Офіцер поліції Падді Макнейл — жилавий немолодий ірландець, що слідкував за порядком дорожнього руху на бульварі поблизу готелю, а принагідно наглядав за старими багатіями, підійшов до Андерса, щоб перепочити.

Ці двоє були друзями. Їхня дружба зав’язалась за роки, що Андерс за будь-якої погоди стояв на варті біля готелю, а Макнейл патрулював бульвар і що дві години проходив повз готель, зупиняючись, щоби привітатись.

— Як там наш приятель — Каратель? — запитав Андерс Макнейла, щойно той підійшов. — Оце слухав радіо. Мої любі багатенькі старигани, певно, надзюрили собі в штани.

— Та не лише твої старигани, — похмуро відповів Макнейл. — Людське життя нині нічого не варте. Я вдячний, що потрапив на патрулювання. Не рахуючи десяток старих нероб, усі наші зараз на ногах — шукають того сучого сина. Сьогодні вранці з Маямі прислали дві вантажівки людей. Так багато клопоту, а все даремно. Що ті пройдисвіти з Маямі знають про наше місто?

— Думаєш, те, що розповідає Гамільтон, — правда? — з виразом абсолютної невинності запитав Андерс. Йому подобалось підколювати Макнейла.

— Гамільтон? — фиркнув Макнейл. — Ніколи не слухаю того пустобреха. Від нього самі неприємності, — помовчавши, він усе ж спитав: — І що він розповідав?

— Що вбивця схильний до жорстокості маніяк, який має зуб на багатіїв.

Насунувши кашкета на чоло, Макнейл поскріб потилицю.

— Не треба бути схильним до жорстокості маніяком, щоб ненавидіти багатіїв, — сказав він, подумавши. — Я і сам не надто шаную багачів.

Андерс сховав посмішку.

— Вони по-своєму корисні.

— І не кажи. Хотів би я мати твою роботу.

— Так, не скаржусь, — погодився Андерс, намагаючись не виглядати при цьому чванькуватим. — Але ще треба вміти знайти до них підхід. Гадаєш, ви зловите цього психа?

— Я? — Макнейл похитав головою. — Я до цього ніяким боком. Я нікого не ловлю. Я, як ти, не дуже напружуюсь, але начальник поліції його зловить. Террелл має голову на плечах, хоча, звісно, йому потрібен час.

Блискучий «роллс-ройс» піщаного кольору зупинився перед готелем, і Андерс швидко рушив червоним хідником, щоб відкрити дверцята машини.

— Доброго ранку, Джеку, — високий, огрядний чоловік, який вийшов із машини, був Родні Бранзенштайн. Він був успішним корпоративним адвокатом і щоранку приїздив на зустріч із клієнтами, які жили у готелі. — Бачили вже місіс Данк Бровлер?

— Зарано для неї, сер, — відповів Андерс. — Буде хвилин за п’ятнадцять.

— Якщо запитає, скажи, що я ще не приїхав, — Бранзенштайн сунув доларову купюру в руку Андерсу, яку той вже тримав напоготові, й покрокував до готелю.

Поки водій паркував машину, Макнейл підійшов ближче до Андерса.

— Ти ніколи не лишаєшся з порожніми руками, так, Джеку? — зацікавлено спитав він.

— Ніколи, — відповів Андерс, — але зрозумій правильно, на це пішли роки.

— Та невже? — похитав головою Макнейл. — Я так давно патрулюю цей район, а ніхто не подумав і бакса мені дати.

— Це все моя харизма, — сказав Андерс, — і твоя безталанність.

З готелю вийшла мініатюрна жіночка з небесно-блакитним кольором волосся, зморщеним обличчям та старечими пальцями, скрученими під вагою діамантових каблучок.

Андерс тієї ж миті опинився біля неї.

— Місіс Клейтон! — Макнейла, що спостерігав за всім, здивував вираз тривоги на червоному, обвітреному обличчі Андерса. — Куди ви зібрались піти?

Маленька жіночка посміхнулась і з обожнюванням подивилась на Андерса.

— Думала вийти на коротеньку прогулянку.

— Місіс Клейтон! — від занепокоєння в голосі Андерса розхвилювався навіть Макнейл. — Хіба доктор Ловенштайн дозволив вам навіть коротенькі прогулянки?

Маленька жіночка виглядала винною.

— Чесно кажучи, Андерсе, ні, не дозволив.

— Я так і знав! — Андерс обережно взяв її під лікоть і повів назад до готелю. — Посидіть спокійно, місіс Клейтон. Я попрошу містера Бевана зателефонувати докторові Ловенштайну. Не можу ж я лишити вас без нагляду!

— Святий Боже! — промимрив Макнейл. Його так здивувало побачене, що він навіть перехрестився.

За кілька хвилин Андерс повернувся на червону доріжку, щоб перепочити від виконаної роботи. Макнейл все ще був там, він важко дихав і дивився на Андерса скляними очима.

— Це була місіс Генрі Вільям Клейтон, — повідомив йому Андерс. — Її старий врізав дуба п’ять років тому і залишив їй п’ять мільйонів баксів.

Очі Макнейла вилізли з орбіт.

— Хочеш сказати, та стара торба з кістками коштує п’ять мільйонів баксів?

— Падді! Не можна так зневажливо говорити про мерців.

— Авжеж, — після довгої мовчанки Макнейл промовив: — Ти начебто заштовхав її назад до готелю?

— Так із ними й треба поводитись. Їй це подобається. Вона знає, що я єдиний, хто піклується про неї.

— У цьому кублі є ще хтось такий, як вона? — запитав Макнейл.

— Увесь же готель забитий ними. — Андерс похитав головою. — Божевільні старі з купою грошей — це сумно.

— Мене б це не засмучувало, — заперечив Макнейл. — Що ж, лишаю тебе розбиратися з цим. Побачимось. — Він затримався і прискіпливо зиркнув на Андерса. — Скільки вона дала тобі?

Андерс підморгнув йому правим оком.

— Це професійна таємниця, Падді.

— Чорт! Не ту професію я собі обрав, — продовжуючи зітхати, Макнейл попростував униз бульваром, і шльопання його великих ніг відлунювало від тротуару.

Пок Тоголо лежав на даху нічного клубу «Пелота» і бачив, як кремезний поліцейський пішов геть. Своє спостереження він вів крізь оптичний приціл гвинтівки.

На даху Пок провів останні три години. Ця чотириповерхова споруда була всього за сто метрів від готелю «Плаза-Біч». Пок під’їхав до неї у «б’юїку» о 06:00. Він був певен, що о такій порі не буде нікого, хто міг би помітити, як він виходить із машини з рушницею.

Він знав цей клуб — одна із найстаріших будівель у місті. Позаду будівлі звисали пожежні сходи, туристи вважали їх дивовижею, на яку варто повитріщатись. Пок безпечно, без жодних труднощів заліз нагору і тепер лежав в укритті низьких стін, що оточували дах. Він розумів, що спускатись буде значно небезпечніше. До того часу на бульварі буде купа людей, вони заповнять сусідні будинки, а отже, він ризикував бути поміченим, однак Пок був готовий на таке.

Він поглянув на наручний годинник. Була саме 09:43. Він знову приклав око до прицілу й продовжив вивчати бульвар.

Машин більшало. З’являлися люди і безперервним потоком рухались униз бульваром. Він помітив Чака і схвально кивнув. Чак з’явився саме вчасно, трохи зарано, але це не важливо. У чистій сорочці в біло-червону клітинку і в сірих штанях Чак нічим не відрізнявся від молодих туристів, які наводнювали Парадайз-Сіті в цей період року. Він ліниво прогулювався, читаючи газету.

Пок злегка підкрутив оптичний приціл, щоб чіткіше розгледіти обличчя Чака. Він бачив, як хлопець стікає потом. Та й не диво. Чак мав складне завдання, майже таке ж небезпечне, як і Покове.

Пок знову подивився на годинник. «Ще кілька хвилин», — подумав він і спрямував оптичний приціл на вхід до готелю «Плаза-Біч». Фокусуючи візирні лінії [3]на голові Андерса, він почувався задоволеним, переконаний, що постріл буде точним.

Не відаючи, що відбувається, Андерс спостерігав за бульваром: кивав тим, хто кивав йому, прикладав руку до кашкета для тих, хто був гідним його привітання, і грівся на сонечку.

Відколи у моді з’явилися міні-спідниці, коротенькі топи та напівпрозорі сукні, життя Андерса стало значно цікавішим. Він оцінюючи розглядав дівчат, які проходили повз. Як швейцар, він жив за рахунок старих товстих багатіїв, але не розгубив смак до довгих ніг, апетитних задків і пружних грудей.

Нарешті з’явилась місіс Данк Бровлер.

Андерс чекав на неї. Вона незмінно з’являлась о цій порі. Швейцар якнайщиріше привітався, осяявши її яскравою, доброю, приязною усмішкою — усмішкою, яку він умикав тільки для дуже особливих людей.