— Розумію... продовжуйте... питайте, що хочете.

— Хто ця жінка?

— Ліса Мендоза, — Ріддл потупив погляд у жевріючий кінчик сигарети. — Ви ж знаєте про мою дружну. Звісно, не слід було цього робити, але ж я не молодшаю... вважайте це моїм останнім трофеєм. Я захопився Лісою. Між нами щось спалахнуло. Вона була милою і такою ж самотньою, як і я, — голос його затремтів, і Ріддл зробив паузу. — Ось так. Я купив бунґало. Це було наше любовне гніздечко... Думаю, саме так таблоїди назвуть це?

— Ви давно володієте цим бунґало?

— Вісімнадцять місяців... Дев’ятнадцять місяців... Близько того. Ми обидвоє знали, що це не триватиме вічно... Та що взагалі триває вічно?

— Як часто ви зустрічались?

— Щоп’ятниці вночі. Так було завжди. Так мало бути й цієї п’ятниці.

— Міс Мендоза не жила в бунґало?

— Святий боже, ні! Ми користувались ним тільки вночі у п’ятницю. У неї є власний будинок. П’ятницю ми обрали, бо в цей день моя дружна завжди рано вкладається спати. По суботах ми влаштовуємо прийом, і їй потрібно набиратися сил.

— Хто знав про ваші зустрічі, містере Ріддл? Тобто, окрім вас і міс Мендози.

Ріддл безтямно подивився на Бейґлера.

— Хто міг знати?

— Можливо, ви довірили комусь свій секрет... комусь із друзів?

— Дуже дивне запитання.

Ріддл намагався стримати своє роздратування.

— Не таке вже й дивне. Вас зараз непокоїть лише власна трагедія. Мене ж непокоїть убивця, який вже двічі вбив і може зробити це знову. Він знав звички Маккуїна. Складається враження, що ваші звички він теж знав. Ваш зв’язок із міс Мендозою був таємним? Ви з кимось ділились цим секретом?

Ріддл розчавив сигарету в піску, замислившись.

— Так... Розумію. Вибачте. Я егоїст. Я розумію, до чого ви ведете. Так, я звірився кільком найближчим друзям, але вони ніколи б...

— Я не кажу, що вони це зробили, але, можливо, через них стався витік інформації. Можна мені дізнатись, хто ці друзі?

Ріддл потер чоло.

— Це Гарріет Ґрін — моя секретарка. Вона займалась орендою бунґало. Ще Девід Бентлі. Я ходив із ним під вітрилом, він мій найближчий друг. Террі Томпсон — адміністратор оперного театру. Він був другом Ліси. Він усе знав і підтримував нас. — Ріддл зробив паузу, подумавши. — Люк Вільямс. Він забезпечував мені алібі на ночі п’ятниці. Ми мали ходити в боулінг. Моя дружина це схвалювала. Вона думала: фізична активність мені на користь.

У діамантовому сяйві місяця Бейґлер нашкрябав у своєму блокноті всі імена.

Ви сказали, у вас спустило колесо?

— Так... Я пішов забрати машину, й виявилось, що переднє колесо спущене. Бейтс, мій шофер, був не на службі, тож я замінив його самостійно. Я не дуже добре на цьому розуміюсь, і це зайняло певний час. Зазвичай я приїжджаю у бунґало о дев’ятій. Я не хвилювався. Я знав, що Ліса чекатиме на мене. Цього разу я приїхав на тридцять п’ять хвилин пізніше. Я знайшов її. Це все. Ще якісь запитання?

Бейґлер вагався. Чи могло трапитись, що Ріддл посварився з цією жінкою і вбив її? Чи не міг він намалювати те слово у неї на спині, щоб відвести від себе підозри? Але трагічний вираз обличчя Ріддла став відповіддю на усі його запитання.

— Їдьте додому, містере Ріддл, — підвівся Бейґлер. — З вами захоче зустрітись начальник поліції. Я надішлю кількох людей до вашого дому, щоб тримати пресу подалі від вас.

— Дякую, — Ріддл звівся на ноги. Він озирнувся, щоб поглянути на Бейґлера. — Це божевілля, правда ж? — Він повагався якусь мить, а потім простягнув руку. Трохи здивований Бейґлер потиснув її. — Дякую за розуміння.

— Усе владнається, — запевнив Бейґлер.

— Авжеж.

Ріддл розвернувся, сів у машину й поїхав геть.

Бейґлер насупився. Потім, похитавши головою, сів у машину й вирушив назад до бунґало.

Сам-один у маленькій задушливій кімнатці Пок Тоголо слухав репортера, що сипав словами з маленького екрану. Чака й Меґ не було. Пок наказав Чакові відвести дівчину на танці й затриматись до пізньої ночі.

Товстий, схвильований чоловік на фоні любовного гніздечка говорив, енергійно розмахуючи мікрофоном. Кілька хвилин тому тіло Ліси Мендози, накрите простирадлом, винесли з бунґало на ношах і повантажили у карету «швидкої».

— Тож Каратель завдав чергового удару, — драматично заявив репортер. — Спершу вчора застрелили  одного з найвідоміших мешканців нашого міста — Діна Кея Маккуїна. Сьогодні ж задушили Лісу Мендозу, знану серед поціновувачів музики як чудову скрипальку, а її тіло осквернили підписом убивці. Цієї ночі у Парадайз-Сіті кожен ставить одне й те саме запитання. І питання не в тому, чи завдасть цей божевільний ще одного удару, а в тому, коли він його завдасть і хто стане його наступною жертвою. Біля мене зараз начальник поліції Террелл...

Пок усміхнувся. Атмосфера ідеально загострилась, думав він. Слухаючи заклики Террелла не піддаватись паніці, він чудово розумів, що на зіпсутих багачів вони не подіють. Тепер достатньо ще одного вбивства, щоб розпочалась справжня всеохопна паніка, така необхідна для його плану — прибрати Парадайз-Сіті до рук.

Цього разу слід активніше залучити Чака, розмірковував Пок. На сьогодні внесок Чака у спільну справу був лише в допомозі викрасти гвинтівку і випустити повітря з шини на авто Ріддла. Це було потрібно, щоб Пок встиг дістатися бунґало і застати жінку наодинці. Але наступне вбивство буде іншим. Настав час Чакові відпрацювати обіцяні йому гроші. Час йому влізти в цю справу так, щоб потім він уже не міг зрадити.

Увагу Пока знову привернув блимаючий екран.

Поруч із репортером з’явився якийсь чоловік, і тепер вони перешіптувались. Пок почув, як репортер прошепотів: «Заради всього святого! Ти певен?»

Другий чоловік кивнув і зник за межами кадру. Репортер хустинкою витер піт з обличчя і повернувся на камеру.

— Друзі... Щойно повідомили, що містер Малкольм Ріддл мертвий. Для мене це такий же шок, як і для вас. Дорогою додому, після допиту поліцейськими, містер Ріддл, очевидно, втратив контроль над керуванням. Його машина злетіла з обриву в море у Вест-Пойнті. Містер Ріддл...

Пок встав і потягнуся. Все складалось навіть краще, ніж він сподівався. Він поглянув на годинник. Було трохи за північ. Індіанець вимкнув телевізор, зняв свою сорочку з квітковим орнаментом, скинув сині штани і пішов у душ. За кілька хвилин він надягнув вилинялу червону піжаму й ліг у ліжко. Вимкнув світло.

Подумки він знову повернувся у ту мить, коли вдерся в бунґало. Замок на задніх дверях не чинив опору. Пок чекав у темряві. Жінка приїхала о 21:25, він знав про це — почув колись, як біля барної стійки Люк Вільямс пошепки розповідав це іншому членові «Клубу», доки Пок подавав їм напої. Він стояв за портьєрами у великій спальні. Спостерігав, як вона роздягається. Вона зняла панчохи і безтурботно відкинула їх. Вони впали менш як за пів метра від місця, де заховався індіанець. Він хотів зробити це голими руками, але вона сама підкинула йому зброю, тож він скористався нею.

Спогади перервав шум машини, яка заїжджала в гараж. Пок вислизнув із ліжка та почав удивлятися на двір крізь завіси.

Чак і Меґ прямували до своєї кімнатки. Він почув, як грюкнули за ними двері, прислухався до бурмотіння їхніх голосів. Потім знову розтягнувся на ліжку.

Завтра... Останнє вбивство... А тоді — час збирати врожай.

Ще деякий час він не спав, зайнятий своїми думками. Все йшло саме так, як він спланував. За тиждень він почне отримувати гроші.

Так, думаючи про гроші, він і поринув у сон.

На горішніх поверхах міської управи, в пентхаусі мера Гедлі, горіло світло.

Годинник показував 02:33.

Гедлі щойно відкараскався від Літа Гамільтона та п’ятьох інших репортерів. Вони завалили його незручними питаннями й лишили розгніваним, блідим і змокрілим від поту.

Його дружина Моніка — сорокатрирічна співчутлива і приємна жінка, яка завжди всіма опікувалась, примостилася на стільці подалі від мера. Начальник поліції Террелл сидів просто навпроти нього.