Місіс Данк Бровлер була невисокою, огрядною жінкою далеко за шістдесят. Можливо, слово «огрядна» дещо применшувало реальну ситуацію. Майже усі свої шістдесят сім років вона щодня з’їдала п’ять великих порцій, і змогла вкрити своє маленьке тільце таким шаром жиру, що навіть слон міг би позаздрити. Вона була однією з багатьох ексцентричних осіб, що весь час жили у готелі. Можна навіть не говорити, що вона була багатою, ось тільки ніхто не знав, наскільки багатою. Але сам лише той факт, що вона займала один із найкращих номерів люкс у готелі, який коштував їй триста доларів на день, свідчив, що була вона дуже багатою.

Після втрати чоловіка, якого вона довела до божевілля, місіс Данк Бровлер за три долари купила у собачому притулку велику кудлату суку. Андерс був певен, що стару надурили. Хоча собака була лагідною, але сноб Андерс одразу помітив, що псина ця безпородна.

— Матері цієї собаки мало би бути соромно за себе, — заявив він другому швейцарові, коли вони обговорювали псину.

Але для місіс Данк Бровлер Люсі, а саме так вона назвала собаку, була її дитиною, її найдорожчим майном, її другом, її співрозмовником, і Андерс, розуміючись на людських слабкостях, прийняв цей факт.

Тож коли місіс Данк Бровлер у струменіючій білій сукні, яка викликала б захват у будь-якого рекламного менеджера компанії «Проктор-енд-Ґембл[4]», і у велетенському капелюхові, оздобленому штучними вишнями, абрикосами і лимонами, з’явилася, щоб вивести Люсі на ранковий моціон, Андерс був тут як тут.

— Доброго ранку, мем, — привітався він, кланяючись. — Як почувається сьогодні міс Люсі, мем?

Місіс Данк Бровлер сяяла від задоволення. Вона вважала Андерса приємним чоловіком, його доброта і зацікавленість долею Люсі переповнювали серце старої радістю.

— У неї все чудово. Просто чудово, — відповіла вона, променисто усміхаючись до собаки, що хекала біля її ніг, а потім продовжила: — Люсі, дорогенька, скажи любому Андерсові «добрий ранок».

Собака перегодованим знудженим поглядом подивилась на Андерса, потім, наморщившись, надзюрила калюжку просто на червоній доріжці.

— Ох, дорогенька, — місіс Данк Бровлер безпомічно подивилась на Андерсона. — Треба було вивести мою дівчинку трохи раніше. Це усе я винна.

Доріжку приберуть, вичистять і покладуть іншу, але це вже був не Андерсонів клопіт. Стара платила триста доларів на день, щоб жити у цьому готелі, тож не було через що побиватись.

— Маленькі неприємності трапляються, мем, — тільки й сказав він. — Сьогодні чудовий ранок для прогулянки.

— Так. Прекрасний ранок. Доки Люсі снідала, я слухала пташок. Вони...

Це були останні слова місіс Данк Бровлер.

Куля пробила її чудернацький капелюх і влучила просто у мозок. Жінка заточилась і впала на червону доріжку, ніби поранений слон.

Менше секунди Андерс дивився вниз на мертву жінку біля його ніг, а потім увімкнувся його натренований військовою службою мозок. На війні він бачив багатьох чоловіків, убитих снайперами, пострілом у голову, тож одразу зрозумів, що відбулось. Він роззирнувся, пронизливі очі вдивлялись у далекі вершини дахін. Доки жінки верещали, чоловіки кричали і проштовхувались наперед, доки машини зі скреготом зупинялись, Андерс краєм ока помітив чоловіка, який на мить визирнув з-поза низеньких стін, що оточували дах на нічному клубі «Пелота».

Андерс не марнував часу на товкотнечу й крики. Протиснувшись крізь юрму, що весь час збільшувалась, він вирвався на дорогу і кинувся до нічного клубу в кінці бульвару.

— Джеку!

Не зупиняючись, Андерс озирнувся. Позаду він побачив офіцера поліції Макнейла, який ледь встигав за ним.

— Той виродок там нагорі! — пропихтів Андерс і показав на дах нічного клубу. — Побігли, Падді! Ми дістанемо його!

Але вік, розмірене життя і забагато порцій віскі «Катті Сарк» невідворотно вплинули на ноги Андерса. Його біг сповільнився, і Макнейл наздогнав товариша.

— Я бачив його! — відсапувався Андерс. — Пожежні сходи, Падді!

Макнейл хрюкнув у відповідь і пробіг повз Андерса, його великі руки вже діставали зброю з кобури. Люди нажахано дивились на полісмена, забираючись геть із дороги. Ніхто з них не побіг за ним на підмогу. Це була виключно справа поліції — їм-то навіщо ризикувати?

Пок Тоголо зісковзнув пожежними сходами. Макнейл у цей час обережно обходив будівлю. Вони одночасно помітили одне одного. Макнейл побачив ув індіанця в руках гвинтівку. Він напружився, випнуті груди важко здіймались від бігу, і підняв руку з пістолетом. Щойно його палець притис курок, він відчув потужний удар у груди, який збив його з ніг і повалив на землю.

Останні десять кроків від будинку Пок подолав одним стрибком і кинувся до паркувального майданчика. Макнейл зібрався з силами і змусив себе підняти зброю. Пок озирнувся. Побачивши націлений на себе пістолет, він відскочив убік саме тієї миті, коли Макнейл вистрілив. Потім індіанець зупинився, щоб прицілитись, і вистрілив поліцейському просто в голову. Роззирнувшись, він кинувся до паркувального майданчика, чорні очі вишукували небезпеку. Його зустрів десь із десяток машин, залишених на ніч на парковці. Знайти незамкнену зайняло не більше хвилини. Він заскочив на заднє сидіння, закрив дверцята і скрутився калачиком на підлозі.

Коли багряний від напруги Андерс, хекаючи, прибіг на парковку і знайшов тіло Макнейла, Пока вже ніде не було видно.

Короткого погляду було досить, щоб Андерс зрозумів: Макнейлові не допомогти. Він вихопив у поліцейського пістолет й обійшов паркувальний майданчик аж до дальнього виходу, переконаний що вбивця скористався саме ним. У цей час на парковці з’явились троє чоловіків. Побачивши Андерса з пістолетом у руці й розпізнавши за уніформою швейцара готелю «Плаза-Біч», ці троє набрались хоробрості й побігли за ним.

Пок спокійно спостерігав, як троє чоловіків вибігли з парковки, потім дістав хустинку, ретельно витер гвинтівку. Індіанець зі співчуттям подумав, що доведеться залишити її. Він підняв сидіння і запхав гвинтівку подалі з очей.

Людей на парковці більшало. Сирени поліції та «швидкої» жахливим шумом розривали повітря. Вислизнувши з машини, рухаючись неквапом, Пок підійшов до натовпу, що скупчився навколо мертвого полісмена. Натовп прийняв його за свого. Він усе ще стояв там, витріщаючись разом з усіма цікавими, коли парковку заповнили поліцейські. Пок дозволив, щоб його, разом з усіма іншими, відтіснили, і, опинившись на головному бульварі, неквапом повернувся до «б’юїка».

Доки усе це відбувалось, Чак приєднався до натовпу людей, що скупчився навколо тіла місіс Данк Бровлер. Піт заливав його чоло. Ніхто не звертав уваги на Люсі — собаку покійної — і вона розгублено стояла на краю тротуару. Чак нахилився над собакою і потягнувся рукою до нашийника. Люсі не любила незнайомців. Вона відійшла. Сиплючи прокльонами, Чак міцно схопив її. Ніхто цього не помітив.

Лише після того, як поліція відновила порядок, після того, як хтось із працівників готелю вибіг, щоб накрити тіло міс Данк Бровлер простирадлом, після того, як зник натовп, помічник керівника готелю, який був любителем собак, згадав про Люсі. Він же й знайшов багажну бірку, причеплену до нашийника Люсі. На бірці друкованими літерами було написано:

КАРАТЕЛЬ

Новина про те, що містом, у якому зледащілих багатіїв більше, ніж у самому Монте-Карло, розгулює вбивця, одразу опинилася на перших шпальтах усіх світових газет. Закордонні кореспонденти, репортери незалежного телебачення та їм подібні злітались до Парадайз-Сіті, наче стерв’ятники. Вони заполонили кожен готель, кожен мотель, а коли вільні місця закінчилися, почали напинати намети.

Усі вони ганялися за одним чоловіком — швейцаром Джеком Андерсом, який допоки був єдиним, хто хоч краєм ока бачив Карателя. Але, перш ніж вони встигли дістатися до нього, Андерс зник, мов крізь землю провалився. Під час короткої розмови з директором готелю «Плаза-Біч» мерові Гедлі вдалося переконати його, що Андерсові краще на якийсь час забратися подалі з міста, до свого брата, який жив у Далласі. Андерс був достатньо розумним, щоб правильно оцінити ситуацію. Старі зморшкуваті багатії вже не будуть такими приязними до нього, якщо він з’явиться на телебаченні. Красуватись у світлі рамп — їхня прерогатива, а не якогось швейцара.