Сутеніло; коли ми зайшли у палату, темрява вже була там.

Ні охорони, нічого. Так, ніби тут лежить не колишній (а чи справді колишній?) головоріз, а тепер хазяїн успішного бізнесу, а якась баба Люба з Гамаліївки, у якої із запеклих ворогів може бути лиш якась інша селяночка, чий город колись потоптало теля — ще коли Гагарін літав у космос. Хоча ні, баба Люба, мабуть, лежала б у палаті на десятьох, а цей, головоріз, — сам. Так і помре сам-один, у темряві, подумалось, і вкусив себе за язика. За язика — що його кусати, коли це не проказані уголос думки, — і тільки вони, ті самі, що можуть накликати біду, якщо не думати лишень про хороше — так кажуть.

Саша одразу ж вислизнув, мовчки зачинив за собою скрипучі двері. Я не наважився вмикати світло, обережно присів на кривенький стільчик. Крізь вигини дерев і погано вимите лікарняне вікно вуличний ліхтар, далекий і чужий, посилав у палату тонкі неживі відблиски світла.

Хворий лежав на посірілій від сутінок білизні, на залізному ліжку, пофарбованому, облізлому і пофарбованому знов, — я не бачив цього у темряві, я просто добре пам’ятав такі ліжка ще з дитбудинку… Крапельниця крапала — все, як годиться, для помираючого хворого мафіозі: крапельниця, кривенький стільчик, скрипучі двері… Ще й дощ пішов. Дуже бубонів по підвіконню. Я слухав і шукав у собі щось добре — співчуття.

Чоловік на ліжку помирає, накручував я себе. Він, можливо, за життя не зробив нічого хорошого, але якщо я не допоможу, то вже і не зробить.

А якщо допоможу? І чи є закон, за яким можна обирати: кому допомагати, а кому?.. Кому давати другий, третій і сто третій шанси, а з кого досить лише одного, щоб оголосити: ти і є зло, сіра пошесть, звіряча паща.

Ні, закону нема. Є лише я, хворий, і моя високомаржинальна хвороба. Так-так, я вивчив такі розумні слова, розумівся тепер на бізнесі — можливо, занадто багато часу перебував «всередині» усіляких ділків, що так і не встигли отримати справжню бізнес-освіту і жалкували за цим, майже як за втраченим першим коханням і чистою совістю. Майже, бо і без освіти були королями — монархами цього лушпинно-стаканчикового міста-базара. Нічого. Не суди, й не судимий будеш — вмовив я себе, почуваючись майже святим. Ти сірий вовк, але і сірий вовк заслуговує на краплю співчуття.

— Цавет танем, — сказав я йому, чоловікові, що знищив Лізку.

Йшов дощ. Дуже бубонів по підвіконню. І я пропав, провалився у чорну свідомість, як був, без справжнього співчуття.

Порожньо. Дощ.

Ти або біжиш від себе, або приймаєш себе. У цьому, бляха, нічого такого нема.

Порожньо. Дихання. Дощ. Біль у правій руці, там, де грьобана крапельниця. І грьобані думки.

Раю нема, і пекла нема. Не було б кого відправляти до раю. Бо всі засранці.

— Ти шакал!

— Хто це?

— Я Костя! Я друг тої дівчинки, яку ти покалічив! Милої доброї дівчинки, яку ти хотів зґвалтувати, а коли вона запручалася, вилив на неї каструлю окропу на кухні, у дитбудинку…

— А… Он воно що. То я вже в пеклі?

— Ще ні… Покайся, наволоч! Ти хоч згадуєш про неї? Ти бачиш жахіття? Чи мучишся безсонням?

— А ти?

— Що?

— Збав оберти, дружок дівчинки, яку я покалічив. Людям подобається тішити себе думками про те, які вони хороші. От бляха, подумай, всі вдають, що люблять дітей. Ти любиш?

— Я?

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Моя мати зробила абортів з десять. Я і з’явився, мабуть, лише тому, що вона так запила, що забула зробити аборт. Але ж річ не лише у таких, як вона. Кожна могла б бути на її місці! Кожна. Заверни на дитячий майданчик — думаєш, що почуєш дитячий сміх? Можливо. Але ще дикі крики мамаш: «Ти що, ідіот?», «Дивись під ноги, придурок!», «Мені потім прати ці штани!».

— Випусти мене.

— Іди, бляха, шо мені. Я дохну.

— Мені тебе шкода.

— Та не треба мене жаліти. У мене всьо було. Всьо, розумієш? Навіть батьком встиг стати. Гарна дівка виросте, але без Вєні вже, без Вєні. Мамашка, мабуть, закине її, нового хахаля знайде на раз. Їй лиш би ноги розсунути, шалаві цій.

— Мені тебе шкода.

— Нікого тобі, бляха, не шкода! — він зробив паузу, наче хотів вдихнути. — Я дізнавався про ту дівчинку. Їй жоден фраєр не допомагає, гниє собі серед інвалідів. А якщо тобі навіть її не шкода, то якого біса ти б мене жалів? Вали звідси.

Я викотився чи то з його свідомості, чи то просто із власного сну. Адже ніколи раніше я не розмовляв із «пацієнтом». Спостерігав, співчував — а може, й не співчував, судив. Але їм трохи кращало, багато хто отримував шанс, значить, я творив добро. Значить чи ні? Що це все в біса тепер може означати взагалі…

Порожньо. Дощ. І зовсім темно.

Я обережно зачинив за собою двері, але вони скрипнули все одно.

А ввечері приїхав Саша, злий. Кричав, що Вєня помер через мене. Мовляв, лікарі давали йому ще місяць, а тепер вони не встигли підробити заповіт, і все коту під хвіст…

— А хто це «ви», хто не встиг?

— Жена его и я…

— А…

— Это от меня ребенок, не от него.

— Ясно.

Я мовчав. Справді, було зовсім не шкода Вєні, зовсім не шкода Сашка, його коханку, його немовля із чужим по-батькові «Веніамінівна» у свідоцтві про народження, і зовсім не шкода себе — без родини, друзів, професії — і здається, без особистості.

Тільки чого ж він, Саша, так просив допомогти? І кому, своєму, як виявляється, супернику? Яка в цьому логіка? Хіба що Спонсора мучила совість. Та він же мріяти мав, аби той Вєня помер чимшвидше, але ж ні, пригнав мене у лікарню!

А він знав, міг знати, що це та сама людина…

— Саш, відпусти мене.

— В смысле?

— В смислі, давай закриємо наш бізнес. Я не можу більше.

— Сдурел?

— Ну а раптом я ще когось вб’ю?

— Да ты… — він скочив і заніс кулак над самим моїм обличчям. — Да я тебя, заразу…

Страшно не було — було байдуже.

— Це ж не залежить від мене, Саш. Я старався. Здається, я щось втратив.

— Что?

— Впевненість, що це і є справжнє співчуття. По-моєму, це шарлатанство, а не диво…

Напевно, я сказав щось смішне. Саша розреготався. Встав посеред кімнати і реготав довго, закинувши голову догори, розкинувши вільно руки. А потім відпустив мене, сказав, уже майже без тої блатної вульгарності в голосі, яку і передати тяжко, тихо так, як добрий шкільний учитель із перспективами Макаренка:

— Конечно, не чудо. А как ты думал? Чудеса вообще не продаются — иначе уж я бы затарился. Сочувствие не товар — этот твой суррогат, для того и годится только, чтобы бабло сшибать. Это как музыка — настолько плохая, что становится популярной среди быдла и приносит умным людям много зеленых. Думаешь, я не понимаю, что ты и пальцем не пошевелишь, чтобы реально кому-то помочь? Думаешь, я не знаю, что таких бесчувственных, как ты, еще поискать?

Він мав рацію, і я сказав йому про це. Хоча ні… я ж відчинив йому двері тоді, пораненому — щоб він не здох і мені було на що жити.

Я спитав:

— Можна, я гроші з сейфа візьму?

— Десять штук.

Я взяв і пішов. Рівно десять, акуратні пачечки, перев’язані жовтими тонкими гумками, мій гонорар.

Усе ще йшов дощ, а я так і крокував до міста, без куртки і парасолі, вздовж вибоїстого шосе, із пачками баксів по кишенях. Я не знав, що робитиму, але чомусь знав точно, чого робити не буду. Я не збирався ставати героєм — шукати Лізу, забирати її з інтернату для інвалідів і піклуватися про неї все своє жалюгідне життя, не збирався прислухатися, шукати тих, хто заслуговує на допомогу, кидатись до карет швидких — вам не потрібне співчуття? Безкоштовно! За уявне відбілювання моєї совісті… Ні. Але оскільки совість трохи мучила, я твердо намірився віддати їй половину грошей, ні, не совісті напряму віддати — вона, думаю, не бере хабарів, навіть у нашій незалежній. Я хотів віддати гроші Лізі. На лікування, на пряники, на телевізор із балеринами… Що ще їй може бути потрібно?