Для чого я все це говорив їй, чому не жалів? Говорив, бо з нею хотів говорити про все, вона єдина розуміла мене, краще, ніж Вамбо (хіба що Вамбо краще розумівся на танках, підводних човнах і ракетах, які захоплювали нас обох).
А потім телевізор зламався, і ми не додивились «Електроніка». Я пояснював Лізці, що зовсім трішки не додивились, то ж уже була фінальна пісня: «Бой часов, как ключик золотой, двери утра весело открой… Будет, будет даль светла…» — вона кивала, посміхалась, як завжди, трохи завеликий рот і жовтуваті зуби, — та мені подобалось, як вона усміхається.
А потім, як телевізор, чомусь зламалась і сама Лізка. Захворіла, лежала недужа в дівчачій кімнаті. Я ніколи туди не заходив (не те що вона — лазила, де хотіла, її ніхто чомусь не ганяв майже).
— Лізко-о-о, — кричав я з двору.
Ну, тобто як кричав, пошепки так, бо боявся накликати біду.
Вона підходила до вікна, махала рукою. Така худа, як балерини у блискучо-фіранкових пачках, однією з яких Ліза мріяла бути. Потім рукою махав Вамбо — шухер, іде хтось зі старших, і я біг, як навіжений, ковтаючи студене осіннє повітря. З того часу Лізка хворіла чомусь частіше і частіше.
— Ніколи мені вже не бути балериною, — казала.
— Чому? Бо хворієш? Так це тут протяги, а ти вічно сидиш при відчиненому вікні.
— Та ні, бо треба довго вчитися. Мені вже забагато років… для балерини. Нічого, я буду вчителькою, водитиму дітей до оперного театру. От під Новий рік поведу на «Лускунчика», — вона пам’ятала усі балети і всі імена забутих прим, що давно вже вийшли на пенсію, вишукувала їх у товстезному фоліанті зі світлинами, на яких худенькі, як вона сама, дівчатка — ніби і не дівчатка зовсім, а лебеді, жизелі, мишачі королеви чи дульсінеї.
Я ходив до бібліотеки — брав для Лізи книжки. Ті, які вона ще ніколи не читала, можна було вже перелічити по пальцях, та скоро і їх Ліза проковтнула (шкода лише, що від книжок не поправляються, бо Лізі б це, на мою думку, не завадило). Лізка не засмучувалася, що нового більше нічого немає, хіба що підручники з хімії та фізики; по декілька разів перечитувала збірки поезії, гортала оту балетну енциклопедію, вишукувала щось у книжці зі схемами для вишивання — нитки для неї ніби й замовили, але так вони і їхали з якогось далекого складу роками. Отак прохворіє довго з однією книжкою, і вже й напам’ять багато вивчить, а потім читає нам із Вамбою. З одного такого вірша я дізнався про вислів, що став потім моїм — хочете девізом, хочете слоганом, хочете прокляттям, — «Цавет танем», вірменське чи то привітання, чи то прощання. Лізка читала вірш, нервово заправляла за вухо волоссячко, облизувала в паузах губи, наче перед цілим залом, читала мені одному, а я запам’ятав лиш останні рядки:
«Цавет танем!» — як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені[1].
«Дуже рідкісна книжка», — так бібліотекарка мені шепнула. Печаль твоя в мені… Моя печаль бродила десь у Венеції, принаймні якась її частина. Звичайно ж, і мови не було хоч комусь сказати про це — це ж геть ненормально. Я жалкуватиму потім, що не поділився із Лізою. Вамбо — впевнений дотепер — не повірив би, хоча, хто знає, може, це його справжній батько, смаглявий і високий, справжній араб, втішає мене, поки покинуті діти тамують свій біль, наносячи удари й образи двом таким само покинутим.
Йшов 1991-й. Оскільки телевізора не було, того серпня ми пропустили щось дуже важливе.
Помітили лише, що у котлетах стало зовсім мало м’яса, що викладачі більше не хвилюються перед приїздом перевірки і що у повітрі більше свободи. Ми, на жаль, відчували її лише як свободу сильних, всевладдя старших. На жаль, свобода почалась для дитбудинку саме з цього, та що там — ще десятиліття свобода «раскрепощалась» і накопичувала первинний капітал по цілій країні. Нове життя ніколи не дається задарма, так, здається, якийсь рок-гурт співає.
Найбільш незначущою зміною стало раптове зникнення усіх портретів вождя, ніби якась містична істота пройшла одної ночі коридорами і класними залами й поцупила їх, геть усі. Ну, зникли і зникли — мені й до цього вождь був байдужий. Замість нього в актовому залі повісили портрет Шевченка. Я був не проти. Лізі теж більше подобались вірші, ніж революції. Вамбо радів — от хто був справжній українець. Шкода тільки, що Леніних було стільки, що Шевченків не вистачило — так і полишались на стінах голі прямокутники спогадів.
А трохи згодом у нас з’явився шанс отримати телевізор, і не який-небудь «Електрон» — справжній японський «Панасонік». У нас завівся спонсор — точніше, Спонсор, я називатиму його віднині Спонсором з великої букви, бо, як казала Єлизавета Родіонівна, «Спонсор — це наше все» (ну, я й знав, що її все зовсім не Пушкін, дарма що Родіонівна).
Щиро кажучи, мені у шістнадцять років, а саме стільки мені тоді стукнуло, цей телевізор був, як ми тоді говорили, «до лампочки» (лампочок, до речі, теж не вистачало, і половина коридорів просто не освітлювалася відтоді, як старі лампочки перегоріли — ну, добре хоч хліба на котлети вистачало, дякувати Спонсору). Але то мені був до лампочки телевізор, але ж не завідувачці. Єлизавета все ще була жінкою в тілі і в амбіціях, і дитбудинок без телевізора, вочевидь, видавався їй страшенним неподобством, мабуть, майже таким, яким видавалася нам наявність маленького телевізорчика «Соні» у власному кабінеті завідувачки…
З нашої старшої групи раділа одна Лізка. І чому раділа? Ледве не кожен другий тиждень — у лазареті, харчується, таке враження, лише книжками, а схудла вже так, що страшно й глянути — тепер точно візьмуть на роль, якщо не жертви гітлерівців, то Буратіно. Але ж хоче, звісно, побачити там, у телевізорі, своїх балерин. Мені було все одно, хоче то хоче, хоч грамофон, лиш би вже не хворіла так часто, бо що то за подруга — поговорити з нею тижнями не можна, лиш таскайся до бібліотеки та махай у вікно на п’ятому поверсі.
Розділ 7. Виплеснуте життя
Телевізор привезли якісь кремезні, із лисими черепами хлопці. Занесли, поставили та й пішли. Ще принесли «тарілку» — я тоді реально не розумів, що це за тарілка така, тому для мене це була просто «тарілка», ну майже як НЛО, невпізнанна, загадкова… Наш електрик Василь Федорович взявся щось налаштовувати, а Лізка, яка і так всюди шастала, як привид, взялася йому допомагати — на нас шикнула, а сама шмиг у актовий зал, нібито точити ляси із Василем Федоровичем (про що з ним можна говорити, про устрій самогонного апарату хіба…), але я то знав — хоче першою подивитись той японський чудо-телевізор, так, ніби там і досі живе якась чарівна казка її сирітського дитинства, тільки тепер у яскравих японських кольорах, без шипіння електронного снігопаду, яке завжди видавав, виправдовуючи свою назву, старенький «Електрон».
Того дня щось із Лізкою сталося, дивне вражаюче перетворення. Її не було довго, дуже довго. Я чергував у молодшій групі і відійти не міг. Вамбо взагалі був покараний і сидів… ну, нащо вам знати, у якому закутку зачиняли занадто балакучих типові вихователі дитбудинку? Ви ж все одно Нюрнберзький процес над вихователями, що зараз, мабуть, копають на пенсії дачну картопельку-синьоочку, влаштовувати не будете? Та і я волію розповідати про таких, як Ніна Йосипівна, не про таких, як завідувачка Єлизавета.
Отож у день, коли бриті хлопці привезли омріяний і Лізою, і Єлизаветою телевізор, моєї подруги не було чути. А я був певен: одразу ж прибіжить із новинами — працює, не працює, що показує, чи є балет, чи справді кольоровий… Я ганяв малих і хвилювався. Василю Федоровичу я довіряв, тож причина мого хвилювання і для мене самого була не більш зрозуміла, ніж японська інструкція до того «Панасоніка» для нашого електрика. Та я ж не міг подумати, що в актовому залі був ще хтось, довіри абсолютно не вартий, — той-таки омріяний і Лізою, і Єлизаветою чорний ящик. Я ж пам’ятав той старий, радянський… А цей, з тарілкою НЛО, становив, виявляється, неабияку небезпеку: хто б міг подумати, за один лише вечір балерин у свідомості моєї подруги він зумів замінити на… Та про все по черзі. Прийшла Лізка надвечір, ще блідіша, ніж зазвичай — хоча, ну куди ще?
