І настала непроглядна темрява.

І спалахнуло сліпуче світло.

Раптове відбуття кількох квінтильйонів атомів з всесвіту, в якому вони все одно не мали права перебувати, спричинило суттєве порушення гармонії Сумарної Цілісності, яку вона гарячково намагалась відновити, знищуючи по ходу ряд субреальностей. Величезні неконтрольовані виплески первісної магії відбувалися в самому центрі мультисвіту, вихлюпуючись через кожну шпарину у досі спокійні виміри і спричиняючи появу нових туманностей, зіткнення зірок, хаотичні міграції диких гусей і потоплення уявних континентів. У світах аж до іншого кінця нескінченності фіксували чудові заходи сонця сліпучооктаринового кольору, коли частинки магії високого заряду проносилися в атмосфері. В кометному ореолі навколо легендарної Льодової системи Зерет згасла шляхетна голуба комета, тоді як один принц, засяявши, майнув у небі.

Все це пройшло непоміченим для Ринсвінда, коли він, міцно тримаючи млявого Двоцвіта за пояс, стрибнув у море дискосвіту на кілька сотень футів униз. Ніщо, навіть конвульсії усіх вимірів, не могло порушити залізний Закон Збереження Енергії, тож коротка подорож Р’їнсвенда літаком була достатньою, щоб перенести його за кілька сотень миль по горизонталі та сім тисяч футів по вертикалі.

Слово «літак» спалахнуло і тут же згасло в Ринсвіндових думках.

Чи то, бува, не корабель там унизу?

Студені води Округлого моря з ревінням затягували його все дужче у свої задушливі зелені обійми. За хвилю почувся іще один сплеск — Багаж, досі гордо відмічений могутньою руною мандрівників TWA[52], як було зазначено на ярлику, також шубовснув у море.

Трохи згодом вони використали його як пліт.

Його виготовлення зайняло чимало часу. Тепер він був майже готовий, і раби збивали сокирами залишки засохлої глини з його обшивки.

У тих місцях, де інші раби завзято начищали його металеві боки срібним піском, він уже починав блищати на сонці шовковистим, природним глянсом, притаманним новій бронзі. Він все ще був теплий, навіть через тиждень після того, як його залишили вистигати у ливарній ямі.

Архіастроном Круля зробив ледь помітний жест рукою, і його носії опустили трон додолу у затінку корми.

Наче риба, подумав він. Велика небесна риба. З яких морів, цікаво?

— Він дійсно прекрасний, — прошепотів він. — Справжній витвір мистецтва.

— Ремесла, — поправив коренастий чоловік, що стояв збоку. Архіастроном повільно повернувся і поглянув на його байдуже обличчя. Не так уже й важко зберігати байдужий вигляд, коли в тебе на обличчі замість очей — два золотисті кружечки. Від того, як вони поблискували, ставало трохи моторошно.

— Так, ремесло, — сказав астроном і всміхнувся. — Думаю, на всьому диску не знайти кращого ремісника, ніж ти, Золотооку. Це не буде перебільшенням, як гадаєш?

Ремісник не поспішав з відповіддю, його наге тіло — наге, не беручи до уваги пояс з інструментами, рахівницю, прикріплену до зап’ястка, та густу засмагу — що стала ще виразнішою, коли він замислився над прихованим змістом останньої почутої репліки. Золотисті очі, здавалося, дивились кудись у інші світи.

— І так, і ні — ось, що я можу відповісти, — сказав він нарешті. Дехто з менш поважних астрономів позаду трону охнули від такого нечуваного нахабства, та Архіастроном, здавалося, його не помітив.

— Продовжуй, — сказав він.

— Є певні суттєві вміння, яких мені не вистачає. Однак це правда, я — Золотоок Срібнорук Дактилос[53], — сказав ремісник. — Я зробив Металевих Воїнів, що охороняють Гробницю Пічью, я виготовив Світлові дамби Великого Нефу, я збудував Палац Семи Пустель. І все ж — він підняв руку і постукав пальцями по одному оку, котре тихенько брязнуло, — коли я змайстрував армію ґолемів для Пічью, він обсипав мене золотом, а тоді — щоб я не зміг більше створити жодної роботи кращої за ту, що виконав для нього, — він позбавив мене очей.

— Розумно, хоч і жорстоко, — сказав Архіастроном співчутливо.

— Так. Тож я навчився чути природу металів і бачити їх своїми пальцями. Я навчився розрізняти олов’яні сплави за смаком і запахом. Я зробив собі оці очі, але не зміг зробити їх видющими.

— Далі мене запросили збудувати Палац Семи Пустель, після чого Емір щедро віддячив мені сріблом, а тоді — що, зрештою, не було для мене несподіванкою, наказав відрубати мені праву руку.

— Серйозна перешкода у твоєму ремеслі, — кивнув Архіастроном.

— Я використав частину того срібла, щоб зробити собі оцю нову руку, застосувавши свої досконалі знання про важелі та точки опори. Вона може виконувати роботу. Потім, коли я створив велику Світлову Дамбу, що має потужність 50 000 світлових годин, племінні вожді Нефу обдарували мене найтоншими шовковими тканинами, а тоді покалічили мої ноги, щоб я не міг від них піти. Тож мені довелося трохи поморочитися з шовком і бамбуком та сконструювати собі літальний апарат, на якому я зміг утекти з найвищої вежі своєї в’язниці.

— Що манівцями привело тебе до Круля, — підсумував Архіастроном. — Складається враження, що якесь альтернативне заняття — скажімо, вирощування салату — було б менш небезпечним для цілісності твого організму. Чому ж ти вперто продовжуєш свою роботу?

Золотоок Дактилос стенув плечима.

— Я на цьому добре знаюся, — відказав він.

Архіастроном знову поглянув на бронзову рибу, що сяяла, наче гонг, на полуденному сонці.

— Така краса, — ледь чутно мовив він. — До того ж унікальна. Ану, Дактилосе. Нагадай мені, що саме я обіцяв тобі як винагороду?

— Ти попросив мене створити рибу, яка би плавала у морях міжгалактичного простору, — виразно проговорив диво-майстер. — А натомість — натомість...

— Що? Пам’ять моя вже не та, що була колись, — прошелестів Архіастроном, погладжуючи теплу бронзу.

— Натомість, — продовжив Дактилос, мало вірячи в те, що збирався сказати, — ти мене відпустиш і втримаєшся від того, щоб на прощання позбавити мене ще якогось органа. Мені не потрібні скарби.

— О, так. Тепер я пригадую. — Старий чоловік підняв руку з голубими прожилками вен і додав. — Я збрехав.

Почувся натяк на якийсь звук, і золотоокий чоловік похитнувся на своїх ногах. Тоді він перевів свій невидющий погляд на вістря стріли, що стриміло з його грудної клітки, і безсило кивнув. Краплина крові заяскріла на його губах.

На площі не чути було ані шелеху (лише дзижчання кількох голодних мух), коли його срібна рука піднялася, дуже повільно, і торкнулася наконечника стріли.

Дактилос крекнув.

— Нікудишня робота, — сказав він і впав спиною на землю.

Архіастроном пхнув ногою обм’якле тіло і зітхнув.

— Тепер буде короткий період скорботи за головним майстром, про людське око, — сказав він. Поглядом простежив за мухою-гноївкою, що сіла на одне золоте око майстра і, розчарована, відразу ж полетіла геть... — який, здається, буде досить довгим, — зробив висновок Архіастроном і підізвав до себе пару рабів, щоб вони забрали з кімнати тіло.

— Герпетонавти[54] готові?

Головний розпорядник запуску проштовхався уперед.

— Авжеж, ваша осяйносте, — підтвердив він.

— Скільки ще чекати до пускового коридору?

— Пускового вікна, — обережно поправив розпорядник. — Три дні, ваша осяйносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в найкращій для цього позиції.

— Тоді все, що залишається зробити, — підвів риску Архіастроном, — це зібрати йому відповідну пожертву.

Головний розпорядник схилив голову на знак послуху та покори.

— Океан про це подбає.

Старий астроном багатозначно всміхнувся:

— Еге ж. Буде день — буде й пожертва[55].

— Якби ж ти тільки нормально веслував...