Я стояв, понурившись, і думав: це ж треба, виявляється, Лізка і справді гарна. А я думав, що це тільки мені вона подобається, бо я її… друг чи що. А ще думав, чого ж так крутиться в голові — речі пливли навколо мене, і зал, і перекошене обличчя Єлизавети, і десятки завмерлих в очікуванні розв’язки однолітків і малявок.
— Вот сволочь! Беги давай и надень что-то нормальное! Ну… — очі бігали, очевидно, вона хотіла і не могла пригадати, чи могло у мене бути щось нормальне з одягу, і «Еврика!», вона випалила: — Когда на Новый год с района приезжали! Вот то самое надень! Пошел! Лизку твою сгною, если хоть слово перепутаешь! Сгною! Раз плюнуть!
І я біг знову нескінченними коридорами і закрученими сходами, натикаючись на стіни і хапаючи повітря, бо у скрученому й затиснутому страхом тілі легеням майже неможливо наповнитись. Я біг. Бо й справді повбиває і згноїть, або навпаки, згноїть і повбиває — Єлизавета, здається, це може, «раз плюнуть».
Сходи, сходи, сходи. Скільки їх… Як тоді, коли піднімався у квартиру… Хтось помер тоді, хто?
Ні, будь ласка, ні! Прошу вас!
Я знайшов свої єдині нормальні штани, стягнув з вішака сорочку нашого ватажка — йому прасували по черзі, і Єлизавета навіть не була проти, що він відібрав у всіх і носить нові чисті сорочки щодня, як якийсь магнат, а у нас всіх лишилися лиш розтягнуті футболки… Нічого, Вовка зрозуміє — не хоче він, щоб Єлизавета всіх повбивала.
Сходи, сходи, сходи…
Ні! Не треба!
Рости, щаслива Україно,
На кручах милого Дніпра!
Поки такого маєш сина,
Ти будеш сповнена добра!
Будь ласка, будь ласка! Будь ласочка!
Я зупинився, Спонсор у піджаку, ніби зробленому з театральної завіси, витріщався на мене із задоволеною усмішкою, Єлизавета ж стояла впритул, очі злющі, мов у такого собаки, про яких пишуть попередження на огорожах. Я набрав повітря, напружив м’язи живота — щоб менше крутило — і заплющив очі. Хоч так, але дочитаю, мені теж «раз плюнути»:
Ми, діти, юні патріоти!
Такими будемо, як він!
Він дітям дав свої щедроти!
Дав приклад України син!
Поки цей вірш читала Лізка, він здавався просто смішним, тепер подумалося, що у ньому є навіть якась зла іронія, і Спонсор от-от розпізнає її, і Єлизавета згноїть… Я — просто кричав рядки. Кричав і чув, як по-ідіотськи вони звучать, а потім не чув — просто кричав.
І хтось кричав зі мною, затуляв голову руками, потім прикривав маленькі голі груди розірваною білою тканиною, легкою й блискучою, як вбрання балерин, потім знову голову. І кричав, кричав, кричав — від жаху і безвиході. І щось нависало згори, страшне, невблаганне, невідворотне. І я просив разом з кимось: не треба. І мене не чули. Ні, не чули. А потім я побачив його обличчя на фоні знайомого візерунка з ламаних ліній — так ясно, що воно врізалось у пам’ять, разом із тонкими розчерками тріщинок на стелі дитбудинківської кухні. Обличчя напружилось, аби здивовано глянути вбік, я побачив профіль, і він теж викарбувався в мені, як профілі римських імператорів на старих монетах. Та раптом… «Су-у-у-ка!» — обличчя викривлялось вселенською ненавистю. Настала темрява, і я потрапив у пекло.
Я не знаю, як опинився сам, в актовому залі, непритомний, на одному із бокових стільців, що стирчать тим поролоном — я вже казав — як система…
Доторкнувся до свого обличчя: ніби не пече. А щойно пекло, пекло, як у пеклі, — мабуть, за це відчуття пекло пеклом і називають — обличчя, шию, плечі…
На дотик шкіра наче була нормальна.
Я спробував підвестися. Все було добре, майже добре — окрім того, що пустка у серці заповнилась тепер чимось настільки чорним і в’язким, що здається, мені вже більше ніколи не відчути радості. Я йшов коридорами, немов контужений, йшов чи плив, пробираючись крізь тишу. Всі розмови долітали, мов здалеку, вдаряючись у болючу, ще не застиглу в мені чорноту, призначену, авжеж, для того, аби ніщо й ніхто більше в мені не озвався, — розмови про швидку, про якогось виродка, про каструлю окропу, прямо з плити, про… Мені стало зле, і вперше в житті я відключився, як здорова людина, без химерних жахіть і чужих голосів — вирубався, бо зрозумів: усе це про Лізку.
Я не сподівався на полегшення, але Венеція прийшла, забрала мене у свої обійми, намагаючись перемогти чорноту; марно вливала у мене свої хвилі, шелестіла ними об борти човнів, вишиковувала гондольєрів у пишних костюмах, опромінювала сонцем заплющені спокоєм очі… Хтось був зі мною, як я був з Лізкою, хтось незнайомий, з темними витертими пальцями і слізьми у короткозорих очах.
Ми хотіли лише телевізор, Лізка хотіла, тепер — були журналісти із телекамерами і мікрофонами, газетярі, чиновники — здається, весь район був тут.
Я не бачив Лізку вживу, її показував місцевий телеканал. Крихітне тільце під простирадлом, голівка вкрита білими бинтами. Так, це, мабуть, вона — кажуть, що це вона.
— Это чудо, что девочка выжила. Это не мы, это Бог или я не знаю что. Ожог очень, очень серьезный… — У сивого лікаря були такі сумні очі, ніби він справді розумів, справді міг подумати, справді міг уявити, що на місці дитбудинківської дівчинки могла бути його дочка чи онука.
А ще показували Вамбу. Це Вамбо зробив з Лізкою оце. Вамбо…
Вамбо був у той день замкнений у холодній коморі за кухнею. Це бувало з ним часто — зі мною ні разу, я був обережніший. Вамбо переповідав, що там темно й холодно, просто як у могилі, ну, принаймні так Вамбо уявляв могили, з овочами і консервами на поличках. Його застали на місці злочину, на кухні, біля понівеченої Лізки, зомлілої у калюжі окропу. Я вірив і не вірив. Я мав свої відчуття за докази — проти переконливих телесюжетів і насуплених слідчих, що дають інтерв’ю досвідченим журналістам.
На третій день Єлизавета викликала мене до себе, очевидно, не витримала із цим наодинці — Єлизавета, напевно ж, була самотня. Дивно, але їй було прикро. Вона верещала так, ніби це її облили окропом, але здається, саме тому і верещала — їй справді було прикро.
— Вот куда она пошла? Ты, сволочь, почему за ней не следил? Почему? Это твоя вина! Вот что ты ей за друг! И чурку этого, Валеру, не ты ли с ней сводил!
Я мовчав, дивився на пухнастий яскравий килим, на свої стерті кеди з брудними шнурівками…
— Що буде з Валерою? — спитав я.
— Как что? И почему ты спрашиваешь! Ни стыда, ни совести! Подумайте только! Покалечил бедную девочку…
— Але ж це не він…
Вона встала, пройшлася від стіни до стіни, від телевізора «Панасонік» до того місця, де колись був портрет, а тепер лише прямокутний слід, зупинилась навпроти мене, занесла руку… Тоді, коли я збрехав, щоб прикрити тих, хто знущався з Вамби — дала ляпас. А тепер зупинилась.
— Послушай, Костя, мальчик мой, послушай, Валеру застали на месте…
— Ви ж закрили його в коморі. Він усе чув, розумієте? Усе. Мабуть, він виламав двері, щоб допомогти Лізі.
Я дивився їй у вічі, вона мені теж.
— Послушай, мальчик, я только один раз повторю. Если ты еще раз скажешь подобную глупость… — вона важко дихала, їй і було важко. — Ладно, иди. Правда, Кость, не надо об этом. Мы ничего не сделаем. Лизке помогают… эти бандиты. И нам будут помогать, телевизор вон привезли… Иди, Костя… Иди, милый…
Другий пасажир
— Можна я поруч із вами сяду?
— Можна, чого ж ні? Сідай, хлопче. Тебе як звати-то?
— Вамбо. Тобто, тьху, Валерій мене звати!
Баба Ганя сміється.
— Оце диво — ім’я своє забув! Чого ж це ти так?
— Та… були, мабуть, причини, — ухиляється від відповіді Вамбо.
Хтось третій безпардонно втручається у розмову:
— Говорить капітан літака.
Але актриса не вірить, вона впізнає голос — це той, хто говорив із нею, коли вона обирала собі місце в порожньому літаку.
— Капітан літака вітає вас на борту і нагадує: ви можете обрати будь-які місця. Вамбо, хіба ти не хотів би сидіти біля ілюмінатора? Ти побачиш гори, такі, в яких ви з дядьком бродили, коли ти був малий! І вам, Ганно Гаврилівно, необов’язково сидіти поруч із цим дивним хлопчиком! — здається, капітан просто забавляється.
