— Лоусоне, любий, спробуй заспокоїтись, — лагідно проказала Моніка. — Тобі не можна так сильно хвилюватись. Ти ж знаєш...

— Заспокоїтись? — вибухнув криком Гедлі. — Заспокоїтись! Хіба ти не розумієш, що всі ці кляті події можуть коштувати мені роботи? Заспокоїтись, каже вона! Коли божевільний убивця розгулює містом!

Моніка і Террелл перезирнулись.

— Але ж, любий, навіть, якщо ти втратиш свою роботу, хіба це так важливо?

Гедлі стиснув кулаки і роздратовано втягнув повітря.

— Ти не розумієш, Моніко... Будь ласка, лягай спати. Я хочу поговорити з Френком.

— Все я розумію, Лоусоне.

— Ні, не розумієш! Тобі невтямки, що ціле місто живе, як на пороховій діжці!

— Та невже? — Моніка граційно підвелася, підійшла до великого панорамного вікна й придивилась до хмарочосів, що оточували міську управу. Лиш у кількох віконцях світились вогники. — А я би сказала, що більшість містян спокійно сплять у ліжках. Наскільки я бачу, єдині, хто тут панікує, так це жменька репортерів і ще ти.

— Моніко, будь ласка, лягай спати.

— Гаразд, — вона посміхнулася Терреллові й рушила до виходу, але зупинилась у дверях. — Знаєш, Френку, у Лоусона надто загострене почуття громадянського обов’язку, — сказавши це, вона пішла.

Запала довга мовчанка, яку порушив Гедлі:

— Моніка не до кінця усвідомлює, до чого все це може призвести. Хоч тобі не варто пояснювати, що завтра і ти, і я можемо вилетіти з роботи?

Террелл дістав свою люльку і заходився набивати її.

— Правда? — він уважно подивився на Гедлі. — Все збирався тобі дещо сказати, Лоусоне. Тепер, коли Моніка пішла, нарешті скажу: як на мене, ти поводишся, наче стара діва, переконана, що у неї під ліжком заховався ґвалтівник.

Гедлі аж почервонів від гніву.

— Як ти зі мною розмовляєш? — суворо запитав він, але швидко опанував себе під незворушним поглядом Террелла. — Не можна говорити мені такі речі!

— Але я це сказав, — м’яко відповів Террелл. — Тепер вислухай мене. — Террелл зробив паузу, щоб розпалити люльку, й коли вона задиміла, продовжив: — Я був начальником поліції п’ятнадцять років. Я роблю свою роботу і знаю її так само добре, як і ти свою. Одне лиш те, що на волі розгулює божевільний, який убив двох людей, не привід здіймати паніку, а ти саме цим і займаєшся. Тобі не гірше за мене відомо, що в кожному місті час від часу з’являються психи. У цьому нічого надзвичайного.

Гедлі схопився за голову.

— Але ж це відбувається у Парадайз-Сіті!

— Саме так. А що особливого в Парадайз-Сіті? Я тобі відповім. Парадайз-Сіті — ігровий майданчик для найбагатших, найпихатіших, найбрутальніших та найогидніших людей у цій країні. Тому вбивця і приїхав сюди; він тут — неначе лис серед золотих гусаків. Якби всі ці події трапилися в іншому місті, тобі було б навіть не цікаво читати про це у газетах.

Намагаючись зберегти спокій, Гедлі заперечив:

— Мій обов’язок захищати людей, яким я служу! Мені плювати на інші міста! Важливо тільки те, що відбувається у цьому!

— А що у ньому відбувається? Якийсь псих убив двох людей. Та паніка не допоможе нам знайти його.

— Ти сидиш тут і просторікуєш, — сердито заперечив Гедлі, — але що конкретного ти робиш, щоб упіймати його?

— Я впіймаю його. Потрібен час, але я впіймаю його. Поки я спостерігав, як і ти, і преса реагуєте на ці події, мені подумалось, що ви якраз створюєте атмосферу, котрої прагне вбивця.

Гедлі відкинувся на спинку крісла.

— Що ти хочеш цим сказати? Обережніше зі словами! Поки що ні ти, ні твої люди не зробили ні чорта вражаючого! Два вбивства! І що у вас є? Нічого! То навіщо ляпаєш, ніби я створюю атмосферу, потрібну тому божевільному? Просто поясни, що, в біса, ти маєш на увазі, коли говориш такі речі?

Абсолютно незворушний Террелл закинув ногу на ногу.

— Я прожив у Парадайз-Сіті більшу частину свого життя, — заговорив він. — І це вперше я відчуваю запах страху. Я знав, як пахнуть у цьому місті гроші, секс, корупція, скандал і порок, але страх — ніколи... А тепер я відчуваю його у повітрі.

Гедлі зробив жест відчаю.

— Мені начхати! Ти звинувачуєш мене у тому, що я створюю атмосферу, якої прагне вбивця. Краще поясни!

— Ти не задумувався, який мотив криється за цими вбивствами? — запитав Террелл. — Чому цей вбивця прагне публічності? Коли до моїх рук потрапляє чергова справа про вбивство, я завжди запитую себе: який мотив? Не знаючи мотиву, важко розгадати справу. Тож я запитую, який мотив цих двох убивств?

Гедлі відкинувся у кріслі.

— Чому ти мене про це питаєш? Чорт забирай, це ж твоя робота!

— Авжеж. Моя робота, — Террелл пихнув люлькою. — Вбивства без мотиву не буває. Коли маєш справу з божевільним, мотив може бути незрозумілим відразу, але він завжди є, варто лише як слід придивитись. Маккуїн був типовим породженням цього міста. Ліса Мендоза була музиканткою. Між цими двома немає зв’язків, окрім одного — їхні смерті повинні привернути увагу до чоловіка, що називає себе Карателем. Це дуже розумне ім’я. Ім’я, що справляє враження. З таким ім’ям легко потрапити у заголовки. Таке ім’я розпалює паніку в місті. Доки не знайду що-небудь інше, вважатиму, що мотив — посіяти паніку в Парадайз-Сіті.

— Маячня! — відрізав Гедлі. — Навіщо божевільному сіяти паніку?

— Але ж саме це він робить, — тихо відповів Террелл. — Не буду стверджувати, що лише це, та нічого іншого у нас немає, а зважаючи на картину вбивств, це може бути мотивом.

Гедлі надовго замислився.

— Я втомився. Досить вже на сьогодні. Вибач, я зірвався, Френку. Я погоджуюсь із твоєю ідеєю. Навіть боюсь подумати, що чекає нас завтра.

Террелл не відповів, Гедлі замовк, уявляючи, якими будуть завтрашні повідомлення у газетах, як без угаву розриватиметься телефон, скільки проблем наробить Піт Гамільтон у своїй телепередачі о 10:00.

— Ти справді думаєш, що цей псих хоче нагнати страху на Парадайз-Сіті?

— Він уже це робить, хіба ні?

— То як нам діяти?

— Тепер це залежить від тебе, — відповів Террелл. Він нахилився вперед і, постукуючи, вибив попіл із люльки. — Перш ніж повернутись до управління я хочу знати, чи ти й досі на моєму боці?

— На твоєму боці? — витріщився на нього Гедлі. — Звісно ж, так!

— Справді? — порожній погляд Террелла вивчав Гедлі. — Кілька хвилин тому ти заявляв, що я втрачу роботу. Хочеш нового начальника поліції?

Гедлі здригнувся.

— Нащо, в біса, мені здався новий начальник поліції?! Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки ти!

Террелл встав зі стільця.

— Гаразд. Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки я. Тож давай припинимо цю паніку.

— Все правильно, Френку, — почувся голос Моніки з прочинених дверей. — Саме так з ним і треба говорити!

Обидва чоловіки озирнулись, тільки зараз зрозумівши, що вона весь цей час слухала їхню розмову.

Гедлі раптом розслабився. Вигляду нього був сонний.

— Дружина! Не хочеш забрати її у мене, Френку?

Террелл теж розслабився. Він підморгнув Моніці.

— Я б не відмовився, якби у мене не було своєї, — відповів полісмен. — Вони обидві варті одна одної, — Террелл рушив до дверей.

— Я потрібен завтра в управлінні? — запитав Гедлі, й у голосі його чулася невпевненість.

— Ми завжди тобі раді, Лоусоне, — помовчавши, відповів Террелл. На прощання він торкнувся руки Моніки, викликав ліфт і поїхав донизу, де на нього вже чатували телекамери.

На червоній доріжці просто перед вражаючими мармуровими сходами до найкращого готелю міста «Плаза-Біч» стояв швейцар Джек Андерс — руки за спиною, пильні сірі очі слідкують за бульваром.

Андерс був ветераном Другої світової війни, мав багато медалей за вражаючі битви, його знали всі на бульварі. Останні двадцять років він працював швейцаром в готелі «Плаза-Біч».

Був ще час ранкового затишшя, тож Андерс міг трохи розслабитися. У наступні кілька годин на передобідні коктейлі почнуть з’їжджатись автомобілі, й він буде зайнятий: відкриватиме дверцята, пояснюватиме водіям, де припаркуватися, вітатиме під козирок постійних гостей, відповідатиме на ідіотські запитання, надаватиме інформацію та збиратиме доларові купюри. Жоден з гостей готелю «Плаза-Біч» і мріяти не міг про те, щоб заговорити з Андерсом, не розпрощавшись із доларовою купюрою. Але о цій порі, о 09:30, ніхто не зазіхав на його увагу, тож швейцар відпочивав.