Щось пішло не так. Збентежений, я забув, що мені ж наплювати на весь навколишній світ, навіть на семирічного хлопчика Івана з Грозного — не те що кримінального авторитета. Забув, що моя башка має бути чиста від зайвих думок, як чарівна біла кулька всередині сірої бабиної коробочки, яка так і вкривається, мабуть, пилюкою, десь, в окупованому тіткою помешканні. От виповниться мені вісімнадцять, прийду, виселю тітку, знайду коробочку, витягну кульку, і все — стану нормальним. Якщо нас не знайдуть. Якщо Саша не закричить — а він стискає кулаки, кусає зблідлі губи, сіпаються коліна — від болю.
Я ідіот. Потрібно перев’язати рани! Тихо, дуже тихо, я знімаю футболку, підкладаю йому під голову, сам — повзу до шафи. Дверцята скриплять, немов віщуючи кінець світу. Саша повертає голову, дивиться на мене — у темних очах його страх, якого я ще ніколи не бачив наживо. Страх і бажання жити, щось дуже знайоме, що я вже багато разів відчував і тепер іще відчуваю, глухо, крізь гомін телевізора, крізь алкогольне безпам’ятство, — раз чи два на місяць — коли виходить із берегів моя ненормальність, і чужі, непотрібні мені біди затоплюють свідомість.
Ззовні чулися голоси, так само, як і до скрипу — нічого страшного, показав я: підняв великий палець догори — все кльово, Сашко! Перев’яжу рану, і все буде кльово. У мене ще є склянка води, і пачка крекерів, і половина «Снікерсу». Проб’ємось, шеф!
Потім я перев’язував рани сорочками від Версаче, які Саша дарував мені задля потіхи, а хтось верещав за стінкою, що Спонсора необхідно знайти, що він не повинен вижити, що вб’є всіх, якщо вони не покажуть йому мертвого Сашу, що вони нікуди звідси не йдуть.
А потім на всіх впала ніч. Я боявся тягнути Сашу до ліжка, такий кволий він був; якогось чорта знову сів на підлогу і поклав його голову собі на коліна — може, мені було просто страшно в темряві самому; може, я хотів знати, чи він живий іще; а може, я сподівався, що так буде легше йому — і мені, чорт забирай цю мою хворобу, цей закон сполучених посудин, який — я не сумнівався — переливатиме цієї ночі частину його болю у мої вени.
Близько першої почалося: я відчув, що задихаюся, мене пронизав біль — у животі зліва, де була Сашина перша рана, і в стегні, де була друга. А у скроні — виявилось так, просто подряпина… Я не чинив опору. А коли стало зовсім нестерпно, вже було пізно — я був разом з ним. Я був ним.
Я лежав у темряві, однак темрява була жива — гілки схилялися наді мною, з ніжними зеленими листочками, майже салатовими, і цвіт вишень облітав і падав на обличчя. Це кінець, звичайно, кінець. І ці вишні в саду коло дерев’яної хати лише видіння. Вийде схвильована мати, старенька, із паличкою і в хустинці, вийде назустріч листоноші… Так уже було, коли листоноша приніс листа з фронту, і маленька дівчинка схопила паперовий трикутничок, побігла шукати свою матір, а в трикутничку — смерть, похоронка.
А він, він чому вмирає тут, на підлозі? Про яку війну подумає мати, старенька, зовсім не схожа на ту дівчинку, якою він її уявляє в цій казаній-переказаній сімейній історії?!
«Ваш син бандит, вбивця, рекетир. Його вбив такий самий, як він. Туди їм всім і дорога!»
«Мій Сашенька не душогубець!»
Біль пульсував у животі, немов жива істота. Як щур, гриз зубами вивернуті муками нутрощі. Куля, мабуть, застрягла там. То оце так… Оце так вмирали його жертви… і що там? Його жертв там, мабуть, чекали янголи, і їх матері проклинали вбивцю, і розказували сусідам, який був хороший син. А він? Він? Що скаже сусідам його матір? Її батько загинув на війні, її чоловік загинув у шахті, а син…
Якщо він виживе, то стане геть іншим, зав’яже і поїде туди, у Нєлєповку, допоможе матері з городом, полагодить стайню, помалює вишні в саду від шкідників, хату вибілить. Я обіцяю, чуєте там, на небі? О-бі-ця-ю! Пацанське слово ж щось значить і у вас. Ні?
Там, у хаті, величезні подушки, вкриті прозорими мереживними накидками, там стіл, застелений вишитою скатертиною, там помальований батьком у блакитний колір комод. Батькам дали квартиру у селищі міського типу, та вони не поїхали — лишилися доглядати бабусю у її хаті, так і зостались там. У батька нікого не було, з дитбудинку він, як оцей, єдиний, хто не зрадив… Тому й радий був його прихистити і вдягати, бо батько теж сирота…
Ніч тягнулася довго, біль тягнувся з маківки до ніг його розпластаного в темряві тіла, і тільки чиясь присутність допомагала не втратити розум.
Я міг би жити інакше. Скурвись, біль! Скурвись і піди, піди на!.. Я не здамся смерті ось так.
Я випірнув з думок Спонсора, ошелешений і дуже стомлений. За вікном сіріло. Саша лежав, заплющивши очі, і дихав рівно — мабуть, спав. Нехай спить. Може, справді, не буває повністю поганих людей. Може, той спогад — спектакль про зайчика і вовка — має якесь чудернацьке значення в його житті, і оцей душогубець і покровитель того виродка, що вбивав Лізку, може колись і змінитись. Зрештою, він же купував йому сорочки від Версаче і давав гроші на цигарки «LM». Зрештою…
Розділ 9. Цавет танем. Недорого
Спонсор Саша вижив і навіть трохи змінився. А ще він зрозумів, хто я. Я ж, зачарований Спонсоровими спогадами про квітучі вишні і стареньку матір, не заперечував своєї участі у полегшенні його страждань.
— А ты этим управляешь?
Наяву Спонсор і далі говорив різко, не російською навіть, а спрощеною її версією, — лінгвістичним набором для виживання у постсовку. Вишень більше не було.
— Іноді ні. Іноді само приходить, і вдіяти не можу нічого… майже. Ну, хіба вже зовсім забити… Включити якусь «Смєхопанораму» чи серіальчик…
— Да от Петросяна, верняк, еще хуже, нет? А? — підколов він, і тут-таки посерйознішав знову, забарабанив пальцями по столу, загасив сигарету в скляній попільничці, — Ну, а специально вызывать это ты можешь?
— Що значить — спеціально?
— Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и — р-раз?..
— Ну… Якщо людина реально хвора… і людина нормальна, ну, не серійний вбивця, — тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але, судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще вигляду рядових його знаменитої у місті «пєхоти», — ймовірно, він таки відносно серійний.
— Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!..
Я сидів тоді навпроти нього здивований — що б означало це «геній», — а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався — мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення.
Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише:
— По барабану! Бабло… — і він довго ще говорив про «бабло», розписував «схєму» і ще щось, здається, казав про те, що ця «тєма» надзвичайно гуманна — ні, він не вживав слова «гуманізм», звісно, але так я його зрозумів.
Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, — знеболювальне. А я був ліками від безвиході — у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я — ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе… Недорого.
Я не знаю, скільки за це брав Саша.
«Пєхота» була розпущена, Саша показово ходив до церкви, ще частіше їздив у дитячі будинки, місцевий телеканал і газети знову говорили про нього як про фаворита у майбутніх виборах в обласну раду. Хрестик Спонсор носив тепер поверх сорочки Версаче, втім, можливо, це тут ні до чого, просто мода така була.
Основний дохід йому приносив я, тобто моя хвороба — чи мій дар.
Схема працювала так. Саша сам приходив домовлятися до хворих, що вже не сподівалися одужати, та до найзаможніших пацієнтів хоспісів (чи їхніх родичів). Про його надприродні можливості вже чули — деталей воліли не знати, чи, може, навіть побоювалися дізнатись. Далі Саша йшов до хворого вже із помічником, сидів коло ліжка, розпитував про життя, наче священик на сповіді, — якщо хворий міг говорити. Коли ні — говорив із родичами. У будь-якому випадку, помічник усе знімав на відео.
