Лепські ніяк не міг вирішити, що робити далі. Він розривався між двома варіантами: доповісти про все, що сталося, чи побігти за Тоголо?

Цього секундного вагання виявилось досить, щоб індіанці, які торгували фруктами й мимоволі стали очевидцями вбивства, здійняли переполох, і Пок зміг вислизнути непоміченим.

Наступної миті паніка охопила порт: тиснява й лемент індіанців, які, очевидно, налякавшись, бігали взад і вперед, створюючи ще більше паніки.

Лепські розумів, що гнатись за Тоголо абсолютно безнадійно, навіть попри те, що він знав, у який бік дременув індіанець. Рухомий людський бар’єр між ним та яткою Люсі тепер було не подолати. Двоє індіанців, удаючи паніку, перекинули прилавки конкурента, і помаранчеві хвилі апельсинів покотилися Лепські до ніг.

Він увімкнув рацію і доповів про все, що сталося. В управлінні Террелл і Бейґлер уважно слухали розповідь Лепські.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

Сержант Бейґлер ще ніколи не бачив свого начальника наляканим, але тепер, дивлячись на його пополотніле обличчя і на шок в очах, Бейґлер зрозумів: навіть цьому кремезному незламному чоловікові відомо, що таке страх.

— Порт перекрили, Джо? — запитав Террелл, зводячись на ноги.

Бейґлер теж підвівся.

— Перекрили.

— Тоді поїдемо у порт й викуримо Тоголо звідти, — сказав Террелл. Він відкрив шухляду письмового столу, дістав поліцейський «кольт» 38 калібру і пояс із кобурою. Захопив піджак, щоб приховати зброю.

— Слухайте, начальнику, — занепокоєно почав Бейґлер. — Я піду. Хтось має лишитися тут. Будуть дзвонити... і...

Террелл уважно подивився на колегу.

— Цією операцією керую я, — тихо заперечив він. — Ти лишаєшся тут. Я відправив свого друга на смерть. Це вже особисте, — після цих слів він вийшов із офісу.

Бейґлер повагався, а потім зв’язався по рації з Лепські.

— Томе, до вас їде начальник. Він надумав, що відповідальний за смерть Бразенштайна. У такому настрої він може кинутись під кулю. Зрозумів, до чого я?

— Зрозумів, — коротко відповів Лепські й вимкнувся.

Коли Бразенштайн упав, Пок відчув, як тілом розлилася хвиля зловісного задоволення. Тепер настав час ховатися. Вже натискаючи на спусковий гачок, вирішив, що робитиме далі.

Вистріливши, Пок прихилився, відштовхнув із дороги Юпітера Люсі й прожогом кинувся до крамнички вживаних товарів, метри за чотири від фруктової ятки.

Крамничкою цією керував вісімдесятирічний індіанець, який продавав усе, — від луків та стріл до разків намиста та крокодилячої шкіри. Він був одним із зв’язкових Осіди. Саме на гроші Осіди купувались усі вживані предмети для крамнички. Старий був однією з багатьох пар очей, які інформували Осіду про все, що відбувалось у порту.

Цього старого індіанця звали Мікко. Коли пролунав постріл, він сидів на ґанку своєї малесенької крамнички, нанизуючи скляні намистини на нитку.

Пок промчав повз нього і шугонув у темряву крамнички. Мікко опустив довгу голку в коробку, повну намистин, і нанизав іще вісім кульок, які мали опинитися на нитці.

Він знав, що за кілька хвилин у порту аж кишітиме від поліції. Він бачив убивство. Це був дурний, поганий вчинок, але його скоїв індіанець. Мікко знав, чим займається Пок. Коли він уперше почув про справу, яку вигадав Тоголо, був глибоко вражений і навіть схвально до цього поставився. Тепер стало очевидним, що насправді Пок був дуже хворим, і це починало тривожити Мікко. Та все ж цей хлопчина лишався індіанцем.

Мікко був близьким другом батька Пока. Йому стало шкода старого, бо той був надто чесним. Він знав, як страждатиме старий Тоголо, коли дізнається про все, що сталось. Рано чи пізно Пока спіймають. Цього не уникнути. Але все ж індіанці повинні захищати одне одного. Коли поліція прийде до його крамнички, а Мікко був переконаний, що це станеться, він вибалушить очі, зробить ідіотський вираз обличчя і вдаватиме з себе глухого. Зрештою, йому вже було вісімдесят. Від індіанців у такому віці тільки й очікують, що вони вже недоумкуваті та глухі.

Пок швидко пройшов до задніх дверей крамнички, які вели на горішній поверх, відчинив їх — і раптом відчув себе дуже впевнено.

Порт був усіяний лабіринтами для відступу. Були дахи, підвали, маленькі смердючі кімнатки, темні сходи, ще менші кімнатки, інші дахи, провулки, цегляні стіни, що вели до інших провулків, пожежні виходи до ще більшої кількості дахів, низьких дашків, слухові вікна у коридори з безліччю дверей, за якими ховалися кімнатки не більші за сервант. У них жили індіанці, коли поверталися з роботи у порту.

Усе це було добре відомо Покові. Кілька місяців тому інстинкт виживання змусив його розвідати усе в порту. До цього завдання він підійшов як людина, що планує далеку непросту подорож, — узяв мапу, прорахував усі відстані, прокладаючи найкращий маршрут.

Індіанці ніколи ні про що не питали. Декого дивувало, що Пок так ретельно вивчав їхні будинки, підіймався на дахи, бігав смердючими провулками, але вони не втручались. Можливо, хлопчина просто божевільний. Зрештою, від такого життя неважко збожеволіти... Тож чого перейматись?

А тепер Пок відзначив, що його інстинкт самозбереження винагородився сповна.

Тоголо був переконаний: у поліції вже знають, що він і є Каратель. Вони якось пронюхали, що Пок працює з Юпітером Люсі. Та перш ніж арештувати його, треба було, щоб хтось упізнав Пока. Тож поліцейські намовили Бразенштайна зрадити його.

Крізь скляний люк Пок проліз на дах. Він радів, що вбив іще одного багатія з «Клубу П’ятдесят».

Індіанець затримався під гарячими променями сонця і спробував спокійно подумати. Думки плутались, наче він заблукав у лабіринті, — куди йому повернути — праворуч, ліворуч чи піти прямо?

Постоявши, він вирішив, що слід піти до Осіди. Чак із грошима вже мав бути там. Він отримає дві тисячі п’ятсот доларів і поїде з міста. За тисячу доларів можна підкупити головного бармена у готелі «Панама» в Маямі й отримати місце другого бармена. Там на одних лише чайових можна заробити двісті доларів за тиждень. Тамтешній бармен вже пообіцяв йому роботу, якщо тільки Пок заплатить тисячу доларів.

Пок ще не усвідомив, що на нього полює кожен поліцейський у Флориді. Він уявляв, що, поїхавши із Парадайз-Сіті, буде в безпеці.

Індіанець обережно наблизився до краю даху й поглянув униз на гамірний порт. Усе, що відбувалось унизу, нагадувало розтривожений мурашник. Голосіння жінок. Товкотнеча. Вереск сирен «швидкої». Поліцейські, що пітніли й лаялись на всі застави, намагаючись стримати натовп. Навколо мертвого тіла Бразенштайна розіслався килим із сотень апельсинів, люди наступали на них, ковзалися.

Пок помітив чоловіка, який лишався осторонь цієї штовханини, й упізнав Джека Гатчі. Ось він і був реальною загрозою для Тоголо. Цей коп був індіанцем. Він орієнтувався у порту так само добре, як і Пок.

На коротку мить Пок завагався, а потім клітини у мозку знову вибухнули яскравим спалахом.

Він підняв зброю, націлився Гатчі в голову й спустив курок.

— Джеку, розберись із цим рейвахом, — наказав Лепські. — Я... — але далі доказати він не встиг.

Гатчі похитнувся, цівка крові з’явилась на його сивій скроні. Кремезний чолов’яга повалився долі, а тоді Лепські почув постріл.

Швидко роззирнувшись, він помітив рух на даху однієї з багатьох маленьких крамничок уздовж лінії берега. Він блискавично вихопив зброю. Націлився і вистрілив у той невловимий рух.

Крізь натовп до Лепські протиснувся Енді Шилдс.

— Він там, нагорі! — прокричав Лепські. — За ним!

Дейв Фаррелл пробився крізь натовп, і Лепські кивнув йому в бік Гатчі, який ще рухався.

— Потурбуйся про нього, Дейве, — крикнув Лепські й побіг за Шилдсом у бік крамнички Мікко. Але він не пройшов і десяти кроків, прокладаючи шлях серед юрми, як наступив на апельсин і впав так, що ледь подих не відібрало. Шилдс намагався притримати Лепські, але поїхав на іншому апельсині й гепнувся просто на Лепські у ту саму мить, як той, лаючись, намагався звестись на ноги.