Ринсвінд був не на жарт занепокоєний. Те, що його непокоїло найдужче, були два костюми, які висіли на підпорах у центрі кімнати. Він обходив їх знову і знову з тривожними відчуттями.
Виявилося, що вони зроблені з тонкої білої шкіри, облямованої ремінцями, мідними патрубками та іншими дуже незвичними і підозрілими пристосуваннями. Штанини закінчувалася високими черевиками на товстій підошві, а рукави засовувалися у великі еластичні рукавиці. Найдивнішим в усьому вбранні були великі мідні шоломи, що, очевидно, повинні були кріпитися до масивних хомутів навколо вирізу для шиї. Шоломи були майже нікудишні з погляду їхньої захисної здатності — легкий меч спокійно міг би простромити їх наскрізь, навіть якби удар не прийшовся по недоладних маленьких скляних віконцях спереду. Зверху на кожному шоломі стримів гребінь із білого пір’я, який аж ніяк не покращував їхній загальний вигляд.
У Ринсвінда почала зароджуватись підозра щодо призначення цих костюмів.
Прямо перед ними стояв стіл із розгорнутими на ньому картами зоряного неба і пергаментними згортками, що рясніли колонками цифр. Хто б не носив ті костюми, подумав Ринсвінд, в нього, напевне, були відважні наміри вирушити туди, де жодна людина (не беручи до уваги безталанних моряків, що заблукали, та вони, зрештою, не рахуються) ще досі не ступала ногою, а тому його підозра потрохи переростала у цілком конкретне і жахливе передчуття.
Він обернувся і побачив, що Двоцвіт дивиться на нього з дурнувато-замріяним виразом обличчя.
— Ні — почав Ринсвінд якомога твердіше. Двоцвіт навіть вухом не повів.
— Богиня говорила, що двох людей збираються спустити через Край у міжзоряний простір, — сказав він, поблискуючи очима, — а троль Тифіс сказав, що для таких мандрів знадобиться певне захисне спорядження, пам’ятаєш? Крулійці про це подбали. Перед нами — космічні обладунки.
— Тіснуваті, як на мене, — швиденько сказав Ринсвінд і, вхопивши туриста за руку, додав, — послухай, ходімо вже звідси, нам тут нічого робити...
— І чому ти завжди панікуєш? — невдоволено спитав Двоцвіт.
— Тому що решта мого життя щойно промайнула у мене перед очима, і на це їй вистачило усього кілька секунд, тож якщо ти зараз не зрушиш із місця — я піду без тебе, бо далі тобі прийде в голову, щоб ми оце на себе...
Відчинилися двері.
Двоє здоровенних молодиків увійшли до кімнати. Вони тільки й мали на собі, що по парі вовняних штанів. Один з них все ще похапцем витирався рушником. Обидва, здавалося, зовсім не здивувалися, коли побачили двох утікачів, і привітно кивнули їм головою.
Вищий на зріст сів спереду на одну з лавок і, поглядом покликавши Ринсвінда сісти поруч, сказав:
— ? Ty0 yur åtl h0 sooten gåtrunen?
Ситуація була незручна, бо хоча Ринсвінд і вважав себе експертом у більшості мов, поширених на Серединних землях, крулійською до нього зверталися вперше, тож він не второпав ані слова. Так само, як і Двоцвіт, та це не завадило йому підійти і заговорити.
Швидкість проходження світла через таке магічне поле, яке існувало довкола диска, була досить повільною і приблизно дорівнювала швидкості звуку у менш досконалих всесвітах. Та все одно світло рухалось найшвидше з усіх відомих у дискосвіті речей, за винятком — в такі моменти, як оцей — розуму Ринсвінда.
За одну коротку мить він збагнув, що Двоцвіт збирається випробувати свою власну особливу комунікативну методику — іншими словами, він говоритиме гучно і повільно своєю рідною мовою.
Лікоть Ринсвінда різко сіпнувся назад — Двоцвіт ледве дух не випустив. Коли куций чоловік, скорчившись від болю і потрясіння, підвів очі, Ринсвінд піймав його погляд і, витягнувши уявного язика з його рота, чиркнув по ньому уявними ножицями.
Інший герпетонавт — а саме такою була професія двох здорованів, що в скорому часі передбачала їм мандрівку до Великого А’Туїна — відірвався від вивчення карт і приголомшено на них витріщився. Його високе героїчне чоло насупилося, коли він спробував щось їм сказати.
— ?H0r yu latruin п0г и?— спитав він.
Ринсвінд усміхнувся, кивнув і штурхнув Двоцвіта у властивий йому спосіб. Він подумки зітхнув з полегшенням, коли побачив, що турист все-таки зауважив великий мідний телескоп, що лежав на столі.
— ! Sooten и! — скомандував герпетонавт з-за столу. Ринсвінд закивав головою, всміхнувся і, взявши з полиці один із великих мідних шоломів, опустив його на голову бідолахи з усією силою, на яку був здатний. Герпетонавт клюнув носом у карти, розкладені на столі, прохрипівши щось нерозбірливе.
Інший здоровило встиг зробити один лишень непевний крок вперед, коли Двоцвіт по-дилетантськи, однак ефективно огрів його телескопом. Той звалився на свого колегу зверху.
Ринсвінд з Двоцвітом, серед усього того погрому, перезирнулися.
— Гаразд! — гаркнув Ринсвінд, розуміючи, що якусь битву він таки програв, хоч і не впевнений, яку саме. — Можеш цього не казати. Хтось там назовні чекає, що ці двоє парубків ось-ось вийдуть до них у цих обладунках. Гадаю, вони подумали, що ми — раби. Лиш допоможи мені відтягнути їх за портьєри, а тоді, ну що ж, тоді...
— ...нам краще почати одягатись, — сказав Двоцвіт, беручи в руки інший шолом.
— Так, — сказав Ринсвінд. — Знаєш, щойно я побачив ці костюми, я ніби знав, що врешті-решт мені доведеться вдягнути один з них. Не питай, як — гадаю, тому, що це — мабуть, найгірше, що могло зі мною статись.
— Ну, ти ж сам казав, що в нас немає шансів звідси вибратися, — відповів Двоцвіт приглушеним голосом, натягаючи на себе через голову верхню частину костюма. — Все ж таки це краще, ніж бути принесеним в жертву.
— Щойно з’явиться найменший шанс, ми ним скористаємось, — сказав Ринсвінд. — Не бери собі дурне до голови.
Він розлючено встромив одну руку в рукав костюма, стукнувшись при цьому головою об шолом. На якусь мить він відчув на собі чийсь погляд — наче хтось пильнує за ним зверху.
— Вельми вдячний, — неприязно буркнув він.
На самій околиці міста Круль, а разом з тим і країни Круль, розкинувся півколом великий амфітеатр, з місцями для кількох десятків тисяч глядачів. Форма його арени була теж півколом з тієї простої причини, що вона впиралася своїми краями в імлисте плесо, яке клубочилося над Краєпадом далеко внизу, і зараз навкруг неї не було жодного вільного місця. А юрба глядачів хвилювалась дедалі більше. Вони прийшли, щоб побачити подвійну жертву, а також запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з цих подій ще не відбулася.
Архіастроном підкликав до себе головного розпорядника запуску.
— Ну? — сказав він, вмістивши всього у дві літери весь свій запас гнівливих і погрозливих слів. Головний розпорядник запуску зблід.
— Жодних новин, повелителю, — сказав розпорядник і додав вже жвавіше, — окрім того, що Ґархартрі вже краще.
— От про це він ще може пожалкувати, — сказав Архіастроном.
— Авжеж, повелителю.
— Скільки часу ми ще маємо?
Розпорядник поглянув на сонце, яке швидко повзло вгору по небосхилу.
— Тридцять хвилин, ваша осяйносте. Після того Круль відвернеться від хвоста Великого А’Туїна, і «Безстрашний мандрівник» буде приречений запливти у міжгалактичну затоку. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...
— Ну добре, добре, — сказав Архіастроном, відпускаючи його жестом руки. — Запуск повинен відбутися. Продовжуй спостереження за гаванню, ясна річ. Коли двійко тих негідників піймають, я з великим задоволенням страчу їх особисто.
— Авжеж, повелителю. Е-е...
Архіастроном нахмурився.
— Ну чого тобі іще, чоловіче?
Розпорядник судомно ковтнув. Все це було так несправедливо щодо нього, адже він був радше магом-практиком, аніж дипломатом, але деякі розумники подбали про те, щоб саме він повідомив останню новину.
— Якесь чудовисько вийшло на побережжя і нападає на кораблі у гавані, — протараторив він. — Звідти щойно прибув посланець.
