— Велике чудовисько? — спитав Архіастроном.
— Не особливо, хоча подейкують, що воно надзвичайно люте, повелителю.
Правитель Круля і всієї Окружності якусь хвилю зважував його слова, а тоді повів плечима.
— У морі — повно чудовиськ, — байдуже сказав він. — Чудовиська — це одна з його характерних особливостей. Розберися з цим. І ще одне — розпоряднику?
— Слухаю, повелителю.
— Ти пригадуєш, що двоє людей повинні стати жертвами? Якщо мене зараз розгнівають, я можу виявити щедрість і збільшити це число.
— Так, повелителю. — розпорядник поквапився щезнути з поля зору автократа, щасливий, що розмову завершено.
«Безстрашний мандрівник», який ще кілька днів тому був невикінченим бронзовим корпусом, який витягли з ливарної форми, спочивав у своїх яслах нагорі дерев’яної вежі посередині арени. Перед ним була прокладена колія, що простягалася униз до самого Краю, де вона раптом, на проміжку завдовжки кілька ярдів, завертала угору.
Покійний Дактилос Золотоок, що спроектував як пускову платформу, так і самого «Безстрашного мандрівника», стверджував, що цей останній штрих повинен вберегти корабель від скелястих виступів, коли почнеться його довготривале занурення. Можливо, це була просто випадковість, що він, також, — завдяки отій маленькій петлі на колії — вистрибне, наче лосось в період нересту, і театрально зблисне лускою на сонячному промінні, перш ніж щезнути в імлистому морі.
Десь скраю арени пролунали фанфари. З’явилась почесна варта герпетонавтів, під радісні вигуки глядачів. А тоді в ошатних білих костюмах на арену вийшли самі дослідники великого невідомого.
Архіастроному відразу стало ясно, що з ними було щось не те. Для прикладу, герої завжди крокують у певній героїчній манері. Вони однозначно не ходять перевальцем, тоді як один з герпетонавтів помітно кульгав на обидві ноги.
В амфітеатрі, де зібрались майже всі мешканці Круля, стояло оглушливе ревіння. Поки герпетонавти у супроводі почесної варти проходили через велику арену, петляючи поміж численних вівтарів, що були розкладені там для різних чарівників та жерців із багатьох крутійських сект, щоб забезпечити успішний запуск корабля, Архіастроном спостерігав за ними, насупивши брови. До того моменту, коли їхня група дісталася до центру арени, в його голові вже визріло рішення. А на момент, коли герпетонавти ступили на першу сходинку драбини, що вела до корабля, — цікаво, йому здалося чи вони справді дуже неохоче це зробили? — Архіастроном схопився на ноги і з його вуст почали злітати слова, що потонули у навколишньому гармидері. Він різко підняв одну руку вверх, відвівши її трішки за голову, і ефектно розчепірив пальці у традиційному магічному жесті; ті, хто вмів читати по губах і був обізнаний із текстами стандартних заклинань, упізнав би — випадково опинившись поруч — початок Левітаційного Заклинання Весткейка і завбачливо звідти дременув.
Його завершальні слова, однак, так і не були сказані. Архіастроном обернувся, збитий з пантелику метушнею, яка зчинилася біля склепінчастого входу до арени. Вартові вибігали на денне світло, на ходу кидаючи з рук зброю, коли проносились повз вівтарі чи перестрибували через парапет глядацької трибуни.
Позаду них з’явилося щось таке, що змусило юрбу біля входу припинити гучно і пронизливо виражати свою підтримку герпетонавтам, а натомість почати мовчки і зосереджено пробиратися до виходу.
Те щось було невеликим, приземкуватим, обвитим водоростями куполом, який рухався повільно, проте зі зловісною рішучістю. Один вартовий, переборовши свій страх, заступив йому дорогу і метнув свого списа, який під прямим кутом міцно застряг у водоростях. Юрба радісно загорланила — а далі заніміла, коли купол стрибнув уперед і проковтнув чоловіка одним махом.
Архіастроном, стріпнувши рукою, відпустив напівсформоване знамените Заклинання Весткейка і швидко забурмотів слова іншого — одного з найсильніших заклинань в його репертуарі: Таємницю Сатанного Самозаймання.
Октариновий вогонь спіралями закручувався довкола його пальців, коли він узявся креслити у повітрі складну магічну руну, яка пищала і шкварчала, і курилася голубим димком, коли він скерував її на сутність посеред арени.
Пролунав оглушливий вибух, і в ясне вранішнє небо вирвалася вогняна куля, сиплючи додолу віхтики обвуглених водоростей. Хмара диму й пари накрила чудовисько густою чадрою, а коли через кілька хвилин вона розвіялась, від купола не залишилось і сліду.
Втім, залишилось велике обвуглене коло на кам’яних плитах, поміж якими все ще диміли попіл та кілька жмутиків бурих водоростей.
А в центрі кола стояла абсолютно звичайна, хіба що трохи завелика, дерев’яна скриня. Її навіть не обпалило вогнем. Хтось із дальнього кінця арени зайшовся сміхом, який раптово обірвався, коли скриня зіпнулася на десятки того, що було не чим іншим, як ніжками, і повернулася лицем до Архіастронома. Абсолютно звичайна, хіба що ледь завелика дерев’яна скриня, звісно ж, не має лиця, яким можна було б обернутися до когось, але ця конкретна скриня таки мала. Точнісінько так, як він збагнув цей факт, Архіастроном з жахом усвідомлював, що ця абсолютно звичайна скриня дивилася на нього і бозна-яким чином недобре мружила очі.
Вона з рішучим виглядом рушила в його напрямку. Він здригнувся.
— Чарівники! — закричав він. — Де мої чарівники?
Навколо арени бліді, мов полотно, люди боязко визирали з-за вівтарів та з-під лавок на трибуні. Один з тих, хто мав більше відваги, побачивши вираз обличчя Архіастронома, підняв тремку руку і спробував нашвидкуруч сотворити блискавку. Вона з шипінням пронеслася в повітрі до скрині і, висікши сніп білих іскор, вдарила в неї прямо посередині.
Це було сигналом для кожного чарівника, заклинача і травматурга[71] в Крулі підскочити, наче їх кнутом огріли, і під нажаханим поглядом свого повелителя, бовкнути перше-ліпше заклинання, яке викотилось на язик. Чари роїлися в повітрі, мов розлючені оси.
Невдовзі скриня знову сховалася за густою пеленою магічних частинок, що, збурюючись, клубочились довкола неї покрученими, химерними тінями. Заклинання одне за одним вступали у поєдинок, наповнюючи простір пронизливим дзижчанням. З того місця, де замість скрині тепер була безумна химера, вогняні кулі та блискавки усіх восьми кольорів раптом пронизали повітря.
Такої концентрації магії в одному місці історія не пам’ятала ще з часів останньої Війни Магів. Повітря тремтіло й поблискувало. Чари рикошетили, зіштовхуючись одні з одними, і породжували нові недовговічні чари, свавільні та химеристі. Каміння не витримувало натиску магічної сили і, вгинаючись, починало тріскати і кришитись. Один камінь навіть перетворився на щось таке, про що краще не згадувати проти ночі, і зрештою канув у якийсь зловісний вимір. Інші побічні ефекти також ставали очевидними. Буря прокотилася по здибленій землі і закінчилася зливою маленьких свинцевих кубиків, а моторошні форми безперестанку торохтіли і непристойно чіплялися до людей; трикутники з чотирма сторонами та кола з початком і кінцем на мить втілювались у реальність, а тоді знову зливалися з гулким, пронизливо-ревучим потоком нестримної грубої магії, що сочилася з розплавленого каміння і розносилася Крулем. Те, що більшість чарівників припинили творити заклинання і втекли, тепер вже не мало жодного значення — химера росла, як на дріжджах, поглинаючи потоки октаринових часточок, які завжди були найпотужніші біля Краю диска. На всьому острові будь-які чари були невдалими, тому що вся доступна магічна сила всотувалась у хмару, яка простяглася вже на милю догори і набувала запаморочливих форм; гідрофоби, що пролітали над морем на своїх лінзах, з вереском врізались у зустрічну хвилю, магічне зілля перетворювалось у своїх флаконах на звичайну брудну воду, магічні мечі плавилися і, скрапуючи, витікали з піхов.
Та все це анітрохи не заважало химері на нижньому ярусі хмари, що тепер сяяла, наче дзеркало, в центрі надзвичайно потужного магічного вихору, спокійним, розміреним кроком наближатись до Архіастронома.
