Ринсвінд та Двоцвіт, затамувавши подих, спостерігали за усім цим зі свого сховку в пусковій вежі «Безстрашного мандрівника». Їхня почесна варта давно накивала п’ятами, покидавши на землю зброю.

— Ну от, — зрештою видихнув Двоцвіт, — пропав мій Багаж. — Він сумно зітхнув.

— Що за дурниці! — сказав Ринсвінд. — Мудра грушка — цілковито непроникна для усіх відомих форм магії. А скриню змайстрували для того, щоб вона тебе усюди супроводжувала, кумекаєш? Коли помреш — і якщо потрапиш до Раю, у тебе принаймні завжди буде пара чистих шкарпеток у загробному житті. Але мені поки не дуже хочеться вмирати, тож нумо рухатися далі, та?

— Куди? — мляво спитав Двоцвіт.

Ринсвінд підібрав з землі лук і пучок стріл.

— Будь-куди, лиш би подалі звідси, — відповів він.

— А як же мій Багаж?

— Не хвилюйся. Коли буря вичерпає увесь запас магії, що витає в околицях Круля, вона вщухне сама собою.

Власне, це вже починало потрохи відбуватися. Кипуча грозова хмара все ще здіймалася вгору понад ареною, але тепер у неї був нерішучий, сумирний вигляд. Поки Двоцвіт на неї дивився, вона вже почала невпевнено блимати.

Незабаром від неї залишився лиш блідий слід. Багаж тепер був добре помітний серед майже непомітних блискавок. Каміння, що вистигало, довкола нього, починало тріскатися і кришитися.

Двоцвіт неголосно покликав свій Багаж. Той припинив безцільно снувати серед покорченого каміння і, здавалося, уважно прислухався; тоді, витинаючи складні візерунки усіма своїми десятками ніжок, розвернувся в протилежний бік і рушив до «Безстрашного мандрівника». Ринсвінд спостерігав за ним з кислою міною. Багаж керувався інтуїцією, в нього не було мізків, зате була схильність перемелювати на муку все, що загрожувало його хазяїну, до того ж він сумнівався, чи його внутрішня сутність жила в тому самому часопросторі, що й зовнішня форма.

— Ніде ані подряпинки, — засяяв Двоцвіт, оглядаючи скриню, що всілася біля його ніг. Він підняв кришку.

— Слушна нагода змінити спідню білизну, — ущипливо сказав Ринсвінд. — За хвилину усі ті жерці та вартові повернуться, і вони будуть дуже розчаровані, друзяко!

— Вода, — промимрив Двоцвіт. — У моїй скрині повно води!

Ринсвінд зазирнув йому через плече. У ній не було ні одягу, ні торбинок з грішми, ні жодної особистої речі туриста. Уся скриня була наповнена водою.

Прозоро-блакитна хвиля вистрибнула нізвідки і перехлюпнула через край. Вона вдарила в кам’яні плити, але не розтеклася, а натомість почала набирати форми стопи. За нею з’явилась друга стопа, а тоді поступово — обидві ноги до колін, так наче вода, прибуваючи, наповнювала невидиму ємність. Наступної миті перед ними стояв троль Тифіс, розгублено кліпаючи очима.

— Оце так, — сказав він нарешті. — Знову ви двоє. Мене це вже чомусь не дивує.

Він озирнувся довкола, не зважаючи на їхні витягнуті лиця.

— Сидів я собі одного вечора на ґанку, дивився, як сідає сонце, аж раптом ця мерзотна штука вискочила з гарчанням на берег і проковтнула мене, — сказав він. — Ото було дивно. До речі, що це за місце?

— Круль, — відповів Ринсвінд. Він підозріло дивився на Багаж, що тепер, опустивши кришку, спокійно лежав із самовдоволеним виглядом. Ковтати людей було для нього звичною справою, та коли опісля його кришку підіймали, там щоразу не було нічого, окрім Двоцвітових шкарпеток. Він підійшов і нестямно рвонув кришку догори. Всередині була лише Двоцвітова білизна. До того ж ідеально суха.

— Овва... — сказав Тифіс, чухаючи потилицю.

— Ба! — сказав він, — Це часом не той корабель, що вони збираються спустити через Край? Той самий корабель? Точно він!

Стріла просвистіла крізь його груди, залишивши по собі легкі жмури.

Він, здавалось, нічого не помітив. Зате помітив Ринсвінд. На краю арени почали вигулькувати солдати, деякі з них щось шукали біля входів.

Ще одна стріла відскочила від вежі позаду Двоцвіта. З такої віддалі удари не були нищівними, та це було тільки питанням часу...

— Хутко! — гукнув Двоцвіт. — На корабель! Вони не насміляться стріляти в нього!

— Я так і знав, що ти це скажеш, — простогнав Ринсвінд. — Відчував своєю печінкою!

Він спересердя копнув Багаж. Той відсунувся трохи назад і погрозливо підняв свою кришку.

У небі промайнув спис — уп’явшись в дерев’яну балку, він глухо задеренчав позаду вуха чарівника. Він верескнув і чимшвидше подряпався драбиною нагору слідом за іншими.

Стріли свистіли довкола них з усіх боків, коли вони вийшли на вузький місток, що тягнувся уздовж хребта «Безстрашного мандрівника». Двоцвіт ішов попереду, а радше біг пристрибуючи, що, вирішив Ринсвінд, було результатом довго стримуваного радісного збудження.

Зверху на корпусі корабля, у самому центрі, був великий круглий бронзовий люк із засувами навкруг нього. Троль з туристом стали навколішки і почали біля них поратися.

У серці бронзової риби, що гордо звалася «Безстрашний мандрівник», дрібний пісок тонкою цівкою струменів у дбайливо змайстровану чашу ось уже кілька годин. Тепер чаша була якраз достатньо наповнена, щоб, опустившись, зрушити з місця ретельно виставлену противагу, що, падаючи, висмикнула шуруп із хитромудрого невеликого механізму. Заскрипів ланцюг, починаючи потихеньку рухатись. Щось десь дзенькнуло...

Злива стріл вщухла. Юрба жерців і солдатів принишкла, прикипівши очима до корабля. Невеличкий схвильований чоловік проштовхався уперед і почав щось кричати.

— Що то було? — сказав Двоцвіт, схилившись над вентилем.

— Здається, я теж щось чув, — сказав Ринсвінд. — Слухай, — продовжив він, — ми погрожуватимемо, що зруйнуємо оцю штуку, якщо вони нас не відпустять, гаразд? Саме так ми і зробимо, правда?

— Так, — якось відсторонено відповів Двоцвіт. Він сів навпочіпки, облишивши гайку. — Готово, — сказав він. — Тепер він повинен злетіти.

Кілька дужих чоловіків, штовхаючись, лізли драбиною уверх на корабель. Ринсвінд упізнав серед них двох герпетонавтів. Вони мали при собі мечі.

— Я... — почав він.

Корабель гойднувся. Тоді, плавно і безкінечно повільно, він покотився по рейках.

У цей моторошний момент Ринсвінд помітив, що Двоцвіту з тролем вдалося зняти кришку люка. Металеві східці всередині вели у каюту під ним. Троль зник.

— Нам треба зійти з корабля, — прошепотів Ринсвінд. Двоцвіт подивився на нього з дивною блаженною усмішкою на губах.

— Зірки, — мовив турист. — Інші світи. Чорт забирай, усе безмежне небо повне світів. Місця, які ніхто не побачить. Окрім мене. — він ступив ногою через отвір на металеві східці.

— Ти геть схиблений, — глухо озвався Ринсвінд, намагаючись втримати рівновагу на кораблі, що починав розвивати швидкість. Він обернувся, почувши, як один з герпетонавтів, який перескочив з пускової вежі на заокруглений бік «Мандрівника» через досить велику прогалину між ними, якусь мить відчайдушно дряпав руками гладку поверхню у пошуках бодай найменшої опори та, не знайшовши нічого, зірвався і з криком полетів униз.

«Мандрівник» тепер уже рухався повним ходом. Дивовижна панорама відкрилася за головою Двоцвіта перед очима Ринсвінда — залите сонцем імлисте море та неймовірна Крайдуга, що сяяла заворожливими барвами на горизонті, мов кликала безумців йти на ризик до кінця...

Він також бачив купку людей, які перелазили через нижню похилу частину пускової платформи, витягуючи поперек шляху велику дерев’яну балку з надією на те, що корабель зійде з рейок до того, як майне через Край. Наїхавши на неї своїми колесами, корабель тільки добряче гойднувся, від чого Двоцвіт відпустив драбину і звалився вниз у каюту, люк зачинився сам собою, моторошно скреготнувши усіма своїми хитрими засувками, що одномоментно зачинилися. Ринсвінд кинувся вперед і почав гарячково їх смикати, скімлячи.

Море золотистої імли було тепер значно ближче. Та й сам Край, що скелястими кряжами обіймав арену, був приголомшливо близьким.