— Костю, тільки скажи мені чесно…

— Та я тобі і не брешу ніби.

Де ж їй такій брехати? До нас якось приїздили іноземні фотографи, то Лізку фотографували більше, ніж малявок — боюсь, що коли вони показуватимуть її фото, відвідувачі виставки хитатимуть головами у припливі потворного співчуття, і всі погодяться: ось він, доказ того, що діти в українських дитбудинках тепер, після розвалу Союзу, голодують.

— Тоді добре, — вона заправила волосся за вуха, від чого худе личко стало ще тоншим.

Лізка підвела на мене свої непропорційно великі очі, як в якоїсь чарівної риби — щось таке я бачив у далекому дитинстві, у якійсь дитячий розмальовці:

— Я гарна чи ні?

Гарна чи ні. Гарна чи ні. Питання чомусь відлунювало в голові — ніби відбивалось, як м’ячик, від стінки до стінки моєї не надто наповненої черепної коробки. Як на таке відповідають? Мені подобалось на неї дивитися, завжди подобалось… Але якщо сказати «так», то, виходить, я це визнаю… Ні, мені тодішньому, шістнадцятирічному, це здавалося чимось шаленим. Тому я спочатку сказав:

— Ну…

І це була непоправна помилка…

Лізка розридалась. Уперше образилася не на секунду, а здавалося, на все життя. Гострий ніс став рожево-червоний, тільки він і стирчав між тоненьких рук із довгими пальцями — Лізка затулила обличчя долоньками, здригалася від справдешнього дівчачого плачу, наче якийсь варвар зруйнував останній ляльковий будиночок, рожевий із голубим, із казок Гофмана, Андерсена і Джейн Остін, з мініатюрними феями-хрещеними у кожному віконечку. Якийсь варвар — я? А їй виступати сьогодні — читати вірш зі сцени, у сукні, Лізка ще казала, буцімто майже як у балерини вбрання.

Та оскільки втішати її більше було нікому (Вамбо все ще був під замком, а решта з нашої групи просто не знали, що таке втішати), то Ліза опинилась у моїх обіймах… і не знаю, чому, але раптом стало так тепло, ніби я вдома, навіть не там, у квартирі, яку я покинув після смерті бабусі, а десь зовсім вдома, де затишно і завжди на тебе чекають, із чимось смачненьким, мабуть, до гарячого чаю, вже налитого в білі горнята. Від цього тепла я розтанув і сказав, сам із подивом вслухаючись у свій дорослий низький голос:

— Насправді, ти найгарніша з усіх, кого я коли-небудь бачив. Просто я не знав, як це сказати, Лізка.

Вона заридала ще дужче, а потім глянула на мене тими своїми очима — щасливими — близько-близько, як ніколи.

— Дякую, Костя.

І тоді вона почала розказувати — і вина телевізора стала беззаперечною. Та дурнувата тарілка НЛО ловила якийсь супермодний канал, який показував самих тільки розфуфирених дамочок, що крокують по подіуму, і вони, ці дамочки, здалися Лізі неймовірно вродливими, звичайно ж, вродливішими за неї…

Разом із усвідомленням своєї дівчачої недосконалості телевізор подарував Лізі нову надію — та що там, мрію, гарну й нову. Після того нескінченного феєричного крокування-дефіле, в одної з моделей взяли інтерв’ю. За словами Лізки, модель була просто прекрасна (і добра, і щаслива, і най-най-найгарніша), і вона, ця казкова принцеса, приклад для всіх юних Ліз, сказала…

— Вона сказала, що походить із дуже-дуже бідної родини. Батьки пиячили, і вона не тільки не отримувала уваги, а й сама виховувала двох молодших братів! Вона була худа-худа, і висока, і всі кепкували з неї, але потім вона прийшла за оголошенням у якесь… агентство моделей, десь у Самарі… і тепер вона — в Парижі. А якщо в Самарі є, то в Києві ж точно має бути така агенція, правда?

— Та чого там в Києві, можна й прямо в нас, в передмісті. У нас з кожного перехрестку відправляють в Париж, — чомусь зіронізував я.

Я був абсолютно відірваний від реальності, але життєвий досвід навчив мене до всього ставитись із осторогою, особливо до того, що видається автоматом з продажу щастя по дві копійки, просто отак, щастя стаканчиками замість шипучки, якби ж то… Але очі її наповнились жахом, і я додав тихо:

— Пробач. Так, думаю, що є. Раз в Самарі, то й тут…

Цього було достатньо. Ліза загоралась легше за сухе листя: у неї з’явилася нова мрія. Той тиждень вона відходила із блаженною усмішкою на губах, і якщо інші просто нічого не помічали (бо вони не помічали Лізку), то мені складно було абстрагуватись. Коли бачив ту усмішку, знав — Лізка мріє так само колись давати інтерв’ю:

— Уявляєш, Костю, і тоді я скажу: а у мене не було родини, був лише один друг, Костя Нечай, на прізвисько Неч, із дитячого будинку «Вишенька»!

— Ну та… уявляю, Лізко.

— А тоді моя мама дивитиметься телевізор і побачить мене, вродливу, зі всякими помадами і чорною тушшю на віях, але таку схожу на себе, і зрозуміє, що це я, і…

— І що?

— Не знаю. Може, її вже нема. Не знаю. Але якщо вона є і побачить, то я б хотіла, щоб вона знайшла мене.

— І що тоді ти зробиш?

— А що я зроблю?

— Ну, ти скажеш їй, що вона наволоч, бо кинула тебе?

— Ні, Костю, ні! Ти що! Вона, мабуть, мала причини! Або загубила мене! І взагалі, кожен може утнути щось погане, от ти…

— Що я?

— Ти ж бив інших… трохи… як тільки прийшов. Я пам’ятаю. Я одразу побачила, що ти не такий, як всі, але ти хотів здаватись таким, ти хотів всіх обманути. І ти не заступався ні за кого, і підтакував, коли цькували, і трохи бив… навіть Вамбу…

— Так, стоп. А що я мав робити?

— Ні, Кость, я ж нічого не кажу… Я розумію. Вас так били!

— І зараз іноді б’ють.

— Так, я знаю… Пробач мені.

— Добре, пробачаю. То ти що, простила б їй?

— Мамі? Так, звичайно, я б пробачила, Неч. Адже тоді у мене з’явилася б мама.

— То всі ці модельні мрії лише для того, щоб з’явилася мама?

— Ні, Костю, — вона розсміялася, натужно і криво, і цей сміх не додав їй вроди, як зазвичай, — звичайно ж ні! Я просто хочу бути красунечкою і ходити подіумом, і щоб всі чоловіки шаленіли!

— Всі?

— Ага, і щоб ти ревнував! — вона побігла від мене, і сміялась так дзвінко, тепер уже зовсім по-справжньому.

А я наздоганяв, і літо бриніло у цьому похмурому дворі, як ніколи, і у нас тої миті було майбутнє, здається, спільне майбутнє, і, здається, — здавалось — щасливе.

Я не впіймав Лізку. Не встиг.

Єлизавета височіла на сходах, руки в боки.

— Где ты бегаешь, сволочь? Спонсоры вот-вот будут! И телевиденье! Давай дуй в актовый зал! — проверещала поважна директорка.

Не знаю, чого вона розкричалась. Моє місце було всього лиш у масовці. Це Лізка мала декламувати наївняцький віршик про творення добра, про розбудову країни. Здається, наш Спонсор, що подарував аж цілий «Панасонік» і підкидав грошенят на хліб для котлет і на золоті ланцюжки для завідувачки, збирався балотуватись у якусь там раду, і це було дивно, адже нам казали, що хтось розвалив Радянський Союз — та ради, очевидно, лишились, як і були… Коли я зайшов, усі, хто брав участь у посміховиську, вже вишикувались дебільною лінієчкою. Спонсорів не було. І Лізки теж — дуже скоро це помітила і Єлизавета. Як же вона репетувала, як цвіркала масними очима, із віями, намальованими чорною тушшю, про яку тепер мріяла Лізка. Я оббігав всі поверхи (звичайно, майстер лизання начальників і спонсорів усіх мастей, Єлизавета збирала дітей у душному залі заздалегідь, тож час насправді ще був), заглядав у всі наші улюблені закутки. Де сховалася Лізка? У мене вже голова йшла обертом від тої біганини, сходів, коридорів, знову сходів… Та що це зі мною? Ніколи такого не було. Я саме дивувався тому, як пливе мороком навколишній світ, коли Єлизавета схопила мене за шкірку і закричала прямо у вухо, бо інакше ж я, тварюка, міг не почути:

— Они уже здесь, ты понимаешь, что они уже здесь? Где твоя Лиза? Где? Она должна переодеться и прийти, где она? Сейчас главный приедет, понимаешь? Спонсор! Кто? Кто, я тебя спрашиваю, будет читать стих? Ну вот кто? Всех поубиваю!

— Ну я можу…

— Чего?

— Я знаю той вірш, я із Лізою вчив… Тобто вона вчила, а я слухав…

— Да? А платье? Платье белое коротюсенькое у тебя есть? А ноги такие длиннющие? А глаза? О! — і вона показала, які великі, на її думку, у Лізки очі. — Твоя подружка хоть и страшилка, но похожа на тех, длинноногих, которые сейчас в моде!