— А ви знаєте, що Бен Алі пішов у відставку? Через вас, через те, що ви почали. Вас знає весь світ.
— І що?
Людина без обличчя лише знизує плечима.
— Куди летить цей літак?
— Літак розіб’ється, це всього лише чужий сон…
— Тобто — я не живу?
— Ні, Мухаммеде. Мені шкода.
— А рай?
— Я нічого не знаю про рай. Про рай — це не до мене.
Розділ 15. Єгипет
Отже, відпустка. А насправді — законспірована зустріч із батьком Вамби.
Я вирушав із осторогою в серці й абсолютно щасливою дружиною в сусідньому кріслі — цікаве, скажу вам, поєднання. Я взяв із собою куплену поспіхом збірку віршів Ліни Аме про подорожі цілим світом. На якійсь там сторінці згадувалося і про Єгипет — може, зрозумію, нащо мені ті піраміди… і я, мабуть, уперше вибрав книжку сам, а не взяв підсунуте бабусею, шкільною програмою, Лізкою чи Агунікою. Якщо чесно, я ж обіцяв Тареку, що буду з книжкою — через те і купив.
Алка тягнула мене в Єгипет, скільки пам’ятаю нас разом. Їй усе кортіло побачити піраміди, хоч я здогадувався, що насправді формулювання це не зовсім правильне. Алла хотіла побачити не піраміди, а себе — на фоні пірамід. І фоточка така мала неодмінно з’явитися в улюблених «Однокласниках».
Автобус трясло, за вікнами віявся пісок, туристи сварились через запах ковбаси. Знайшлись диваки, які вважали, що гризти в салоні ковбасу — не комільфо… Ні, ну це ж треба! Не можна їсти ковбасу в автобусі, бо є й інші пасажири! Я лиш посміхався, радіючи прогресу чи співвітчизників, чи громадян братніх країн.
Це був дивний акомпанемент до моєї книжки. Ця лайка з говірками одразу Краснодарського краю і Львівської області (а може, Тернопільщини, я там знаю), ці люди, розпечені Єгиптом і роздратовані одне одним… А я читав вірші про Єгипет. Ось уже тричі один рядок — про ковбасу ж, насправді, цікавіше, життєвіше.
Дивні вірші, оповідають про Стародавній Єгипет так, ніби це був колись центр всесвіту, ніби Каїр і справді щось священне й утаємничене — Матір Світу. Це як? Як «Киев — мать городов русских»? Кожен, здається, намагається зробити зі свого всього лише шматка землі — пуп Землі. Чи це у поетів так виходить? Чи у правителів, які підгодовують поетів? Але ж то не єгипетський поет писав, либонь, наш, український. Чого тоді не написати, що центр всесвіту проходить десь у районі Золотих Воріт? Ну, а де ж іще… Там і про ковбасу всі знають що і як, тому беруть із собою всюди фляжку коньяку — він не смердить і спиш дорогою — і ще книжку з віршами — про Єгипет, хоч він і не Матір Світу, куди йому до станції «Золоті Ворота».
Алка спала, вірші (чи коньяк?) колисали й мене, хиткі, як пустельні піски. Їхав би з Агунікою, почитав би їй пошепки, уявляючи її справжньою Клеопатрою, і оцей би, певно, вона вподобала і подарувала мені себе як приз за хороше читання…
Каравани пройшли крізь тебе і піски просочились, ніби
Вже тебе не існує більше, і розклалась душа на фібри.
Каравани пройшли крізь тебе, піраміди сховали тіло,
Вже тебе не існує більше, тільки спомин кружляє Нілом.
Каравани, піски зибучі, піраміди, де кожен п’ятий —
П’ятий кут, до небес прикутий, світ колисаний і розп’ятий.
Матір світу, Єгипет чорний, каравани пройшли крізь тебе,
Та пісок не зберіг нічого, вічних царств на піску не треба…
Отже, Єгипет, якого нема. Схований пірамідами, засипаний новим піском — саме так я і відчував це. Принаймні тепер. Ніби все навколо — декорація. Готель «у єгипетському стилі», із офіціантами «у єгипетському стилі», посеред країни «у єгипетському стилі». Себто країни, яка тільки й робить, що відробляє своє колишнє царство. На жаль, так буває… А може, це лише вигляд для туристів? Має ж існувати справжня Джумхурійят Міср аль-Арабія… З її кварталами, очима, вивісками про прийом на роботу й історіями кохання. Певно ж, і існує, але нас не запрошують туди, бо, у принципі, яке діло до неї цим чудовим жіночкам — і тій, що турботливо приготувала для чоловіка з вусами добрячий шмат копченої «Московської», і тій, що взялася подорожувати світом, не надто толеруючи слабкості інших.
Того дня я побачив піраміди. «П’яті кути», як у тому вірші, стирчали високо і ніяково-безглуздо. Ніби щось збудоване бути великим поставили в цирку, і тепер тим, хто впізнає справжній задум, доводиться відвертати очі, дивитися в землю і буркотіти щось із ввічливості, щось про своє захоплення.
Відверто кажучи, я замаявся. Сфотографував Аллу сто п’ятдесят разів на фоні піраміди Хеопса — в окулярах і капелюшку, без окулярів і в капелюшку, без окулярів і… (моє знання математики підказує, що за наявності двох предметів, різних комбінацій всього чотири, тож як їй вдалося змусити мене зробити сто п’ятдесят кадрів?!), ще трохи з верблюдом… і з верблюдом і новим шаликом на плечах… Ще я купив папіруси дівчатам в офіс, хлопцям нічого не купив — їм не треба, їм куплю щось міцне у дьюті-фрі перед відльотом. Аллі сказав, що папіруси для хлопців. Папіруси для дівчат викликали б підозри, природу яких я не розумів чи не хотів розуміти — зрештою, лиш ті, хто зраджували чи зраджують самі, такі підозріливі. Ну, або ті, кого зраджували… Я запевнив себе, що причина саме у цьому.
Здається, саме ці мої роздуми Алла перервала пронизливим криком. Ні, вона не впала з верблюда, і в неї нічого не поцупили. Просто незнайомий чоловік, високий худорлявий араб із фотоапаратом і завітреним обличчям, яке і личить, власне, арабу, наступав на неї, повторюючи одне лише, теж цілком підходяще слово, а точніше ім’я — «Алла!». Навіщо було так кричати?
Розділ 16. Венеціанець
Завжди пам’ятатиму цю сцену. Всюдисущі арабські торговці — як тільки я міг одному з таких співчувати, — туристи всіх кольорів шкіри і моделей фотоапаратів. Клац-клац-клац. На фоні Хеопса. Зі штатива, професійно. З мильнички, на «Однокласники». З дзеркалки — на «Фейсбук». Ніби до них ніхто так піраміди не фотографував. Крикливі діти, що гасають біля підніжжя пірамід так само, як біля своїх під’їздів, десь там у Дніпропетровську, Воркуті, Будапешті. Так от, весь цей різноголосий різнокольоровий рій раптом розлетівся, полишив п’ятачок землі, на якому застигли всього троє: типовий араб у білому, високий, із сивиною на короткостриженій голові, дружина моя і його, тендітна жінка у білому платті, довшому, ніж вона зазвичай носила у Венеції, і руки трохи тонші, і шкіра, і обличчя втратило свіжість, і очі уже не ті, і хіджаб на голові — тут з мораллю не те, що у Венеції. А я ж, здається, майже любив цю жінку — чужими очима. Ми мали спільного сина, там, у місті на воді, коли в мене не було нікого, і стусани відносили туди, де лише човни б’ються об пірси, швартуючись швидко і нагло. Човни б’ються, лишають синці на моїй шкірі — не лишають спогадів. Я гуляв з нею під руку, слухав із нею на площі Сан-Марко те, що пізніше виявилося концертами Вівальді, фотографував її на мостах, і високий гондольєр-італієць возив нас пропахлими тванню каналами, і її відображення у зеленій воді змішувалось із хмарами і шпилями веж.
— Alla? — вже тихо перепитував чоловік тої жінки в білому — мою дружину, високу, пишну, руду, яскравішу за тьмяну арабку у хіджабі. — Are you Alla? I am looking for Kostya[5].
Розуміння прийшло, хоч і далося вкрай тяжко. Цей араб знав мою дружину так само, як я знав його Лотфію. Чи любив? Якщо моїми очима на неї дивився… певно, що ні. Так, давно не було Венеції, але мене і не били давно… Виходить, мої страждання заслуговували на свідка. А я й не помітив — думав, у мене нормально все, більш-менш. Якщо, звичайно, не враховувати божевілля із Буазізі. І пустку в серці. Значить, хтось може бути поруч, навіть коли ми цього не помічаємо? І цей мій «хтось» переді мною, і я можу розпитати його. Про все. Бо він такий самий, як я. Ненормальний. Хворий від співчуття — чи на співчуття.
Збіг? У таке тяжко віриться. Але ж ось ми, дивимось не всередину один одного — у самісінькі очі: українець, що півжиття існує таким собі пустельником, у пошуках «нормального» існування, і тунісець, який легко переїжджає з місця на місце, не міняючи лише жінку, котра не носить хіджабу в Європі, і манеру дивитися на все крізь об’єктив, навіть на облізлих верблюдів і туристів із СНД — із бажанням зрозуміти.
