— Kostya? Do you speak English?

— I do^[6].

Виявляється, можна розуміти думки арабською, але щоб розуміти слова реальних людей, потрібно вчитися. Від моєї хвороби ніяких чудес — саме божевілля. І може, тому і не розуміють люди одне одного? Я з цією людиною співіснував роками, а тепер от стою… «I am Kostya. Nice to meet you»^[7], — ось і все, не клеїться розмова, і тільки Алла квокче поруч. Нічого, заспокоюю себе, оплачені компанією курси англійської не пропадуть, і валюта, дарована Спонсором «на підручники». Ну, здрастуй, здрастуй, чоловіче з Венеції.

Його звати Тарек. Дружина Лотфія ніяковіє, і я розумію — вона здогадується або й знає. І вже точно — розуміє, як розуміють лише жінки, незалежно від здібностей, освіти й ерудиції — розуміють усе про свого чоловіка, не серцем — мабуть, печінкою, сльозовими залозами чи ще хтозна-чим. Можливо, Лотфія розуміє навіть більше за мене. Як там кажуть жартівливо американці: «Ти хочеш поговорити із чоловіком, який тут головний? Чи з жінкою, яка знає, що відбувається?» Лотфія, здається, знає.

Я наплів Аллі, що це і є той самий партнер по бізнесу, з яким я планував зустрітися в Єгипті, і уважна до моїх бізнесових справ дружина поїхала у готель, а я лишився в Каїрі. Їхали довго, потім ішли пішки. Мовчки. Повз хлопців, що грають у футбол у шортах, і жінок у чорному з голови до п’ят, повз багатоповерхівки і жовто-кам’яні нетрі старого Каїра. Спочатку говорили сяке-таке: Тарек говорив. Розказував про Каїр так, що я почав уже сумніватися, що знаю англійську мову: якесь місто мертвих, кладовище, предки Лотфії… і там жив — Боже милостивий, на кладовищах же не живуть — якийсь друг Тарека, схожий на нас чимось. Чим? Я не розумів. Ще не розумів, чому ми не можемо сісти, якщо не на таксі, то хоча б на автобус.

Думки попливли, розплавились, і тільки окремі слова лишались у пам’яті, як сліди на розпеченому асфальті: «Місто мертвих», «аль Карафа», «мотоцикли», «режим», «студенти», «син»… Не знаю, коли він зрозумів, що я не сприймаю вже нічого — кроки, кроки, кроки, слова, як сліди підошов.

— Ще довго йти?

Ввечері у дивному будинку дивного чоловіка, руки і почуття якого я пам’ятав, як свої, я пив смачний гарячий чай із солодощами і нервував…

— Тареку, я дуже радий, що ми зустрілися — це просто диво!

Я ніс щось незрозуміле, помножене на середню англійську і тому спотворене, мабуть, аж до повної нісенітниці. Але Господи! Я зовсім збожеволів, барабанний ритм стукотів у скронях — може, від спеки, може, від реальності цієї висушеної сонцем людини, живої людини, що вешталась у моїх думках стільки років. А чи ненавидів він мене так, як я ненавидів торговця фруктами із Сіді-Бузида? Чи заважав я йому жити? Якщо не болем своїм, то своєю ненавистю, що так у мені і не прижилася — завдяки йому?

— Ти ж призначив мені зустріч. Сам.

Це доходило до мене повільно, так, як підіймався пар із горнятка з пахучим чаєм — підіймався і танув десь вище. Призначив? Йому? Зустріч? Арабу з Венеції?

— Я батько твого друга, розумієш?

Далі Тарек пояснював щось, так, ніби я прийшов звинувачувати. А я навіть тепер не думав про Вамбу — я хотів дізнатись про своє, те, що мучило мене все життя, але Тарек говорив і говорив.

— Його мати перестала мені писати раптово, ще у 1986-му. Вона на електростанції працювала, інженером, тож я подумав… Я дзвонив, але ніхто не відповідав. Сподівався, що нарешті одружилася і чоловік заборонив листуватися зі мною, що перебралися кудись. Їхати в Радянський Союз я не міг, я перебував у Європі нелегально… Просто завжди сподівався…

Тарек закрив обличчя руками.

— Хай Валерій пробачить мені. Я не міг приїхати. Бачить Бог, не міг. Я вже казав, я був у Європі поза законом… Але якби я знав, що у мене є син! Іншаллах, він пробачить мене!

Лотфія тихо вийшла з кімнати. Ніби так заведено було, що їй не треба бачити його почуттів, ніби боїться, що біль помножиться на двох, а не розділиться. А може, просто вийшла, а я навигадував собі.

Тарек розпитував про Вамбу найменші дрібниці. Який краєвид з вікна його квартири, який одяг він носить, із чим п’є чай. Кивав головою, стискав губи з дитячою образою, коли я не знав відповіді:

— Нічого, продовжуй, — казав розважливо, пробачаючи мені моє незнання, наче він і мій батько, не лише Вамби.

А чому мені, не йому, не Вамбі Тарек полегшував біль? Що є такого в мені чи у Вамбі? Чи що, Вамбі допомога була не потрібна? Він не такий слабкий? Чи просто збіглося — якийсь резонанс невідомих фізиці сил стався у той момент, коли я так палко позаздрив, так живо уявив Венецію, місто на морі, у якому чекає батько — не мене.

Ми сиділи на великих подушках, і лампадки мерехтіли по кутах невеликої вітальні в будинку Тарека, і щось вологе мерехтіло в його очах, і було так тихо, що, здавалося, весь всесвіт слухає. Адже запитання, відповідь на яке означала б для мене нову надію або повний відчай, вже готове було зірватися з язика. Я наважився і змінив тему:

— Тареку, цього можна позбутися?

— Чого?

— Цього. Співчуття.

Тиша. Одна з лампадок зашипіла і згасла переді мною, може, навіть від мого подиху.

— Навіщо тобі? — сказав так, ніби це в мене тюрбан на голові, і Аллах через кожне слово, і от я питаю, де дістати вибухівку чи інструкцію з пілотування «Boeing-767». Мені буде соромно потім за ці думки, за прирівнювання всіх мусульман, а особливо Тарека, до екстремістів, але тоді соромно не було… Я знизав плечима. В очі Тареку не подивився. У мене взагалі є такий недолік — я мало дивлюся людям в очі, майже не дивлюсь, кручу щось у руках чи роздивляюсь якусь картину за правим плечем співрозмовника. Це для менеджера з продажів великий гріх, величезний… Тому я й не досяг великого успіху в продажах, так я думаю. Але в тій розмові це давало мені перевагу. Простіше розповідати про свої страхи темряві, маленькій лампадочці посеред зануреного у ніч бідного кварталу Каїра, ніж дивному тунісцю, який бачив тебе більш ніж голим — зсередини:

— Я хочу жити нормальним життям. Щоб робота, сім’я. Як у всіх. Щоб не тривожитися за завтрашній день, щоб возити дружину на відпочинок — от хоч би у ваш Єгипет чи Туніс — і вона тоді буде щаслива, нарешті… А це все — воно ж не моє. Ці біль, страждання, думки… Навіщо вони мені? Навіщо мені думати про митарства торговця фруктами з якоїсь діри в Тунісі? А головне — відповідальність. Грьобана відповідальність! — по-англійськи це звучало «fucking responsibility», зовсім природно, хороші в мене, виявляється, були курси.

— You don’t wanna take responsibility?^[8] — перепитав Тарек без емоцій, вперся очима в одну точку, ніби енергія разом вийшла з його довгого немолодого тіла.

— No, I don’t^[9], — звичайно ж, я не хотів, дивні ці араби — питати таке. Лишив би уже в спокої, скраєчку, де і належить бути, за означенням, моїй хаті.

Ніч падала на Каїр, затихала остання пісня муедзина, і звуки завмирали, тихі голоси сусідів змовкли зовсім… Я дивився на мерехтіння світла перед собою і чекав відповіді. Електричного світла в домі не було — я соромився спитати, чому. Як і електричного світла, не було відповіді. Довго, так що здавалось, уже й не буде ніколи.

Тарек мовчав, схиливши голову, заплющивши очі, похитуючись, мов у трансі — чи, може, так мені здавалося в нерівному світлі. Білий одяг підкреслював сивину, а зморшкуваті риси обличчя чорними тінями творили образ мудрий і урочистий, як гарна фотографія на надгробку.

— Так, можна позбутись, — сказав хриплувато і змовк, ніби кожне слово підбирав хвилинами. — Просто припини співчувати. Припини думати. Ніхто тебе не примушує.

Я зірвався. Я ж чекав його слів так довго, здається, так само довго, як Земля чекала Спасителя, а отримав таке! І я зірвався, зірвався і закричав, так що Лотфія і її батьки, мабуть, прокинулись і вслухались у темряві в мою ламану англійську:

— Але вони самі приходять! — кричав. — Приходять! Тунісець! Той, що спалив себе! Яке мені діло до його грьобаного візка з фруктами? Скажи, яке? Чому він, а не якась голодна дитина в Африці?