Це роман про співчуття і нашу здатність співпереживати іншим як, можливо, про єдину надію врятувати й зберегти цей світ, визволивши його від агресії, відчуження, недовіри, деструкції. А ще — про те, що навіть найменше зло помножується, поширюється і не зникає само по собі, як не зникають нафтові плями, пластикові відходи чи радіаційне забруднення. І що найвищий час навчитися співчувати усьому живому так, як співчуваємо найближчим і найдорожчим людям.
Пролог
Розпечене вугілля мало б обпікати ніжні підошви. Яскраві іскри не можуть не лишити болісних цяток на тоненькій дитячій шкірі. І звісно, очі повинні наповнитись жахом, чорним, як зіниці. Та вони, очі, сповнені вдячності.
Дівчинка танцює, маленька й боса — найбеззахисніша серед темряви лісу, майже прозора, найкрихкіша серед істот, зірочок-світлячків і тіней нічних метеликів. Зовсім дитя для мене, тридцятитрирічного, блідого до синюшності дядька, що спостерігає поза колом, широким колом дивних, засмаглих і прокоптілих димами своїх вогнищ чоловіків і жінок. Вони — у солом’яних пов’язках на вузьких висохлих стегнах, вони — зі скляними від сліз очима, вони — гойдаються у такт із тим дивним танцем на тліючому багатті — і це на них тендітне дівча дивиться із такою щирою вдячністю.
Отже, це правда. Нарешті я знайшов.
Потім у напівтемній місцевій хатині, шоколадній із жовтими прожилками — так виглядає пальмове дерево, — я сидітиму навпроти вождя. Потім я знаками пояснюватиму йому, чи то дикуну, чи то рідкісному ідеалу того, що так і виходить глевким млинцем, починаючи ще з Адама, що саме я шукаю на цьому острові. Я складаю великий і вказівний пальці — кружечок. І на другій руці — два кружечки. Дві. Так, дві! Потрібно дві кульки. Біла, ось як ця ракушка… і чорна, ось як твоя шкіра.
Я витягаю монетки, говорю то українською, то англійською, то російською:
— Ну, ось такі, розумієте? Like this, you see? Вот такие вот ша-ри-ки…
Ні, здається, не розуміє. А я ніяк не збагну, наскільки смішні мої спроби порозумітися за допомогою слів. З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.
Вождь посміхається у сиву бороду і мовчить, за спиною у нього з’являється прислужниця. Я намагаюсь не дивитися на голі груди, але прислужниця молода, груди ще не обвислі, навіть при тому, що бюстгальтери в цій місцевості, на жаль, ще не винайшли — чи, може, якраз на щастя… Кружечки навколо сосків такі ж, як оці кола, що я складаю з великого і вказівного. Я задивляюся на дівчину, дівчина ніяковіє, нерішуче ступає крок назад. Для неї я, імовірно, перший блідолиций, якого вона бачила у своєму короткому чи то дикому, чи то ідеальному житті острів’янки.
Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має що пов’язку з соломи та дерев’яне намисто: йди, тікай з очей — рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три — зрештою, в мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…
Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей. Можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе, чорну, як стовбури високих дерев у лісі, — разом. Та в цьому немає нічиєї вини: вимагати від білого чоловіка не дивитися — це занадто й безглуздо.
Безглуздо-глуздо-глуздо, — відлунює у свідомості, ніби відбивається від невидимих стінок порожнього глиняного велетня і глузує з його порожнечі. — Занадто-надто-надто…
І він прокидається. І він — це я, Костянтин Гаврилович Нечай. Якесь дивне ім’я, неприродне. Та я звик. Я ж і сам дивний і неприродний, із занадто білими руками, вкритими рудими кучериками, із занадто світлими сірувато-блакитними очима. Велика бліда муха, чи то — мух, мужик все-таки. Сон усе ще в моїй голові, бринить, як бринить зачеплена ненароком струна, чи гойдалка продовжує рухатись, хоча дитина давно вже втекла, а може, й узагалі — виросла.
Сон чи спогад? Коли це було? Із ким? Чим закінчилось? Дві кульки, як два… Сам до себе хитаю головою. Ось такий я весь, рефлексуючий, — тільки й борюся, що із собою та ще з вітряками, як іспанський дон.
На годиннику вже пів на п’яту, і щось блідо-рожеве здіймається за вікном зі стогнучого хвилями океану. А я так і сиджу, затишно, у плетеному кріслі, загорнутий у нудний клітчастий плед, такий, мов намальований, банальний, тому й улюблений. Свічка — ароматична, жасмин із м’ятою, турботливо запалена кимось за мізерні чайові — догоріла й згасла, і, певно, давно. А я боюсь знову провалитись у дивні сни. Чужі. Знаєте, своїх боятись не варто — вони лікують, виводять біль, як гній із запаленої рани, так що на ранок лише маленький сухий шрамик. Боятися слід чужих. Якщо вони прийдуть, чужі сни, ну що ви тоді зробите? Чи шукатимете дві маленькі кульки по всьому світу — білу й чорну? Білу — забути все, очиститись від зайвих думок, чорну… Та хто її наважиться, чорну?
Та коли одного разу вже береш на себе занадто багато, втрачаєш віру у свою відокремленість. Світ огортає, приймає, і вже й не відрізняєш… не відрізняєш себе від чужого, ближнього від дальнього, злість від відчаю, а відчай… від справедливості? Я не знаю, справді не знаю, але просто — не відрізняєш.
І світ ковтає таких, як ти. Так само, як океанські хвилі ковтають ракушки і маленькі човни. Варто лише такому човну замислитись над чимось, поринути в тишу, коли вимкнено радіо і ніхто не травить анекдотів із помічником капітана на вузенькій кормі, і — налітає шторм. А може, й не налітає. Можливо, світ ковтає таких тихо, мов уві сні. Маленькі човни, що наважились дослухатись тиші океану. Ш-ш-ш… Не слухай. Шум хвиль, як радіошуми, зміниться голосами істот, схожих на тебе. Ш-ш-ш… Не слухай, бо не зможеш їх відрізнити — від себе, і проковтне…
Частина І
Розділ 1. Перша симптоматика
А про що думаєте ви, коли чуєте звук сирени? І хто взагалі назвав тривожні маячки, від яких я тремчу, як горобець, ім’ям оманливих жінок із божественними голосами? Кого й куди можуть заманити ці маячки?
Але я відволікся, грецька міфологія — одна з небагатьох штук, яка тут ні до чого: я ж хотів знати, про що ви думаєте. Прошу вас, пригадайте чи уявіть. Ось ви визираєте з вікна, а внизу миготить помаранчевий маячок… Чи, може, не так. Ви пропускаєте швидку на перехресті. Або ні. Ви помічаєте її біля свого під’їзду — так, це найпростіше. Повертаючись із роботи, нетерпляче крокуєте до свого будинку — хрущовки чи там новобудови, а там — вона… А вдома у вас, ну, наприклад, немолода мати, чи дідусь зі слабким серцем, чи чоловік у цьому вже ненадійному віці «за сорок», чи вагітна дружина. Хвилюєтеся, мабуть, — вибачте, якщо тепер, після моїх неприхованих натяків, будете хвилюватися. Хоча зрештою, якщо ви невиправний оптиміст, не будете. Нізащо. І тим краще для всіх. Жодна швидка не приїде за вами, і жоден дзвін ніколи не буде по вас дзвонити — кажуть, така віра творить дива, принаймні у цьому мене запевняв не один знайомий оптиміст: головне в житті — не думати про погане. Думки ж бо матеріалізуються. Це очевидний і доведений факт. Британськими вченими доведений, я так думаю… Принаймні ви будете щасливі, аж до останнього. І це ваше щастя важить так багато, у ньому стільки добра для світу, що решта вже — не має значення. Якщо можете, будьте щасливими, прошу вас.
Але десь їде швидка. Не прислухайтесь: вона все одно занадто далеко.
Моряки з корабля «Арго» затуляли собі вуха, щоб не чути співу сирен, але нам це не потрібно: сирени швидких зовсім не страшні; ми просто пливемо в одному просторі, вони — в іншому. Корабель «Арго» має досягнути своєї мети — золотого руна чи, може, золотого теляти, і навіть це, зрештою, не так уже й важливо. Головне — не чути співу сирен.
