Певна річ, коли скриню поставили на бруківку, чужинець потягнувся до своєї торбинки — і ось у його руці зблиснула монета. Декілька монет. Золотих. Тіло Сліпого Г’ю вигнулося, як вербова лоза над водою, і він тихенько присвиснув. Тоді він знову штовхнув Кульгавого Бо під бік і послав його з новиною — хутчій до центру міста.

Коли капітан повернувся на свій корабель, чужинець залишився сам на набережній, розгублено роззираючись довкола, а Сліпий Г’ю тим часом підхопив горня, яким заробляв свій кусень хліба, і з улесливо-хитрою міною попростував через вулицю. Помітивши його, чужинець ураз почав порпатися у своїй торбинці з грішми.

— Здоровенькі були, добродію! — почав було Сліпий Г’ю, аж раптом виявив, що на нього з одного обличчя дивляться дві пари очей[7]. Він відсахнувся, готовий дременути.

— ! — сказав незнайомець, схопивши його за руку. Г’ю чув, що моряки з нього регочуть — ледве за борт не випадають. Однак його натреновані відчуття так явно свідчили про непереборну присутність грошей, що він завмер на місці. Чужинець відпустив його руку і хутко прогортав невелику книжечку, яку вийняв з-за пояса, а тоді сказав:

— Халоу!

— Що? — не зрозумів Г’ю. Чоловік спантеличився.

— Халоу? — повторив знову, на цей раз трохи заголосно і так старанно, що Г’ю практично бачив, як голосні міняють конфігурацію, набуваючи знайомого звучання.

— І вам халоу, — зметикував Г’ю. Чоловік широко всміхнувся і знову засунув руку у торбинку з грішми. Цього разу він витягнув велику золоту монету. Вона була не набагато більшою за анкійську крону, що відповідала восьмитисячній доларовій купюрі, а дизайн — зовсім незнайомий, однак мову, якою вона промовляла до Г’ю, він розумів пречудово. Мій теперішній власник, казала вона, потребує уваги і підтримки; чому б не задовольнити його потребу, щоб ми з тобою могли піти кудись і трохи розважитись?

Чужинець зауважив ледь помітні зміни у позі жебрака, і це його трохи заспокоїло. Він знову взявся щось шукати у своїй малій книжечці.

— Я бажаю, щоб мене провели до готелю, таверни, гостьового дому, шинку, притулку, караван-сараю, — зрештою сказав він.

— Що, усюди відразу? — здивувався Г’ю.

— ? — перепитав чужинець.

Г’ю усвідомлював, що за ними з інтересом спостерігає різний люд: продавчині риби, шукачі морських зірок, крабів та інших морських цікавинок, а також ті, хто просто ловив ґав неподалік.

— Слухай, — сказав він за хвилю, — я знаю одну хорошу таверну, цього досить?

Він боявся навіть припустити, що золота монета вислизне з його рук. Хай там як, а вона залишиться в нього, навіть якби Їмор конфіскував усе решта. А ота велика скриня, що була практично усім багажем приїжджого, — схоже, до верху набита золотом, вирішив Г’ю.

Чотириокий зазирнув у свою книжку.

— Я б хотів, щоб мене відпровадили до одного готелю, місця для відпочинку, таверни, шин...

— Так, гаразд. Ходімо вже, — нетерпляче відгукнувся Г’ю. Він підхопив один із клунків та хутко пішов уперед. Чужинець якусь мить вагався, а тоді пішов услід за ним.

Думки проносилися в голові Г’ю зі швидкістю експрес-потяга. Привести новоприбулого у «Тріснутий барабан»[8], не докладаючи до того особливих зусиль, — це ж неабияке везіння, і Їмор, мабуть, йому віддячить. Та попри усю привітність свого нового знайомого щось у його вигляді насторожувало, і він хоч убий, не міг второпати, що саме. Не зайва пара очей, ні. Щось інше. Він озирнувся.

Куций чоловічок бадьоро простував вулицею — по самій її середині, і зацікавлено роззирався на всі боки.

Від того, що Г’ю угледів наступної миті, у нього затерпли п’яти.

Масивна дубова скриня, яку він востаннє бачив на набережній у стані цілковитого спокою, тепер, весело розгойдуючись, йшла за своїм хазяїном назирці. Повільно, аби не дай боже якийсь необережний рух не зруйнував його непевний контроль над власними ногами, Г’ю злегка нагнувся, щоб зазирнути під скриню.

Там було багато-пребагато ніжок.

Дуже обачно Г’ю розвернувся і так само обачно попрямував до «Тріснутого барабана».

— Дивина, — сказав Їмор.

— У нього була ота велика дерев’яна скриня, — вставив слово Кульгавий Бо.

— Він, судячи з усього, — купець або шпигун, — продовжував Їмор. Відірвавши невеликий шматок м’яса від печені, яку тримав у руці, він підкинув його догори. Та перш ніж той описав повну дугу у повітрі, чорна тінь відокремилась від стіни у глибині кімнати і шуганула вниз, ухопивши шматок на льоту.

— Купець або шпигун, — повторив Їмор. — Як на мене, хай краще шпигун. Шпигун платить за себе двічі, бо завжди є якась нажива, після того, як ми його здамо. Як гадаєш, Візеле?

Навпроти Їмора другий найбільш авторитетний злодій Анк-Морпорка примружив одне око і знизав плечима.

— Я перевірив той корабель, — сказав він. — Це вільне торгове судно. Час від часу курсує до Кавових островів. Тамтешні люди — справжні дикуни. Вони нічого не знають про шпигунів, і я не здивуюсь, якщо вони полюбляють ласувати купцями.

— А він таки скидався трішки на купця, — подав голос Бо. — Хіба що не товстий.

За вікном почулося тріпотіння пташиних крил. Їмор піднявся з крісла, пройшов через кімнату до вікна і за хвилю повернувся з великим вороном на плечі. Коли він зняв з лапки птаха невеличку капсулку із вкладеною туди запискою, птах пурхнув догори і приєднався до компанії своїх чорноперих друзів, що дрімали на кроквах. Візел зовсім не відчував симпатії до птаха. Усі знали, що Їморові ворони були надзвичайно віддані своєму господареві, настільки віддані, що єдина Візелова спроба просунути себе у ранг найспритнішого злодія Анк-Морпорка коштувала йому — правій руці їхнього господаря, — його лівого ока. Втім, добре, що не життя. Їмор не був схильний ображатися на прояви честолюбства.

— Б12, — сказав Їмор і, відкинувши набік капсулку, розгорнув крихітний клаптик паперу, що був усередині.

— Кіт Муррін, — не задумуючись зреагував Візел. — Патрулює на верхній позиції вартової вежі у храмі Дрібних Божеств.

— Він каже, що Г’ю відвів нашого незнайомця до «Тріснутого барабана». Що ж, непогано. Товстопуз — наш друг, чи не так?

— Еге ж, — відповів Візел. — Якщо не забув, з ким знатися, щоб справи йшли вгору.

— Цей твій Муррін наче був його клієнтом, — вдоволено продовжив Їмор, — бо він тут пише про скриню на ніжках, якщо я правильно розібрав його карлючки. — він пильно подивився на Візела поверх записки.

Візел відвів погляд.

— Він отримає за це прочухан, — твердо сказав він.

Кульгавий глипнув на чоловіка у чорному, що сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, нагадуючи своїм безжурним виглядом пуму з Узбічних земель, — і подумав, що скоро отой Муррін скотиться зі шпилів храму Дрібних Божеств і приєднається до когорти дрібних божків у безлічі вимірів Потойбіччя. А він досі винен Кульгавому три мідяки.

Їмор зіжмакав записку і шпурнув її у куток.

— Думаю, трохи пізніше ми прогуляємось до «Барабана», Візеле. І заодно, може, скуштуємо те пиво, що так до вподоби твоїм людям.

Тхір промовчав у відповідь. Бути правою рукою Їмора нагадувало йому лагідне шмагання ароматизованими шнурівками — до самого скону.

Двоєдине місто Анк-Морпорк, найбільше з усіх портових міст, що розкинулися на узбережжях Округлого моря, було фактично осередком чималої кількості злочинних банд, злодійських гільдій, синдикатів та подібних організацій. Це була, окрім іншого, запорука його процвітання. Більшість простого люду, що жив на супротилежній стороні ріки у заплутаних провулках Морпорка, доповнював свій убогий заробіток, виконуючи ті чи інші дрібні послуги для однієї з конкуруючих банд. Тож на той момент, коли Г’ю та Двоцвіт ступили на подвір’я «Тріснутого барабана», ватажки багатьох банд вже були проінформовані про те, що до міста приїхав хтось такий, в кого начебто водяться чималі гроші. Окремі звістки більш спостережливих шпигунів містили також подробиці про книжку, що підказувала чужинцю, що говорити, та скриню, що вміла ходити. Ці факти відразу ж відкидалися як неістотні. Жоден маг, здатний на такі заклинання, ще досі ні разу не з’являвся у радіусі милі навколо доків Морпорка.