І я був тому радий. Мені подобався цей чолов'яга, до того ж я вже добряче зголоднів.

Щойно остання автівка поїхала геть, Кеннеді пішов з ґанку та зачинив за собою вхідні двері. Він усміхнувся до мене.

— Що ж, то була нівроку гарна робота, — схвально мовив він. — Ви, безперечно, знову витягли мене з халепи. Схоже, я стаю вашим довічним боржником.

— Забудьте про це, гаразд? — поквапливо мовив я. — Коли ви говорите таке, мені починає кортіти скористатися вашою щедрістю.

Він засміявся.

— Довгенько ж я вас не бачив. Гадаю, ми маємо багато всього надолужити. Залиштесь і погостюйте у мене кілька днів. Що скажете?

Я стояв і вагався, та Кеннеді лише похитав головою.

— Ви залишаєтеся, Мейсоне, тож можете вирішувати, не поспішаючи.

Я вишкірився.

— Що ж, я не проти, — сказав полковникові.

Він кинув швидкий погляд на годинник.

— Перш за все — пообідаймо, а тоді я зателефоную одному зі своїх людей, аби заїхав до вас і прихопив щось із речей, які можуть вам знадобитися. Він якраз у місті, я відрядив його по деякі мої речі, тож він може привезти сюди й ваші.

Поки ми помилися та трохи випили, обід вже був готовий. Нам накрили стіл на осонні — на невеличкій заскленій веранді, з якої відкривався вид на річку. Ми сіли до столу та почали смакувати розкішні страви.

— У якому ж прекрасному місці ви живете, — сказав я, усмак призволяючись салатом з лобстерами.

Кеннеді кивнув.

— Тут дуже зручно, — заговорив він, ледь помітно усміхнувшись. — Коли я живу тут, то часом тижнями взагалі не бачу людей. Досконале місце для усамітнення та відпочинку.

Я кинув на нього швидкий погляд.

— Я би назвав це дещо інакше, — сказав я та вишкірився в усмішці.

Хазяїн засміявся.

— Ну, з вашого вигляду не скажеш, що ви маєте вдосталь відпочинку, — мовив він. — Що сталося з вашим обличчям?

Це було каверзне питання. Я не був певен, наскільки сильно полковник пов'язаний з цією справою. Тому відповів обачно:

— О, та то пусте, побився вчора ввечері.

Пообідавши, ми залишилися на веранді — сиділи на осонні з добрими сигарами й старим бренді та розмовляли. Ми побалакали якийсь час, і тоді я недбало запитав:

— Я саме думаю про те, щоби придбати трохи акцій. Можете мені щось порадити?

Він почав перелічувати назви, які анічогісінько мені не говорили.

— А як щодо «Тканин Маккензі»? — випалив я.

Полковник явно здивувався.

— Дивно, — мовив він, — я ж бо сам оце щойно позбувся певної кількості акцій цієї фірми.

— І що у цьому такого дивного? — якомога недбаліше запитав я.

На це полковник лише похитав головою.

— О, та нічого, — коротко відказав він і змінив тему розмови.

Я запитував себе, чи причетна до цієї справи та пані, яка щойно звідси поїхала. Та я не наважився напряму запитати полковника, хто та жінка. Ці типи, побувавши у війську, забивають собі у голови, що неприпустимо згадувати імена жінок, яких вони скомпрометували. Наразі розпитувати полковника було марно, він міг би відповісти грубістю на подібні надокучання, тож я відклав усі питання до слушної миті.

Відпочивши після обіду, ми вийшли з будиночка та подалися оглядати довколишні угіддя. Що більше я дивився на цю місцину, то більше вона мені подобалася.

Кеннеді мав усе. У найгустішій частині лісу був навіть басейн, вирізьблений у скелі та живлений водою, що линула з річки.

Наступні чотири дні ми присвятили рибальству, плаванню та солодкому неробству. Ми з Кеннеді чудово ладнали. Їжа була смачна, а питва було вдосталь. Можу впевнено сказати, що то були одні з найкращих вихідних у моєму житті. Здавалося, не було нічого такого, чого б цей чолов'яга не знав про риболовлю, і я невдовзі зрозумів, що з його допомогою і сам стаю доволі вправним рибалкою. Після сніданку ми взували високі ґумаки, брали вудки, неквапно заходили у мілку річку зі стрімкою течією та рибалили. Це був пречудовий спосіб проводити час.

Одного вечора ми з Кеннеді сиділи на веранді, освітленій сяйвом місяця, та докурювали сигари, перш ніж повернутися до будинку. Вечір був тихий та спекотний, і ми обоє відчували приємну втому. Я саме задумався про те, що мені вже час повертатися назад і братися до роботи, коли це полковник раптом підвів на мене свій погляд.

— Знаєте, Мейсоне, такому хлопцеві, як ви, слід би вже одружитися та створити сім'ю. Адже так ви зможете заробляти більше грошей.

Ще пів року тому я хіба що засміявся би на таке зауваження, одначе зараз я замислився, перш ніж відповісти.

— Авжеж, — мовив я врешті-решт, — гадаю, щось у цьому є.

Кеннеді трохи помовчав, а тоді провадив далі:

— Коли ви знайдете дівчину, яка припаде вам до серця, я подарую вам це місце.

Хіба я не казав, що цей чолов'яга просто засипав мене подарунками? Я різко випростався у кріслі.

— Будьте обережні з тим, що кажете, полковнику, — зронив я. — Ану ж як сприйму ці ваші слова серйозно?

Кеннеді злегка усміхнувся.

— Хай там як, а гадаю, доглядати за будинком і угіддями буде доволі клопітно, — мовив він. — Їхнє утримання вимагає достобіса коштів. Та усе це я беру на себе, обіцяю вам. Коли ви одружитеся — можете використовувати це місце на свій розсуд і так часто, як того забажаєте. Незабаром я звідси виїду. Хочу поїхати до Китаю. Можливо, мене не буде кілька років. Тож, коли ви усе залагодите, — просто дайте мені знати.

Я сказав йому, що це дуже шляхетно з його боку, і на тому ми цю тему облишили. Однак я постійно думав про Марді та про те, якою несподіванкою для неї буде, якщо ми проведемо наш медовий місяць у цьому чарівному куточку. Я невпинно думав про усе це і геть утратив спокій. Тож сказав собі, що пробув тут надто довго. Моє око та ніс вже повернулися до свого нормального стану, і мені нетерпеливилося забратися звідси.

Тож наступного ранку я повідомив полковникові новину про свій від'їзд. А він лише усміхнувся.

— Бачу, ви таки маєте дівчину, — мовив він.

Я кивнув.

— Ваша правда. Залишилося тільки все залагодити. — Хоч я й казав таке, та подумки запитував себе, скільки часу мені знадобиться, аби повести Марді під вінець. А може, й узагалі дістану відкоша. Хай там як, а спробувати варто.

Коли я того пообіддя повернувся до міста, то відразу зателефонував до «Тканин Маккензі».

— Я хочу поговорити з міс Марді Джексон, — сказав я телефоністці.

— Зачекайте хвильку, — різко відказала вона. Почулося тихеньке клацання — то телефоністка висмикнула штекер і під'єднала його до гнізда іншого абонента. Тоді вона знову з'явилася на лінії. — Міс Джексон більше тут не працює, — повідомила сухим голосом та відімкнулася.

Я вкрай задумливо поклав слухавку. Отже, Марді більше не працює на «Тканини Маккензі». Чому? Чи сама покинула, а чи її витурили з роботи? І як давно вона пішла? Зненацька я розсердивсь на самого себе за те, що так надовго загостився у Кеннеді. Якби я зателефонував до Марді того дня, коли Еккі витягнув мене з собою до полковника, то міг би застати її, поки дівчина ще була на роботі.

І де тепер мав її шукати? З надією я перевірив телефонний довідник, але у ньому не було її імені. Можливо, вона зупинилася у рідних або ж у якомусь пансіоні. Джексонів у довіднику налічувалося близько тисячі — обирати можна було нескінченно.

Аж раптом я пригадав, що того дня, коли ми з Марді познайомилися, нас побачив разом Кац. Чи могло це бодай щось значити? Невже Кац тоді одразу чкурнув до Спенсера й розповів йому, що я контактував з Марді? Чи не тому вона більше там не працює? Я пригадав, як Еккі казав, що Кац — небезпечний, як гримуча змія, й почав дедалі сильніше дратуватись та непокоїтися. Чи знала Марді про таємні оборудки керівництва фірми? Невже ті люди прибрали її зі свого шляху? Не було жодної користі з того, щоб і далі сидіти на місці та ставити собі дурні запитання. Я мусив негайно все з'ясувати.

Тож я схопив свого капелюха та прожогом вибіг із квартири. Таксі швидко довезло мене до Гофман-білдінґ. Я розплатився з водієм і перевірив, котра година. Приблизно за десять перша. Я зайшов до поближньої аптеки та замовив собі випивку[30]. Парубійко за прилавком, схоже, мав кебету в голові. Випивши свій скотч, я замовив наступний.