— Просто не промовляй його, ДОБРЕ?

Його погляд впав на меч у руці Грана. Він був чорного кольору, отого особливого відтінку, що менше нагадує колір як такий, аніж його відсутність, а вгорі на його лезі був якийсь хитромудрий рунічний напис. Та передусім у вічі впадало м’яке октаринове сяйво, що його огортало. Меч, очевидно, також його помітив, бо зненацька озвався різким, скреготливим голосом, так, ніби кіготь шкрябав по скельцю.

— Дивно, — сказав він. — Чому він не може сказати «вісім?»

— ВІСІМ, З’їм, їм, — пішли відголоски. Глибоко з-під землі почувся дуже-дуже тихий гуркіт.

Та відголоски, хоч і стали слабші, вперто не хотіли завмирати. Вони відстрибували від стін, перетинались і розминались, і фіолетове світло виблимувало з ними в одному ритмі.

— Ти таки зробив це! — заверещав Ринсвінд. — Я ж казав тобі в жодному разі не промовляти число вісім!

Він замовк, нажаханий словом, яке щойно сказав сам. Але воно вже злетіло з його губ і приєдналося до своїх товаришів у багатоголосий шепіт.

Ринсвінд повернувся, щоб тікати світ за очі, та раптом повітря стало густим, наче патока. Накопичувався заряд магії небаченої досі сили; коли він повільно поворухнувся — долаючи біль і спротив повітря, — його тіло залишило по собі шлейф золотистих іскор, що у просторі повторювали його обриси.

Позаду нього щось загурчало — велика восьмикутна плита, піднявшись у повітря, зависла в ньому ребром догори, а тоді бахнула додолу.

З ями виповзло щось тонке і чорне, і обвилося довкола його щиколотки. З криком він упав додолу — на кам’яні плити, що глухо вібрували. Щупальце почало тягнути його по підлозі.

Тут перед ним опинився Двоцвіт і спробував до нього дотягнутися. Він відчайдушно схопився за руки куцого чоловічка, і так вони лежали якийсь час, дивлячись один одному в обличчя. Ринсвінд продовжував зсовуватись назад — попри усе.

— А тебе що схопило? — через силу видихнув він.

— Н-нічого! — сказав Двоцвіт. — Що тут таке діється, га?

— Мене затягує в оцю яму, а ти що думав?

— О, Ринсвінде, мені так прикро...

— Тобі прикро...

Почувся звук, так наче десь поруч заджерґотіла пила, і тиск, який Ринсвінд відчував на своїх ногах, раптово припинився. Він повернув голову і побачив Грана, що стояв навкарачки перед ямою і завзято орудував мечем, відсікаючи щупальця, які все лізли та лізли з чорноти.

Двоцвіт допоміг чарівникові підвестися, і вони прокралися повз вівтарну плиту, дивлячись, як ошаліла постать дає відсіч сотні спраглих крові рук.

— Це не спрацює, — сказав Ринсвінд. — Патрон здатний без упину матеріалізувати нові щупальця. Що ти робиш?

Двоцвіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до знімкувальної коробки, яку він поставив на триногу.

— Я неодмінно мушу це зазнімкувати, — бурмотів він. — Це приголомшливо! Ти мене чуєш, бісику?

Бісик-знімкар відчинив крихітну засувку, кинув оком на видовище довкола ями та й щез у своїй коробці. Ринсвінд підскочив, як ужалений, коли відчув, як щось торкнулося його ноги, і з люттю розчавив п’ятою щупальце, що шукало поживи.

— Ну ж бо, — гукнув він. — Час звідси драпцювати. — Він схопив Двоцвіта за руку, але турист уперся.

— Утекти і залишити Грана самого з тією гидотою? — обурився він.

Ринсвінд зчудовано глипнув на нього.

— А що такого? — сказав він. — Це його робота.

— Але ж воно його уб’є!

— Могло бути й гірше, — сказав Ринсвінд.

— Як?

— На його місці могли бути ми, — логічно припустив Ринсвінд. — Ходімо вже!

Двоцвіт тицьнув пальцем кудись убік.

— Гей! — крикнув він. — У нього мій Багаж!

Перш ніж Ринсвінд зміг йому перешкодити, Двоцвіт вже оббіг довкола ями і кинувся до скрині, яка безуспішно клацала своєю кришкою на щупальце, що тягнуло її за собою по підлозі. Не тямлячи себе від злості, куций чоловічок заповзявся його копати.

У цей момент інше щупальце вискочило з епіцентру колотнечі довкола Грана і обхопило його за пояс. Сам Гран вже був лиш невиразною тінню у кільці, що ставало дедалі тіснішим. Ринсвінд ще стояв, зціпенівши від жаху, коли повзучі бестії вирвали меч Грана з його руки, і він відлетів до стіни.

— Твоє заклинання! — закричав Двоцвіт.

Ринсвінд не поворухнувся. Він прикипів поглядом до Сутності, що підіймалася над ямою. То було велетенське око, і воно дивилося прямо на нього. Він застогнав, коли відчув, як щупальце починає стискати його ребра.

Слова заклинання мимовільно зринули в пам’яті і підкотились на язик. Наче у сні він розтулив губи і зронив перший варварський склад. Ще одне щупальце розсікло повітря, наче батіг, і, обвившись чарівникові довкола горла, почало його душити. Воно потягло за собою Ринсвінда, напівпритомного від жаху та нестачі кисню.

Один відросток, що молотив повітря, наче ціпок, ухопив знімкувальну коробку Двоцвіта, коли вона пробігала повз разом зі своєю триногою. Він інстинктивно схопився за неї — так, як його предки, мабуть, хапалися за камінь, несподівано зустрівши тигра, що вийшов на полювання. Якби лиш було достатньо місця, щоб замахнутися і пожбурити нею в Око...

...Око, що тепер заповнило собою увесь світ перед ним. Ринсвінд відчував, як воля витікає з нього, мов з решета.

У клітці, що стояла попереду на знімкувальній коробці, мляво ворушилися ящірки. Так само безглуздо, як той, кому ось-ось відітнуть голову, помічає кожну подряпину та пляму на дошках ешафоту, Ринсвінд помітив, що у них надто великі хвости, білі з синюватим відтінком. І хвости ці тривожно посіпувались. Відстань між ним та Оком ставала чимраз меншою, і Ринсвінд, напівживий від страху, підняв перед собою коробку як (хоч і не бозна-яке, та все ж) прикриття, аж тут почув, як бісик-знімкар сказав:

— Вони вже практично готові, не можу тримати їх довше. Усміхайтесь, будь ласка.

І раптом...

...зблиснуло світло, таке сліпучо-біле...

...наче й не світло, а щось зовсім інше.

Бель-Шамгарот завищав — спочатку то був високий ультразвук, що далі скотився і завмер десь у Ринсвіндових нутрощах. Тієї ж миті щупальця застигли на місці, наче громом прибиті, і, облишивши свої трофеї, що розлетілись на всі боки, скупчились перед ображеним Оком, утворивши захисний щит. Вони гуртом звалились у яму і за хвилю кілька десятків інших щупалець підхопили кам’яну плиту і з гуркотом закрили нею отвір, залишивши решту кінцівок Ока гамселити по ній ззовні.

Гран, приземлившись, покотився по долівці, відскочив від стіни, наче м’ячик, і врешті знову твердо стояв на ногах. Він підібрав свій меч і почав методично рубати ним покинуті напризволяще кінцівки. Ринсвінд лежав долілиць, з усіх сил намагаючись не зійти з розуму. Глухий звук, наче поруч нього впало щось важке і дерев’яне, змусив його підняти голову.

Багаж приземлився на свою вигнуту кришку і тепер сердито на ній погойдувався, дриґаючи в повітрі куцими ніжками.

Ринсвінд — обережно — озирнувся довкола, шукаючи поглядом Двоцвіта. Куций чоловік лежав під обваленою стіною, та його стогін принаймні свідчив, що він живий.

Чарівник підтягнувся до нього ближче, наскільки зміг, і прошепотів:

— Що то, в біса, таке було?

— Чому вони були такі яскраві? — промимрив Двоцвіт. — Ой леле, моя голова...

— Такі яскраві? — не зрозумів Ринсвінд. Він кинув оком на клітку з ящірками у протилежному кінці кімнати. Ящірки, тепер помітно тонші, дивились на нього із зацікавленням.

— Саламандри, — прохрипів Двоцвіт. — Знімок буде перетриманим, не сумніваюсь...

— То це — саламандри? — не вірилось Ринсвінду.

— Ну так. Стандартний додаток.

Ринсвінд прошкандибав кімнатою до коробки і взяв її в руки. Він вже колись бачив саламандр, але то були дрібні екземпляри. Крім того, вони плавали у банці з формальдегідом на вітрині кюріобіологічного музею[40] у підвальних приміщеннях Невидної академії, оскільки живі саламандри на узбережжях Округлого моря давно вимерли як вид.