Лепські майже поцілив.

Куля просвистіла над головою Пока й відколола шмат цементу з димаря; дрібні уламки від нього полетіли просто на індіанця, який встиг пригнутись од пострілу. Друзки цементу таки зачепили його, і під лівим оком виступила кров.

Низько схилившись, Пок перебіг дахом, притискаючи до закривавленого обличчя хустку. Він швидко спустився залізною пожежною драбиною, опинившись у вузькому смердючому провулку, на мить зупинився, зібрався з думками й побіг праворуч. Плавними котячими рухами він перемахнув через цегляну перегородку й приземлився в іншому провулку, знову звірив свої орієнтири і побіг ліворуч. У кінці провулка виднілись відкриті двері. Все ще притискаючи до обличчя закривавлену хустину, Пок увійшов досередини і кинувся вгору крутими вузькими сходами. На сходовому майданчику вгорі маленька індіанка гралась із лялькою. Пок зупинився, уважно придивився до неї і пройшов повз. Зброя в його руці та закривавлена хустка викликали у дівчинки німотний жах.

У далекому кінці коридору Пок побачив двері. Він штовхнув їх і знов опинився у променях сонця. Низько зігнувшись, перебіг пласким дахом, зупинився біля слухового вікна, виштовхнув скляний люк, а потім, лишивши на рамі криваві відбитки пальців, прослизнув донизу, в темряву.

Пок безшумно збіг крутими сходами, відчинив двері, за якими починався ще один провулок. Він переліз через огорожу й важко приземлився у дворі, в якому на перевернутому ящику сиділа товстезна індіанка й патрала курку. Якусь мить вони просто дивились одне на одного, а тоді жінка опустила очі й продовжила свою роботу. Пок минув її та увійшов до халупи, яку ця товста жінка називала своїм домом.

Звідти він вийшов у ще один провулок, переліз через іще одну огорожу і врешті дістався чорного входу до прибуткового дому Осіди.

Поріз на обличчі вже не кровоточив, і Пок сховав закривавлену хустку до кишені. Він зупинивсь у коридорі, прислухався, потім рушив уперед й обережно відчинив двері, що, як він знав, вели до вітальні Осіди.

Осіда сидів у зламаному кріслі, склавши руки на товстих колінах. Він говорив із Манаті, котрий щойно ввійшов.

Покові знадобилось трохи часу, щоб упізнати Манаті у напівтемряві кімнати. Спритним рухом Пок заховав револьвер у задню кишеню джинсів.

Він увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

Осіда відкинувся у кріслі. На товстому обличчі не було звичної посмішки, тільки хитро мружились очі.

— Погані в тебе справи, Поку, — заговорив він. — Манаті розповість.

Манаті коротко оповів, що трапилося в аеропорту. Пок уважно слухав, очі його горіли вогнем.

— Білий чоловік мертвий?

Манаті кивнув.

— Машина?

— Згоріла.

— А дівчина?

— Я підвіз її до порту. Вона пішла геть.

Пок стояв, не рухаючись, єдине, що його хвилювало в цій історії, — гроші. Вони згоріли разом із машиною? Чи їх забрала дівчина? Зловісна хвиля гніву прокотилася його тілом.

Пок тицьнув великим пальцем у бік дверей.

— Забирайся!

Манаті озирнувся на Осіду, той кивнув. Водій швидко вийшов із кімнати.

Запала довга мовчанка, Осіда спокійно заговорив:

— Тобі треба тікати, Поку. Мені шкода, що все закінчилось саме так. Це була хороша ідея. З цією аварією тобі просто не поталанило.

Пок дивився в очі товстому індіанцеві й промовив:

— Мені потрібні гроші. Мені потрібна тисяча доларів.

Осіда здригнувся. Вигляд Пока, вираз його обличчя і блиск очей говорили, що ситуація небезпечна.

Осіда згадав про револьвер, який завжди тримав у верхній шухляді письмового столу. Зараз він сидів за чотири метри від столу, в якому тримав автоматичний «кольт» 45 калібру. Цей пістолет він колись перекупив у одного армійського сержанта, та був переконаний, що ніколи його не використає. Осіда завжди любив зброю. Він частенько прочищав та змащував цей пістолет. Тепер, дивлячись на обличчя Пока, він розумів, що пістолет, — якщо тільки вийде дотягнутись до нього, — може врятувати йому життя, яке так раптово опинилось у небезпеці. Та, сидячи у зламаному кріслі, Осіда втямив, що Пок уб’є його, перш ніж він дістане зброю. «Треба блефувати», — вирішив він.

— Якби в мене було стільки грошей, вони стали би твоїми, — почав Осіда. — Твій батько — мій хороший приятель. Я б радо віддав тобі гроші.

— Плювати на батька! Давай гроші, — відповів Пок. Його рука шугнула за спину й з’явилась знову, тримаючи пістолет.

Осіда кивнув. Він повільно підвівся й підійшов до столу. Він уже потягнувся до шухляди, де лежала зброя, його тлусте тіло приховувало всі рухи, та в ту ж мить він відчув, як дуло Покового пістолета вп’ялось йому в спину, і зрозумів, що це кінець. Рука Осіди опустилася від верхньої шухляди до другої, яку він і відкрив. У цій шухляді зберігалась готівка.

— Ось... це все, що маю. Бери собі.

Пок відсунув Осіду вбік, вихопив товстий пакунок доларових купюр. Закинувши гроші за пазуху, він швидко рушив до дверей.

Осіда досі відчував небезпеку, тож стояв не рухаючись.

— Не забувай, Поку, твій батько і я — добрі приятелі, — тремтячим голосом промовивив Осіда.

— Відкрий горішню шухляду, — наказав Пок. — Ну ж бо... відкривай!

Вони довго дивились одне на одного, в очах Пока Осіда не бачив нічого, окрім злості. Серце нестримно калатало, коли він відкривав шухляду.

На купі замащеного мастилом промокального паперу Пок побачив пістолет.

— Добрі приятелі? — запитав Пок і натиснув на курок своєї зброї. Відлуння пострілу прокотилось усім будинком і вихлюпнулось на вулицю.

Осіда повалився долі, Пок зробив крок до столу, дістав «кольт» 45 калібру, викинув свій пістолет, у якому вже закінчились набої, і вибіг із кімнати.

Детектив Алек Горн патрулював цю частину порту і, щойно зачувши постріл, миттю опинився біля чорного виходу з будинку Осіди в кінці провулку. Саме тієї миті у дверях з’явився Пок.

На дрібку секунди Горн завагався, не певний, чи цей індіанець і був Поком Тоголо. Та щойно помітивши у руці хлопця пістолет, детектив миттю вихопив власну зброю.

Пок випередив його саме на ту дрібку секунди. Куля Пока влучила Горнові у плече, й полісмен упав долі.

Куля Горна зачепила ліву руку Пока.

Індіанець крутнувся на місці й наосліп побіг униз провулком. Біль у руці заважав йому зібратись з думками. Це вперше він так живо відчув, що на нього полюють, і паніка охопила втікача. Добігши до порохнявого двоповерхового будинку в кінці провулка, Пок рвучко відчинив двері й увалився в темний коридор. Єдине, про що він думав, — де сховатись. Перед ним, ніби нізвідки, з’явились сходи. Пок піднявся ними, перестрибуючи по два приступці за раз, і зупинився на сходовому майданчику. Праворуч були одні-єдині двері, але жодного слухового вікна. Він зрозумів, що загнав себе у пастку.

Двері повільно прочинились. Пок звів пістолет.

На сходовий майданчик вийшла молода індіанка. Це була висока, струнка дівчина, обличчя побите віспою, заплетене волосся укладене навколо голови. Вона застигла, щойно помітила Пока.

Пок наставив на неї зброю.

Так вони й дивились одне на одного. Кров капала з пальців Пока, й на підлозі вже утворилась ціла калюжа.

— Допоможи з цим! — Пок указав на поранену руку й знову пригрозив дівчині пістолетом.

Вона налякано кивнула. Молода індіанка рушила назад до кімнати й кивком покликала Пока слідувати за нею.

Коли Пок наказав Манаті забиратись, той, непокоячись за свого боса, відійшов не далі, як до комірки у будинку Осіди. Почувши постріл, він зрозумів, що його побоювання справдились Він бачив Пока, який вибіг із будинку, і тільки тоді наважився увійти до вітальні, де знайшов розпластане на долівці огрядне тіло. Манаті затремтів від жаху, розвернувсь і кинувся коридором до чорного виходу. Він почув два постріли — це Пок і Горн вистрілили одне в одного.

Манаті обережно визирнув надвір. Він побачив, як Пок дременув униз провулком і заскочив до останнього будинку в його кінці.