— Та невже? — глузливо запитав Лепські. — Чомусь мене це не дивує. Щойно та стара п’яничка дістається до пляшки, вона вже нічого не бачить чітко, — він підвівся. — Я піду поголюсь і зміню сорочку. Приготуєш сандвічі до того часу?

Керрол сплеснула руками. Бували моменти — і зараз був саме один із таких, — коли вона влаштовувала драми, не гірше за Лепські.

— Ідіоте! Хіба ти не бачиш, що це зачіпка? Головна зачіпка! — гнівалась вона. — Чому ти такий вузьколобий? Я знаю, що Мегітабель стара, але вона має силу, вона — медіум.

— І це мене ти називаєш ідіотом? — запитав Лепські, стримуючи себе.

— Ти чув, що я сказала? — Керрол шаленіла, очі її кресали блискавки.

— Я чув, що ти назвала мене ідіотом, — відповів Лепські. — Я пішов переодягатись. Якщо лишилась яловичина, не відмовлюсь від сандвічів, — з цими словами він поплентався до спальні.

Коли поголений, бадьорий після душу Лепські вийшов зі спальні в чистій сорочці, Керрол вже чекала з пакунком сандвічів.

— З яловичиною? — перепитав він.

— О господи! Так!

— З гірчицею?

— Так.

Лепські посміхнувся.

— Скоро побачимося, люба. Просто забудь про ту п’яничку, — він чмокнув Керрол у щічку й побіг до машини.

На нього чекала виснажлива нічка: обійти вулиці, ставлячи запитання, навідати нічні клуби, до яких ходив Маккуїн, щоб разом з іншими детективами зрозуміти причину події, яка так налякала жителів Парадайз-Сіті. Страх накрив місто, ніби ядерний вибух.

Опівночі детектив другої категорії Макс Джейкобі зробив коротку перерву. Він увесь час чергував біля телефону й паралельно сортував звіти у справі Маккуїна, відділяючи кукіль від пшениці, щоб уранці Террелл знав, на що передусім звернути увагу. Та нові звіти все продовжували з’являтись.

Компанію Джейкобі складали двоє молодих офіцерів поліції — хлопці тямущі, але недосвідчені. Це були рудоволосий Дасті Лукас та присадкуватий Рокі Гамблін. Вони позіхали над купою звітів.

— Ці хлопці тільки даремно стоптують черевики, — зауважив Дасті, витягаючи черговий звіт із купи. — Подумати тільки, це вже сорок третій звіт, і що він нам дає — нічого!

Джейкобі розумів, що йому, як старшому, слід би було показати приклад молодим, тож він похмуро зиркнув на них.

— Це робота поліції. У сорок четвертому звіті може трапитись саме те, що ми шукаємо.

— Правда? — вигукнули обоє поліцейських. — Та кого ти намагаєшся обдурити, Максе?

Раптом задзвенів телефон.

Знявши слухавку, Джейкобі поглянув на засиджений мухами настінний годинник. Час — 22:47.

— Управління поліції, Джейкобі, — проказав він.

— Мені потрібна допомога, — на тому кінці дроту був чоловік. Голос його звучав стривожено, але владно. — «Сіґал», вулиця Біч-драйв. Пришліть когось швидко.

— З ким я говорю? — запитав Джейкобі, шкрябаючи адресу в своєму нотатнику.

— Малкольм Ріддл. У мене тут мертва жінка. Пришліть когось швидко.

Джейкобі відомі були імена найвпливовіших людей міста. Малкольм Ріддл був президентом яхт-клубу, директором оперного театру, а його дружина була сьомою у списку найбагатших жінок Флориди. Тож Малкольма Ріддла можна було зарахувати до впливових осіб.

— Так, містере Ріддл, — Джейкобі виструнчився на стільці. — Офіцер зараз приїде до вас, — промовляючи це, він уже дивився на електронну схему, яка відображала місцезнаходження патрульних машин. — Можете надати більше деталей?

— Це вбивство, — рішуче заявив Ріддл і поклав слухавку.

За секунду Джейкобі вже говорив із офіцером патрульної поліції Стівом Робертсом, який патрулював територію поблизу Біч-драйв.

— Стіве, негайно рушайте до маєтку «Сіґал» на Біч-драйв, — наказав він. — Малкольм Ріддл повідомив про вбивство. Я зараз зв’яжусь із відділком убивств. Просто послідкуйте там за всім, доки вони прибудуть.

— Слухаюсь, — відповів Робертс, хоча в голосі його чулися нотки страху. — Я вже їду.

Наступні кілька хвилин Джейкобі не випускав із рук телефонну слухавку; двоє новобранців, навіть не кліпаючи, стривожено спостерігали за ним. Спершу він зателефонував Бейґлерові, який саме збирався лягати спати. Бейґлер, щойно зачувши, що справа пов’язана з Малкольмом Ріддлом, наказав Джейкобі телефонувати Терреллові.

— Де Лепські? — запитав Бейґлер, переборюючи позіхання.

— Він, певно, вже вдома. Здав чергування двадцять хвилин тому.

— Викликай його туди, — наказав Бейґлер і поклав слухавку.

Бейґлер і Лепські одночасно прибули до маленького розкішного бунґало[2].

Було очевидно, що це бунґало слугувало любовним гніздечком. Щоб зрозуміти таке, достатньо було одного погляду на зарослі квітних чагарників, які майже повністю приховували це місце. Бунґало мало вихід просто до моря, позаду і згори його захищав ліс мангових дерев, заквітчані кущі розрослися зусібіч, затуляючи його з боків.

Патрульна машина Робертса була припаркована під пальмою. Високий коп із восковим обличчям підійшов до Бейґлера.

— Я все оглянув, сержанте, і вийшов, — відзвітував він. — Вам це сподобається. Це знову Каратель.

Бейґлер пошепки вилаявся, потім пройшов короткою стежкою до відчинених вхідних дверей. Жестом він наказав Лепські й Робертсу лишатись на місці.

Усередині він побачив Малкольма Ріддла. Той сидів на розкладному кріслі у просторій вітальні. Ріддл був чоловіком, якому вже давно перевалило за п’ятдесят, міцної статури. Його засмагле округле обличчя було достатньо привабливим, щоби сплутати його з кінозіркою. Та зараз на цьому обличчі застиг вираз смертельного відчаю, що неабияк шокувало Бейґлера. Він був знайомий із Ріддлом, симпатизував йому і добре знав про його труднощі. Зокрема, знав він про те, що дружина Ріддла була справжньою сукою. І хоч нещасний випадок під час верхової їзди назавжди прикував її до інвалідного візка, вона так і лишалась сукою.

Коли Бейґлер увійшов, Ріддл підвів погляд.

— А, Джо... Радий, що це ви. Усе це якесь суцільне пекло, — він махнув у бік дальніх дверей. — Вона там.

— Заспокойтеся, містере Ріддл, — м’яко промовив Бейґлер і пішов до дверей у спальню. Світло було ввімкнене. Більшу частину кімнати займало велетенське двоспальне ліжко.

На ліжку обличчям донизу лежала роздягнена жінка. Професійним оком Бейґлер одразу помітив мотузку з нейлонових панчіх навколо її шиї, потім погляд його ковзнув довгою засмаглою спиною.

Від шиї аж до копчика, вздовж усієї спини, чорною блискучою фарбою було написано:

КАРАТЕЛЬ

Бейґлер ще довго розглядав тіло — й обличчя його ставало дедалі похмурішим та серйознішим. Не звертаючи уваги на Ріддла, він пройшов крізь вітальню і вийшов у гаряче нічне повітря.

— Це знову наш убивця, — сказав він Лепські. — Перекрийте тут усе. Викличте загін. Я заберу звідси Ріддла.

Лепські кивнув і зв’язався по рації з управлінням поліції.

Бейґлер повернувся у бунґало.

— Преса нахлине сюди з хвилини на хвилину, — сказав він. — Дозвольте, я відвезу вас додому, містере Ріддл.

Ріддл важко зіп’явся на ноги.

— Я не хочу їхати додому. Не зараз. Розумію, ви хочете розпитати мене. Я візьму свою машину. Ви поїдете за мною. Ми спустимось до бухти Мейл-бей. Там тихо.

За десять хвилин Ріддл вже зупинив свою машину під пальмою. Вдень бухта Мейл-бей була улюбленим місцем відпочивальників, але вночі там не було ні душі.

Бейґлер сів на піску поруч із Ріддлом. Після довгої мовчанки Ріддл заговорив:

— Це якесь божевілля, правда ж? Для мене все скінчено. Чому цей виродок обрав мене? — Він узяв запропоновану Бейґлером сигарету, обидва чоловіки закурили. — Якби в мене не спустило колесо, цього не сталось би. Це, певно, доля. Я завжди приїздив до бунґало перед Лісою, але сьогодні через це колесо вона приїхала раніше.

— Ви можете розповісти мені все, містере Ріддл? — запитав Бейґлер. — Усе одно незабаром все випливе назовні. Мені шкода, але потрібна будь-яка інформація, що ви зможете надати. Цей божевільний може вбити знову.