— Саме так.

Лепські злився із натовпом. Він просувався ринком, рахуючи ятки. Біля дев’ятнадцятої білий чоловік розмовляв із товстим індіанцем, а поруч стояв молодий семінол. Минаючи ятку, Лепські уважно роздивився молодика, натренована поліцейська пам’ять закарбувала риси його зовнішності та одяг. Це цілком міг бути Пок Тоголо, але треба було зачекати, доки його впізнає Бразенштайн.

Давши Лепські достатньо часу, щоби зникнути, Гатчі повів Бразенштайна вздовж порту. Вони маневрували серед натовпу, і за кількасот метрів Гатчі зупинився.

Бразенштайн кивнув, погляд його застиг на швартовій тумбі, за якою починався ринок. Зненацька Родні охопили сумніви. Він почав запитувати себе, що робить він тут, під палючим сонцем, виконуючи роботу поліції? До біса все це! Крім того, він же один із найуспішніших... — що він собі тільки думав? — ... він найуспішніший корпоративний адвокат у місті, й дозволив умовити себе на упізнання божевільного індіанця! Так можна і смерть свою спізнати!

Гатчі добре знав, які ознаки має страх, тож помітивши, що Бразенштайн раптом зблід і завагався, він тихо сказав:

— Ринок починається просто перед вами, сер.

Бразенштайн відчув, як його заливає холодний піт:

— Бачу... бачу... не сліпий!

— Добре, сер. Лепські вас прикриє. Лепські — найкращий стрілець у поліції, сер.

Гатчі сподівався, що білий чоловік заспокоється, коли почує, що його захищають, однак це подіяло інакше. Сама лише згадка про захист поліції збільшила страх Бразенштайна.

Тож вони думають, що може виникнути стрілянина! Боже милостивий! Бразенштайн був за крок від того, щоб скасувати операцію, та помітив виклик у спокійних чорних очах старого індіанця. Родні опанував себе. Він не міг дозволити, щоб якийсь індіанець бачив, наскільки він наляканий.

— Гаразд, — поспішно погодився він. — Я пішов, — і рушив у бік ринку.

Щоб пробратись крізь натовп, доводилося докладати зусиль. Гамір, вигуки торгівців і голоси туристів лише посилювали його напругу. А ось і швартова тумба.

Одразу за нею розкинувся ряд торгових яток. Бразенштайн зупинився, серце його шалено калатало. Він почувався надто наляканим, щоби бодай глянути на ятки. Натомість він одвернувся й почав вдивлятись у маслянисті плями на воді.

Лепські, який увесь час спостерігав за ним, застогнав. Невже цей тюхтій хоче вийти з гри? — запитував він сам у себе.

Детектив Лепські стояв у тіні склепінчастого входу до найкращого рибного ресторану в порту. Запах смаженої риби пробудив у ньому відчуття голоду. Він пригадав, що за останні п’ятдесят годин так ні разу повноцінно й не пообідав.

Він ледь примусив себе зосередитися на Бразенштайнові. Та що з цим недоумком? Він поводиться, наче актор-аматор, що вперше опинився перед камерою.

Лепські бачив, як Бразенштайн озирнувся й окинув поглядом фруктові ятки, як він завмер із широко розплющеними очима, дістав хустку і промокнув чоло.

Це була найбездарніша вистава, яку Лепські коли-небудь бачив. Вона була настільки награна, що привернула увагу всіх туристів, які відреагували так, як відреагував би натовп, коли хтось раптом почав би витріщатись у пусте небо — майже одночасно сотні облич розвернулись до Бразенштайна.

Лепські вилаявся собі під носа.

Пок Тоголо стояв, спершись на кошик апельсинів. Юпітер Люсі торгувавсь із закупником фруктів з «Іспанського готелю» щодо постачання восьми кошиків апельсинів щодня. Торги стали переростати в суперечку. Але Пока це не турбувало. Він раз по раз поглядав на дешевенький годинник на зап’ястку. До цього часу Чак уже мав би зібрати всі конверти.

Але чи можна довіряти Чакові?

П’ять конвертів — дві тисячі п’ятсот доларів!

Думаючи про Чака, Пок підняв апельсин і розчавив його.

Ідея Пока була геніальною, та через колір шкіри він змушений був використати Чака і ту дівчину. Індіанець розумів, щойно ці двоє будуть із ним у справі, прибуток опиниться у небезпеці.

Він пригадав, як чекав у кімнаті на Чака з грошима. Те, як хлопець застиг у дверях, раптовий вираз страху і шоку на його обличчі були попередженням для Пока, що Чак може зрадити його.

Із такою купою грошей Чакові нічого не варто поїхати геть із міста.

Роздуми ятрили Пока, доки він не відчув апельсиновий сік, що стікав зап’ястком. Викинувши те, що лишилось від фрукта, індіанець обтер руки об джинси.

Люсі й закупник фруктів вже дійшли згоди. Тепер вони обоє посміхались, тиснучи одне одному руки.

Пок поглянув на брудні хвилі, що хлюпались довкола порту.

Плями мастила розпливалися на воді веселковими колихливими кольорами. Зненацька Пок помітив Бразенштайна.

Пок одразу впізнав товстуватого, симпатичного чоловіка. Коли Тоголо працював барменом у «Клубі П’ятдесят», він терпляче зносив зарозумілість цього товстосума і його поблажливе ставлення до індіанців. Багатій завжди був увічливим до Пока, й індіанця це дратувало навіть більше, ніж хамство від інших членів клубу. Не раз він чув, як Бразенштайн говорив багато кому із завсідників, що «зрештою, не білі — теж люди».

Пок пам’ятав лункий голос Бразенштайна, коли той сперечався із Джеферсоном Лейсі, який відкрито зневажав кольорових.

— Ти маєш визнати, вони працьовиті й старанні. Як би клуб вижив без них? Вони мені подобаються — приємні люди. То й що? Слухай, Джефе, це дурний аргумент, якщо можна так сказати. Зробити їх членами клубу? Але ж ми не хочемо, щоб потім до нас ще й негри приєднались...

З прихованою ненавистю Пок дивився на нервові корчі Бразенштайна.

Сім’я Тоголо була католиками. До того, як Пок покинув отчий дім, він завжди ходив із батьком на недільну службу.

Мерехтливі свічки в церкві вселяли благоговіння. У їх притлумленому світлі, опустившись на коліна, Пок удавав, що молиться, а сам нишком спостерігав крізь плетиво пальців за батьком, який стояв тут-таки поруч навколішках. Спокій на обличчі старого, коли той дивився на вівтар, сповнював Пока відчаєм. Це був спокій, якого йому ніколи не спізнати.

Він пригадав фразу з короткої натхненної промови священника: І поцілував його тоді Юда; і цей поцілунок став символом зради на всі часи.

Пок помітив спрямований на нього погляд Бразенштайна; стало зрозуміло, що його впізнали. Родні Бразенштайн дістав хустку і витер нею чоло, то ось воно що, він зраджує Пока просто зараз.

Думки Пока вибухнули білим спалахом, наче вуличний ліхтар.

Він швидко роззирнувся, наче дикий звір, який відчуває небезпеку. Пок інстинктивно розумів, що десь у натовпі зачаїлися поліцейські й чекають умовного сигналу.

Юпітер Люсі записував щось до книги замовлень. Задоволений угодою покупець фруктів ішов геть.

Лепські побачив Бразенштайна, який розмахував своєю хусткою. Тож цей індіанець — Тоголо! Детектив увімкнув рацію.

Тієї ж миті Пок ковзнув рукою під прилавок, і його смагляві пальці обхопили дуло пістолета 38 калібру. Тонкі губи піднялись, відкриваючи зуби в дикунськім оскалі.

Побачивши божевільний вираз на обличчі Пока, Юпітер Люсі з переляку впустив свій записник і заховався подалі. Лепські доповідав у рацію:

— Бразенштайн упізнав Тоголо. Починаємо операцію.

Бразенштайн зробив усе, про що просив Террелл, тож почав потроху йти геть. Він усе ще тремтів зі страху. «Тепер це справа поліції», — заспокоював себе Родні. Вдруге він цього нізащо не повторить. Бразенштайн не зупинявся, пробираючись крізь натовп, і мріяв, як ще тижнями зможе отримувати зиск від цієї історії. Він уявив реакцію друзів, коли він у найменших подробицях розповідатиме, як допоміг спіймати Карателя.

І от, коли він уже зовсім заспокоївся, поринувши у самовдоволені мріяння, куля 38 калібру влучила йому просто в потилицю.

Лепські уважно слухав інструкції Террелла по рації і на коротку мить відволікся від Бразенштайна. Аж раптом він почув постріл і побачив, як падає Бразенштайн, очі його швидко метнулись до того місця, де стояв Тоголо, але індіанця там вже не було.