Гедлі уважно все це вислухав, а потім запитав:

— То який наступний крок?

Террелл нахилився, склавши руки на столі.

— Суто між нами — якби ж я знав. Немає такого кроку, який нам треба було б невідкладно зробити. Звичайно, ми звітуємо, працюємо над ситуацією, проводимо розслідування і таке інше, але ми майже нічого не можемо зробити. Ми показуватимемо на широкий загал фото гвинтівки, копатимемось у житті Маккуїна, опитаємо його друзів, але не думаю, що значно просунемось. Убивства без очевидного мотиву, як це, — глухий кут. Ми маємо чекати і сподіватись, що це вбивство стане єдиним.

Гедлі напружився.

— Уважаєш, цей чоловік може вбити знову?

— А сам як думаєш? Сподіваюсь, що ні. Ми розглянемо усі можливі варіанти. Ми перевіримо усіх, хто колись сварився з Маккуїном, а таких чимало. Ми дізнаємось, кого він міг аж так сильно образити... можливо, когось зі співробітників. Якщо маєш якісь здогадки, Лоусоне, саме час поділитися ними.

Гедлі роздушив сигарету в попільничці й підвівся.

— Ні, не маю. Я розумію позицію поліції. Все гаразд, продовжуйте робити все можливе, Френку. Я повернусь у свій офіс і спробую допомогти зі свого боку. Це найменше, що я можу зробити.

Коли мер пішов, Террелл допив каву, закурив люльку та звернувся до Бейґлера:

— До роботи, Джо. Маємо багато справ. Залучи всіх. Не думаю, що вони знайдуть щось корисне, але треба щось робити.

— Так, — Бейґлер підвівся. — Думаєш, будуть ще вбивства?

— Сподіваюсь, що ні.

— А я думаю, що будуть. Серед нас божевільний, — похитав головою Бейґлер. — Пощастило ж Фредові. Я б теж зараз не відмовився полежати в госпіталі зі зламаною ногою.

— Він припуститься помилки... вони завжди помиляються, — сказав Террелл, та голос його звучав не надто переконливо.

— Але коли?

— Це слушне запитання — коли.

Вони перезирнулись, і Бейґлер пішов у кабінет детективів — роздавати завдання своїм людям.

Лепські знав, що о цій порі увечері сусіди зазвичай працюють у саду: хтось труїть дустом тлю, а хтось стриже газон; тож він вирішив улаштувати видовищну появу, яка підняла б на вуха всю околицю.

Його машина летіла вулицею на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Під’їхавши до хвіртки, Лепські різко витиснув педаль гальм, й автівка зі страшним скреготом зупинилась, а він ледь не вилетів крізь вітрове скло. Якщо вже на те пішло, Лепські був хвальком, але цього разу і сам подумав, що така раптова зупинка була аж надто видовищною для його власної безпеки. Розуміючи, що сусіди покинули свої справи й здивовано витріщаються на нього, Лепські грюкнув дверцятами і, важко ступаючи, пішов садовою доріжкою до будинку. Вставляючи ключа у шпарину, він подумав, що вистава вдалася на славу. Усім сусідам, що жили нижче вулицею, дружина вже розповіла про підвищення Лепські. Тепер треба було показати цим домосідам, як працюють детективи першої категорії.

Та як не прикро, вхідні двері Лепські намагався відкрити ключем від автомобіля. Якби ж то він влетів у будинок, грюкнувши дверима, його вражаюча поява ще довго була б у сусідів на вустах, але та розпачлива метушня із замком, доки він зрозумів, що взяв не той ключ, зіпсувала весь ефект.

Щойно він, лаючись, намацав правильний ключ, вхідні двері рвучко розчахнулись.

— Обов’язково так гасати? — розлючено запитала Керрол Лепські. — Невже не розумієш, що подаєш поганий приклад?

Лепські незграбно проштовхнувся повз неї, торохнув непіддатливими дверима й попрямував до ванної.

— Я зараз лусну, якщо не віділлю, — оповістив він.

Керрол зітхнула. Це була двадцятисемирічна, висока, темноволоса красуня із залізним характером. До того, як вийти заміж за Лепські, вона працювала в «Американ Експресе Компані» в Маямі: спілкувалась із багатіями, вела їхні справами, роздавала їм поради. Ця робота зробила її впевненою та рішучою.

Свого чоловіка Керрол вважала найрозумнішим детективом в управлінні. Вона планувала, що за шість, нехай сім років він стане начальником поліції. Цього вона йому, звісно, не казала, але справно пиляла Лепські від одного підвищення до наступного. Зараз він уже був детективом першої категорії, наступний крок — звання сержанта.

Лепські вийшов з ванної, драматично витираючи з обличчя уявний піт.

— Давай чогось вип’ємо, — сказав він, упавши в крісло. — Маю лише п’ять хвилин... заїхав переодягнутись.

— Якщо тобі знову на службу, Лепські, то пити не можна! Принесу тобі «коли».

— До біса, я хочу випити — велику склянку віскі й льоду побільше!

Дружина пішла до кухні й повернулася з великою «колою», в якій плавало повно льоду.

— Чого ти такий знервований? — запитала вона, сівши на бильце крісла.

— Я? І зовсім я не знервований! Чого ти вирішила, що я знервований? — Він випив половину коли й скривився. — Можна долити сюди хоч ковток скотчу?

— Ні! Ти поводишся і виглядаєш знервовано. Я, між іншим, теж уся на нервах. Я не відривалася від телевізора. Цей убивця... Каратель.... Що відбувається?

— Це якийсь божевільний. Не повинен тобі цього казати, але тепер цей пришелепкуватий — наш найбільший головний біль. Тільки послухай, Керрол, нікому ані слова! Я знаю, твої подружки-мегери сподіваються отримати від тебе новини з перших уст, але не розповідай їм нічого!

— Та ж нема чого розповідати, правда? Навіть дитина розуміє, що цей убивця божевільний. Що коїться? Ви вже знайшли його?

Лепські глухо загиготів.

— Ще ні. Я всю ніч проводитиму кляті допити. Безглузда рутина. Місто налякане. Ми маємо робити вигляд, що працюємо, але це лише марна трата часу, тільки не кажи про це нікому.

— Я маю зачіпку, Лепські, — відчуваючи, що її чоловік потрапив у глухий кут, Керрол була готова підштовхнути його до наступного підвищення. — Щойно побачивши вранці по телевізору Гамільтона, я пішла провідати Мегітабель Бессінджер. Я впевнена, якщо комусь і під силу розгадати цю справу, то тільки їй.

Від напруги Лепські навіть розстібнув ґудзик на комірі.

— Тій старій шарлатанці? Ти збожеволіла! Слухай, люба, принеси мені чисту сорочку. Мене не буде всю ніч. Не зробиш мені кілька сандвічів? Що у нас в холодильнику? Ще лишилась яловичина?

— Послухай мене, Лепські, — рішуче провадила своє Керрол. — Мегітабель, може, й стара, але вона не шарлатанка. Вона має силу. Я сказала їй, як це важливо для тебе і...

— Стривай-но! — Лепські напружився, обличчям його промайнула підозра. — Ти віддала їй моє віскі? — Підскочивши на ноги, чоловік кинувся до бару. Пляшка шотландського віскі «Катті Сарк» зникла. Він розвернувся й сердито поглянув на дружину. — Ти віддала цій пропитій старій карзі моє віскі!

— Мегітабель не пропита стара карга! Звичайно, вона може іноді хильнути, і так, я віддала їй твоє віскі, але, знаєш, Лепські, думаю, ти забагато п’єш.

Лепські послабив краватку.

— Скільки я п’ю — не твоя справа! Ти думаєш...

— Заспокойся! Я хочу, щоб ти вислухав! — Керрол підвищила голос.

— Ну звісно ж, звісно ж, — Лепські куйовдив пальцями волосся. — Можеш навіть не розповідати. — Він зняв краватку і почав м’яти її у руках. — Ти пішла до неї, і за пляшку мого найкращого віскі вона витягла свою кляту магічну кулю і сказала тобі, хто вколошкав Маккуїна... Правда?

Керрол знизала плечима.

— Саме це вона й зробила. Це може стати твоїм швидким проривом. Мегітабель побачила в кришталевій кулі вбивцю.

Лепські видав звук, схожий на гудіння пневматичної дрелі, жбурнув краватку на підлогу й почав тупцяти по ній.

— Не влаштовуй сцен, — холодно сказала Керрол. — Часом мені здається, що ти просто розпещене дитя.

Лепські заплющив очі й врешті зміг опанувати себе.

— Гаразд... Можливо, ти таки маєш рацію. Нехай... тепер давай забудемо про Мегітабель. Ти ж приготуєш мені кілька сандвічів? Краще з яловичиною, якщо ще лишилась.

— Ти забагато думаєш про їжу, — відрізала Керрол. — Можеш, будь ласка, послухати уважно? Мегітабель бачила цього чоловіка! Він індіанець. Одягнений у сорочку з квітковим орнаментом, а з ним ще двоє — хлопець і дівчина, але їх вона не змогла чітко розгледіти.