Вони були попід стіною. Коли придивився пильніше, то помітив на фарбі, що вкривала стінні панелі, дві невеликі вм'ятини. Вони були схожі на два сліди від підборів. Уявив собі, як Марді щосили намагалась утиснутися у стіну, коли на неї напав Кац. Від цієї картини я відчув себе так кепсько, що мусив присісти.

І тоді я зробив одну річ, якої не робив ще з дитячих років. Я не знав, що зі мною, аж поки не відчув у роті присмак солі. Та слізьми ділу не зарадиш, тож налив собі порцію скотчу. Хлюпнувши три чверті тумблера[50], увілляв його в себе, неначе то була вода. Гадаю, віскі таки зробило свою справу, бо я зрештою опанував себе й почав обмізковувати становище, в якому опинився.

Підійшовши до телефону, набрав номер. Я знав, що не зможу впоратися з цим самотужки. Мусив розділити це з кимось.

— Приїзди сюди швидко, — сказав я, звертаючись до Еккі.

Еккі мав чудову рису — він завжди безпомильно розумів, коли він вам якнайбільше потрібен. Колега не розпитував, навіщо саме, не прикривався відмовками. Я розумів, що просто зараз він заклопотаний підготовкою свіжого числа газети до друку, та Еккі сказав лише: «Зберігай спокій, я вже їду», — й повісив слухавку.

Якщо він поквапиться, то буде тут за годину. Я знав, що не зможу прочекати його цілу годину і за цей час не сходити нагору. Тож підійшов до буфету та вижлуктив ще один скотч, і тоді постановив собі піти нагору та побачити все на власні очі.

Я вийшов у коридор і поглянув уверх, на сходи. У будиночку було тихо. Стоячи обличчям до сходів, я усвідомив, як багато Марді для мене важила. І тоді я пішов уперед. Здавалося, ніби ті сходи сягають у неозору далечінь. Я не міг поспішати, проте й не зупинявся. Діставшись вершечка сходів, я відчув важкість у ногах, немовби крокував крізь шар клею.

І ось я вийшов на сходовий майданчик. Далі містилися кімнати — дві ванних, дві спальні та гардеробна. Усі п'ять дверей були зачинені. Марді могла бути за будь-якими з них. Я розумів, що, найімовірніше, вона буде у нашій спальні, та заходити туди не поспішав. Спершу я перевірив одну з ванних кімнат. Її там не було. Я залишив двері відчиненими, а світло увімкненим і зайшов до гардеробної. Там її теж не було.

Тоді я повернувся назад до сходового майданчика та став, дивлячись на інші двері. Почувався кепсько. Минув якийсь час, перш ніж я зміг рушити далі. Цього разу попрямував до спальні. Я повільно повернув дверну клямку та, штовхнувши, відчинив двері, а тоді просунув руку досередини й увімкнув світло. Я вирішив не заходити туди одразу. Просто став і зазирнув у спальню.

Я дивився усюди, тільки не на ліжко, бо знав, що вона буде саме там. А тоді опустив очі на ліжко і відчув, як моєю спиною збігає цівка поту.