Annotation

Костя — пересічний українець, продукт нашого часу, прихильнішого до тих, хто вміє адаптуватися до швидких змін і не надто переймається почуттями оточуючих. Забути найдорожче, вижити в дитбудинку й серед ділків 90-х, аби стати врешті «нормальною людиною» з доброю роботою і крутим авто — ось шлях Кості, якщо не всієї країни. Що для такого «героя нашого часу» Майдан? Та підзаголовок роману, «Homo Compatiens», що з латини перекладається як «людина, яка співчуває», підказує: головному герою не вдасться сховатися в зоні комфорту. Разом із ним ми проживемо далекі аварії, війни і революції, як свої власні, аби врешті побачити революцію в Києві і зробити вибір... Як зазначив Юрій Іздрик у передмові до роману, «…авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів, локальних проблем, локальних воєн, локальних революцій...»

Вікторія Амеліна

Юрій Іздрик. Єдина надія

Пролог

Частина І

Розділ 1. Перша симптоматика

Розділ 2. Плацебо

Розділ 3. Холод

Розділ 4. Зоологія

Розділ 5. Усмішка Венеції

Розділ 6. Телевізійна версія

Розділ 7. Виплеснуте життя

Розділ 8. Висадка на ґрунт

Розділ 9. Цавет танем. Недорого

Частина II

Розділ 10. Храм

Розділ 11. Вихід у світ

Розділ 12. Повернення Вамби

Розділ 13. Наука про справедливість

Розділ 14. Наслідки

Розділ 15. Єгипет

Розділ 16. Венеціанець

Розділ 17. Острів

Розділ 18. Мідан Тахрір

Частина III

Розділ 19. Під знаком спокою

Розділ 20. Майдан

Розділ 21. Таксист і Бетмен

Розділ 22. Хода по мир

Епілог

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

Вікторія Амеліна

Синдром листопаду, або Homo Compatiens 

Юрій Іздрик. Єдина надія

Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне — «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього — це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач — своє власне «про що».

Автор художнього твору — не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо — це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман.

Однак роздумуючи над blurb’ом для роману Вікторії Амеліної, я зрозумів, що зможу без особливих докорів сумління, не кривлячи душею, скористатися нелюбим «про що», і це не звучатиме профанно.

Своєрідний дозвіл на це дає сама авторка, долучаючи до назви «Синдром листопаду» підзаголовок «Homo Compatiens». Це не так підказка, як натяк на необхідність самостійних пошуків сенсів і значень — словник латинізмів тут не допоможе. Словник латинізмів знає лише Homo Patiens — людину, що страждає. Натомість Homo Compatiens — людина, здатна до співчуття аж такою мірою, що співчуття переходить у співстраждання — це, власне, і є герой «Синдрому листопаду», протагоніст, носій авторського задуму, персонаж, який перетворює роман із цілком реалістичної оповіді на історію напівфантастичну, ба навіть з елементами містики.

У психіатрії і соціальній психології існує термін «емпатія». Емпатія — вміння, здатність людини адекватно розуміти емоції та переживання іншої людини. Це ще не здатність до співчуття — це, власне, уміння правильно відчитувати й інтерпретувати певні сигнали в поведінці іншого, які свідчать про емоційний і психічний стан цього іншого.

Емпатія — іманентна здатність здорового організму. Вона притаманна не лише людині — тварини також уміють і надсилати, і приймати сигнали такого роду. Тварина вміє демонструвати прихильність, агресію, біль і вміє розпізнати прихильність, агресію, біль іншої тварини.

Емпатія, по суті, — основа невербальної комунікації в живій природі, життєво важлива біологічна функція. Вона характерна і для людини.

Проте лише людина володіє мовою — додатковою сигнальною системою, що дозволяє як увиразнювати, так і приховувати справжній емоційний стан — і лише людина здатна до співвідчування (себто спроможна проектувати чужий емоційний стан на себе), а відтак — і до співчуття.

Співчуття — суто людська риса.

Ми можемо перейнятися станом іншої людини аж такою мірою, що відчуватимемо не лише психічний, але й фізичний біль.

Ми можемо розділити з іншим радість так, що забудемо про власні проблеми і негаразди.

Ми вміємо передати свій настрій іншому, «заразити» іншого собою, своїми страхами, надіями, тривогами, здобутками і втратами.

Звісно, здебільшого це можливо, коли інший — насправді близька і дорога нам людина. А от герой роману «Синдром листопаду» наділений унікальною здатністю відчувати страждання і біль не лише близьких, але й цілком чужих і незнайомих людей. Це його дар і його прокляття. Завдяки своєму вмінню він може зцілювати людей, позбавляючи їх болю, а може переживати чужі муки як свої власні.

Через свою унікальність він невимовно самотній — адже йому не доводиться розраховувати на емпатію і розуміння інших. Однак завдяки їй він пов’язаний невидимими нитями з людьми, яких ніколи не знав, з людьми, які живуть в інших країнах, в інших реаліях, про існування яких він і не здогадувався.

Історія такого персонажа могла би бути «чистою» екзистенційною драмою, розіграною в нейтральних декораціях авторського мікрокосму. Проте Вікторія Амеліна розповідає про життя людини, насичене цілком конкретними й упізнаваними деталями.

Якби не психічна девіація героя, — що наповнює оповідь дивними, схожими чи то на галюцинації, чи то на ясновидіння мареннями, — ми отримали б біографію цілком пересічного нашого сучасника, що виріс у дитячому будинку, пережив буремні 90-ті, адаптувався до соціальних змін і дожив до наших днів, актуальним маркуванням яких усе ще залишається Майдан. Однак і фантастична особливість героя, і його видіння, що пунктиром проходять через усю книгу, малюючи вже не зовсім упізнавану, а іноді — цілком загадкову дійсність, і своєрідні авторські притчі, які збагачують простір тексту додатковим виміром, перетворюють «Синдром листопаду» на складний поліфонічний твір, де біографічні та історичні реалії — далеко не основні елементи конструкції.

Саме через унікальну здатність героя відчувати й переживати чужі страждання авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів, локальних проблем, локальних воєн, локальних революцій: усі ми — наче сусіди в тісній комунальній квартирі, і несправедливість, жорстокість чи біль у будь-якому регіоні хвилями проходять по всій планеті і відлунюють у кожному її куточку.

Оце, мабуть, і є основний, хоч далеко не єдиний меседж «Синдрому листопаду». А тому свій blurb, у якому неодмінно доводиться сповіщати читача, «про що» вибрана ним книга, я сформулюю так: