— Та яка в біса різниця! Ти що, не знаєш, як араби в Африці виглядають! Якийсь чорний! Худий! Брудний!

— Араби не чорні, — процідив я. — Алло, ти хоч розумієш, що верзеш! Людина у такому відчаї, що підпалює себе! Ти хоч на секунду можеш таке уявити? Цей біль!

— Не можу! Звичайно, не можу! І головне, не хочу. Бо я не маю нічого такого уявляти! Я нормальна людина! Я живу в Україні, я християнка! Я продвинута особистість, врешті-решт!

— Що? Продвинута особистість? Та тобі наплювати на всіх, крім самої себе! Ти ж мрієш їхати в Єгипет, до арабів!

— До арабів? До чого тут араби, я хочу на море і до пірамід…

— Ти хоч подумала, що мало б з тобою статися, щоб ти підпалила себе — щоб піднесла сірник і відчула, як займається шкіра…

Чорт, я так і сказав їй, так і сказав! Сказав, і сам уявив: шкіра, певно, зайнялася б із найтонших волосин, що ростуть у неї на руках, скільки б вона не робила епіляцію.

— Мало що і де у світі відбувається! Он діти в Африці недоїдають, а ми ж отут всі сидимо в ресторані. І нічого! І сидимо! І добре, що сидимо! І ти сидиш, Костю, — вона стишила голос і озиралась навколо, ніби перелякана руда кішка, яку викрили у товаристві благородних левів — дворова, попри всі мрії.

Вона шипіла, але тиша навколо була така важка, що чув, імовірно, весь зал. Я зрозумів, що неправий, що зараз втрачу її через цю розмову.

— Все добре. Все добре, панове! Ми вже йдемо.

Офіціант дивився із підозрою. Мабуть, він вважав ненормальних переважно не дуже платоспроможними.

— Цікаво, — раптом голосно, із викликом заявила білявка з яскраво-червоними губами, яка привернула мою увагу ще до того, як я дізнався, чим закінчив, імовірно, мій Базбуза… — То ви як хочете, щоб ми всі себе спалили замість того, щоб тут жерти? Я особисто завжди казала, що кожному своє.

— Правильно, с каждого по способностям — каждому по труду! — крякнула якась дама, не дуже твереза і не дуже насправді й дама — баба якась, товстезна й бура на обличчі від випивки.

— Це ж араби… Що ви хочете, — парирувала білявка.

І її супутник, сивий чоловік, схожий на професора, раптом не змовчав, сказав, здається, лише їй, але почули всі:

— А яка різниця? Араби ж — не інопланетяни. Зна­єте, Анжелочка, коли в тисяча дев’ятсот шістдесят восьмому до Праги ввійшли радянські танки, польський — уявляєте, польський, навіть не чехословацький! — бухгалтер підпалив себе на знак протесту. Цього ніхто, правда, не помітив, крім, аж тепер, істориків, і масових протестів ніяких не сталося. Я ось навіть не пам’ятаю його ім’я… — Він зробив значущу паузу. — Але жерти все-таки розхотілося. І залік вам ставити, Анжелочко, теж…

Він кинув на стіл декілька банкнот і попростував до виходу, несучи перед собою професорське пузо і гордість.

Офіціант навіть не поворухнувся, звісно, професор же он заліки у ресторанах призначає… Ну нічого — я теж підірвався:

— Ходімо, Алло!

Та залишати гроші на столі все ж було б неекономно, тож я ткнув офіціанту двохсотку. Не те — зрозумів із погляду, додав сотню — знову не те…

— Дайте чек, будь ласка, — буркнув я, остаточно вертаючись із Тунісу на землю.

З чого це я в біса взяв, що арабські торговці фруктами єдині у світі, у кого є проблеми? Кожному своє — так білявка сказала? А таким, як професор, легко казати. Він всього лише перевертень, з яким дівки ходять по кабаках за залік, а мудрі роздуми про те, що різниці між арабами і європейцями майже ніякої, — гра на публіку.

З Аллою ми помирилися — перевіреним способом: я перепросив, сказав, що більше ніколи-ніколи, жодного кривого слова, та ще й на людях — отож моя голова стала вся чорна від уявного попелу. Я вів нормальне життя. І що нормальніше воно було, то більше мене нудило від новин, що лунали з екранів і очікували на мене в Інтернеті.

Самоспалення Мухаммеда мало якесь запаморочливо велике значення. Про торговця фруктами, якого я волів забути, тепер пам’ятатиме цілий світ. А він лежав обпечений у лікарні. Я знав це дуже добре, і не лише з новин… Я дивився на нього — у новинах, дивився в нього і з нього — у запаморочливо жахливих снах, які я більше не міг стримати. У лікарняну палату до Буазізі приходив президент Тунісу Бен Алі, і я — теж приходив. Було боляче, неприпустимо боляче, і разом з тим… я знав, що він прийшов до мене, окрайком свідомості, одурманений болем і знеболювальним, я — точніше він, араб — усвідомлював: справедливості немає. Немає, але він її таки випалив для себе. На власній шкірі, але випалив.

Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?

Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема — знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, — допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав — розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів — я мріяв про антибіотик.

Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно — мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.

— І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?

— Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, — я казав просто так, щоб позлити її.

— Ага, і гори трупів.

— Ну, не гори… — але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей — це гори.

Я гримнув дверима — ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон — покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.

Четвертий Пасажир

— Що це таке?

— Літак, — розводить руками, — ви хіба не бачите?

— Я бачу. Що я тут роблю і навіщо мені в цей літак? Такі, як я, не літають на літаках.

— А на чому ж?

— Ні на чому, повзають по землі. І то допоки їм дозволяють. Я ніхто. Ми всі ніхто.

— Помиляєтесь, Мухаммеде. Ви пам’ятаєте, що зробили?

— Ні, — стискає губи, дивиться повз співрозмовника, у далечінь за вікном, минаючи поглядом застиглий в очікуванні пасажирів літак.

— Страшенну дурість. Неймовірну просто. Пішли й купили в магазині пляшку займистої речовини, не пам’ятаєте, якої?

— Я не пляшку купив, а каністру… каністру бензину, — проговорив, не відриваючи погляду від неба, наче там, у далечині, сховались уже за межею людського зору інші, важливіші для Мухаммеда літаки.

— Боляче було?

— Неймовірно.

— Мухаммеде, проходьте в літак. Там напої дають… хоча ви ж алкоголю не вживаєте, певно, ви ж мусульманин…

— Вживаю, що за стерео… — відмахнувся араб і пішов геть.

Уже біля трапу чоловік без обличчя гукнув Базбузу:

— Мухаммеде!

— Так?

— А ви зробили б це вдруге?

— Що саме?

— Ну, купили б каністру?..

Мухаммед Буазізі не задумується над відповіддю, просто дивиться вниз, на брудні ноги в простих сандаліях, і стискає губи, і, можливо, ще скрипить на зубах власний попіл — хто його знає, як воно буває і де грань між світами, реальністю і маревом снів:

— Ні. Звичайно, ні, не зробив би.