Мене ніхто не мав бачити — я лише дивився відзняту плівку на відику. Думав, уявляв, співчував, вживався у чужу шкіру. Це приходило. Неодмінно.
— Всі люди співчувають за гроші? — розмірковував я з єдиною людиною, яка мала до мене доступ (окрім самого Саші, звичайно), — господинею Надією, що наводила лад у моєму домі й іноді у моїй голові.
— Як це?
— Ну от ви, Надіє, співчували вчора Олександру: як він, бідолаха, стомився! Співчували?
— Ну… так. Як стомилась людина за день, що ж тут…
— А не скажіть. Що ж ви, Надіє, співчуваєте тому, хто багатий і гроші платить, а як свідки Ієгови приходять — проганяєте без співчуття?
— Так! А яке до цих нелюдів співчуття?
— Ну як яке? Обдурені люди, обібрані, мабуть, до нитки, квартири свої віддали цій організації, а ви матом на них…
— Я? Матом? — борониться добра жінка.
— Та годі вам. Чув я.
Вона червоніє і старанніше змітає неіснуючу пилюку з полиць.
Це було нескладно — допомагати за гроші. Кожного можна зрозуміти, навіть тих бандитів, які зазвичай ставали нашими із Сашком клієнтами. Про їхні гріхи мені ніхто не розповідав — крім них самих. Власні гріхи постійно були у їхніх головах. Ці люди настільки нещасні, що якби про це довідались бюджетники і тому подібні верстви — думаю, кипіння праведного гніву принишкло б трохи — натомість відкрилося б розуміння свого, бюджетного, але нічим не обтяженого щастя.
Траплялись нам і нормальні хворі — наприклад, відомі артисти, один головний редактор телеканалу, що захворів на рак, діти заможних батьків. З такими працювати було найтяжче, і водночас саме їм я міг найбільше допомогти — я б, може, і безкоштовно взяв їхній біль. Знати б, що допомагає… Принаймні людям ставало легше. Вони спокійніше прощалися з рідними, легше відходили. А це й усе, що обіцяла фірма Сашка. Дехто видужував — не знаю, чи завдяки мені, але Сашко хвалив мене і видавав премію: приводив гарну дівчину — шльондру…
Ті дівчата були такі чудові, що їх не хотілося називати шльондрами, у них була навіть якась чистота — така ж, як у новому стилі життя Сашка, мабуть.
Здається, я добрішав і мудрішав. Спочатку… аж до того моменту, поки не збагнув, що інші біди, неоплачені, більше не приходять до мене, як раніше. Я вдосталь співчував за гроші, тож іншому стражданню було не пробитися до моєї свідомості. Хлопчик Іван із Чечні зник без сліду — це, може, й на краще, я не витримував його ненависті. Та може, варто було б допомагати, наприклад, хворим дітям, і облишити помирати деяких багатих стариганів, на совісті яких не одна лиха справа, а іноді і жива душа?
Ці думки, мабуть, отруїли мене.
З кожним разом мені ставало все тяжче і тяжче виконувати свою «роботу». Поки одного дня Саша не попросив попрацювати «почти бесплатно», мовляв, постраждав його друг, колишній охоронець, нині сам успішний «бізнесмен». Я сидів на веранді свого будинку (тоді я думав, що будинок і справді мій), як водиться у багатіїв — у плетеному кріслі, із горнятком пахучої кави, дивився у сад, слухав пташок і намагався розслабитись. Все-таки, як і будь-яка робота, пов’язана з людьми, моя була не з легких.
Я почув, як роз’їжджаються автоматичні ворота, тихо, майже не порушуючи солов’їного співу, і так само тихо в’їжджає «Мерседес» Сашка.
Спонсор швидко піднявся сходами:
— Ти двері не зачинив.
— Что?
Я сьорбнув кави, зображаючи з себе чортзна-кого.
— Я не чув, як стукнули двері. Знаєш, це затворництво робить мене дуже спостережливим.
— Не до философии, Костя! Другу моему помочь надо. Лучшему! — він плюхнувся у таке ж плетене крісло навпроти.
— Я думав, це я найкращий.
Сашко подивився на мене якось… не як друг, одне слово — здається, як колись у коридорі опікового відділення, як на слимака, подивився.
— Вот кассета.
— Поклади мені на стіл, — я пішов всередину, навіть не запропонувавши приєднатись до мене чи бодай випити чашку чаю, мабуть, відчував себе поп-зіркою, до якої приїхав набридливий продюсер, чи Чаком Норісом, рятівником всесвіту, не знаю… Всерйоз міркував, чого це я маю допомагати його другові, коли діти в Африці вмирають з голоду, і що без мене Саша пропаде.
Касету перевірив неохоче. Вставив ліниво у відеомагнітофон, натиснув на стерту від людських пальців кнопку і… пропав.
Поміж білих простирадл і подушок було воно — обличчя, бачене двічі у житті: у напівтемному коридорі опікового відділення і у свідомості жертви, за мить до того, як майбутня балерина, модель чи моя дружина перетворилась на шматок обпеченого м’яса, непотрібний нікому, навіть… неважливо. Ворог. Це було обличчя мого єдиного справжнього ворога. Дивно, але він розчинився в повітрі того вечора, поклав квіти на подушку, коло забинтованої істоти, яку представили мені як Лізу, і розчинився десь… Чи це я просто стер його з пам’яті, як стирає час намальовані на кнопках відеомагнітофона символи, як стирає одна з таких кнопок незручні кадри. Я перезаписав цю ділянку своєї життєвої фотоплівки чимось веселим, смішним, можливо, похабним, лише після вісімнадцяти…
Ворог? Ненависть покинула його риси. Він хворів на рак шлунка, і хвороба жерла його зсередини, пекла нутрощі… У нього була тримісячна донька, молода довгонога дружина, охоронна агенція. Знаєте, бандити майже всі перекваліфікувались на охоронців. Найстрашніші — у хазяїв охоронних служб. Але їм і зараз усілякі ненадійні елементи тихенько та й передадуть за столик пляшку у ресторані. Як думаєте, добре вони когось там охороняють? Еге ж. Це, мабуть, той самий випадок. Клієнт мріяв переїхати до Іспанії і зістаритися там зі своєю довгоногою. Він трохи помилився — його довгонога хіба подорослішала б, так мало їй було років. Зістаритися їй доведеться набагато пізніше, уже, мабуть, без нього, та з його грішми…
Відчути. Відчути оцього. Я влігся на дивані, поклав ноги на журнальний столик (а шо?), крикнув Надії, щоб принесла коньяку. Алкоголь дуже допомагає співчуттю, принаймні в моєму випадку. Кажуть, випивши, добрі стають добрішими, злі злішими і таке інше… Ніби алкоголь лише увиразнює людські риси… і вади.
Моя «хвороба» алкоголем однозначно загострювалась.
Чи думав я, що допомагати цьому типу не слід, оскільки він покидьок? Та ні, не думав. Не питайте, чому, не дивуйтесь — просто не думав і все. Працював. Пив і прокручував запис, пив і прокручував… Я пив так тиждень.
Саша шаленів зі злості. Боявся, що підуть чутки, і «бізнес» втратить репутацію, приносив мені ще коньяку, розказував мені історії про їхню дружбу з обличчям, називав те обличчя «Вєня». Та не було у мене до Вєні ані краплі співчуття.
— Собирайся, сволочь!
— А? — от і варто ж було вибиратись із дитбудинку, щоб знов до мене так звертались…
— Собирайся, говорю! В больницу! Будешь на Веню вживую смотреть, как он стонет, мучится, как супруга молодая страдает…
Я й по відео бачив, що «молодая супруга» страждає приблизно так само, як ми з коньяком. Намагається вона, звичайно, страждати. Але навіть сама собі збрехати толком не може — ось і видно це все. Та оскільки співчував я по найму (під час цієї історії якось одразу стало помітно, що ніякі ми зі Спонсором не партнери, як би мені не хотілось — я всього-на-всього наймана надприродна сила), то натягнув на себе щось таке, що не впадає у вічі, із того-таки Версаче, і ми погнали до лікарні. Прямо Чіп і Дейл спішать на допомогу, угу.
Настрій у мене був тоді занадто веселий для цієї роботи, розбишацький майже. І це при тому, що я сто років не виходив на вулицю — тож моє збудження помножилось на все, що ковтали мої спраглі сіро-блакитні очі.
Вулиць я не впізнавав. Місто виглядало просто як… великий базар. Вивіски, білборди, кіоски, базарчики, натовп біля станцій і біля невідомо чого… Пластикові стаканчики попід бордюрами, хитросплетені візерунки на асфальті — з лушпиння, обгорток і недопалків.
Іномарок на дорогах побільшало — Сашин «Мерседес» уже, мабуть, ніяка не розкіш, а так, одна з машин у нескінченному дефіле успішності із затемненими вікнами.
