Він спробував пригадати ті кілька фактів, які про них знав. Передусім, вони були магічними істотами. Також у них не було рота, адже вони живилися виключно енергією октарину із сонячного світла, що доходило до диска, і засвоювали цю енергію через шкіру. Звісно, інший спектр сонячної хвилі вони також мимовільно поглинали і відкладали у спеціальному мішечку, доки він не вивільнявся з тіла природним шляхом. Пустеля, заселена саламандрами, що жили на диску, світилася, наче маяк темної ночі.

Ринсвінд поклав їх на землю і похмуро похитав головою. Враховуючи, скільки октаринового випромінювання було в цьому магічному місці, ці істоти наїлися донесхочу — про решту подбала природа.

Знімкувальна коробка покульгала на своїй тринозі вбік. Ринсвінд брикнув ногою їй навздогін, але не влучив.

Мудра грушка вже починала йому не подобатись.

Щось маленьке вжалило його в щоку. Він сердито відмахнувся.

Раптом почулося якесь джерґотіння, він озирнувся, і голос, наче лезом по шовку, проїхав по його вуху:

— Дуже нечемно.

— Стулиппельку, — сказав Гран. Він саме вовтузився біля вівтаря, орудуючи Кринґом як важелем, щоб зняти з нього кришку. Він поглянув на Ринсвінда і заусміхався. Ринсвінду, в усякому разі, хотілося думати, що ота гримаса від вуха до вуха була усмішкою.

— Сильна магія, — прокоментував варвар, щосили тиснучи рукою завбільшки з добрячий окіст на меч, що бідкався на свою долю. — Тепер ділитимемо скарб, еге?

Ринсвінд невдоволено буркнув і відчув, як щось маленьке і тверде вкололо його у вухо. Дмухнув вітерець, ледь-ледь.

— А звідки ти знаєш, що всередині є скарб? — спитав він.

Гран наліг на меча, рвучко смикнув плиту догори і зумів підчепити її знизу пальцями.

— Де діброва — там гриби. Де вівтар — там і скарби. Логічно.

Він заскреготав зубами. Камінь підлетів догори і важко гупнув додолу.

Цього разу щось боляче вдарило Ринсвінда по руці.

Він хапнув повітря рукою і поглянув на те, що спіймав. Це був камінець, що мав п’ять-плюс-три сторони. Він перевів погляд на стелю. Вона збирається впасти їм на голову чи що? Гран мугикав під ніс якусь пісеньку, витягуючи з оскверненого вівтаря шкіряний згорток, що ледве тримався купи.

Повітря раптом затріскотіло, замерехтіло, задзижчало. Невидимі вітри підхопили мантію чарівника, і вона затріпотіла вихором синьо-зелених іскор. Над головою Ринсвінда голосили, вищали, торохтіли безумні напівпроявлені духи, захоплені у повітряну коловерть.

Він спробував підняти руку. Навколо неї тут же утворився октариновий ореол, що сяяв тим ясніше, чим дужчим ставав магічний вітер. Вихор промчав кімнатою, не здійнявши ані пилинки, однак очі Ринсвінда пекло наче вогнем. Вихор пронісся підземними коридорами, і його несамовите виття ще довго відлунювало в камені голосінням банші[41] Двоцвіт тільки-но зіпнувся на ноги, як одразу ж зігнувся удвоє, відчувши на собі подих астрального смерчу.

— Що це, до дідька, таке?

Ринсвінд повернувся до нього в півоберта. Тієї ж миті шалений вітер мало не перекинув його догори дриґом. Зграя полтерґейстів, затягнутих вихором у шалений танок, схопила його за ноги.

Рука Грана майнула, мов блискавка, і упіймала Ринсвінда саме вчасно. За хвилю їх із Двоцвітом відкинуло до сплюндрованого вівтаря, і вони, відсапуючись під його укриттям, якийсь час лежали непорушно. Неподалік виблискував балакучий меч Кринґ, чия магічна сила зросла у стократ завдяки вітру.

— Тримайтесь! — закричав Ринсвінд.

— Вітер! — так само гучно відізвався Двоцвіт. — Звідки він узявся? І куди він віє? — Вираз панічного жаху, що застиг на обличчі Ринсвінда, змусив його вчепитися в каміння з подвійною силою.

— Ми приречені! — пробурмотів Ринсвінд, коли стеля над його головою тріснула і зсунулася вбік. — А звідки приходять тіні? От туди цей вітер і віє!

Насправді, як чарівник добре знав, відбувалося ось що: коли осквернений Бель-Шамгарот опускався на все нижчі хтонічні рівні, його бентежний дух потрохи розсіювався в стінах храму, линучи в те місце, яке, згідно слів найповажніших жерців дискосвіту, було одночасно під землею і Ще Деінде. Як наслідок, його храм залишився на поталу Часу, який до того тисячі років боязливо оминав це місце десятими дорогами. Тепер, звільнившись від довговічного полону лихого духа за якихось кілька секунд, старі кам’яні стіни двиготіли і, не маючи опори, починали потрохи просідати.

Гран поглянув догори на розломи у стелі — вони все ширшали. Зітхнув. Тоді — несподівано — поклав два пальці в рота і свиснув.

Несподівано живий звук пролунав поверх псевдозвучання астрального вихору, що і набирався сили у центрі великої восьмикутної плити. Тоді пішов глухий відголосок, що прозвучав, на Ринсвіндовий подив, наче гуркотіння якихось дивних костей. А за тим почувся звук, що був цілковито нормальний. Це був приглушений стукіт копит.

В отворі арки, що небезпечно поскрипувала, з’явилась розмаяна вітром грива, і ось бойовий кінь Грана став дибки біля свого хазяїна. Варвар зіп’явся на ноги, закинув торби зі скарбами у мішок, причеплений до сідла, а тоді рвучко закинув себе на спину коня. Нахилившись, він схопив Двоцвіта за комір і підняв на коня, поклавши його перед собою поперек сідла. Кінь розвернувся, тож Ринсвінд, не гаючи часу, зробив відчайдушний стрибок і опинився в сідлі позаду Грана, який, зрештою, не заперечував.

Кінь упевнено погупотів тунелями, перестрибуючи через несподівані обвали дрібного каміння та спритно оминаючи великі камені, що сипалися з деформованої стелі. Ринсвінд, міцно тримаючись за Грана, обернувся назад.

Зрозуміло, чому кінь так хутко мчав уперед. Позаду, на відстані витягнутої руки, два силуети у мерехтливому фіолетовому світлі щодуху поспішали слідом за ними — зловісна на вигляд скриня та знімкувальна коробка, що непевно балансувала на своїй тринозі. Слідувати за своїм господарем будь-куди було настільки чудовою властивістю мудрої грушки, що культові предмети, які супроводжували імператорів у загробне життя, традиційно виготовляли саме з неї...

Вони вибралися на свіже повітря за мить до того, як восьмикутна арка врешті не витримала і розпалася на окремі плити.

Сходило сонце. Позаду них високо в небо здійнялася хмара пилюки — храм завалився під власного вагою. Та вони не оберталися.

Шкода, звичайно, адже Двоцвіт міг би отримати на пам’ять знімки, незвичайні навіть за стандартами дискосвіту.

У задимлених руїнах щось відбувалося. Там, здавалося, швидкими темпами росте зелений килим. За ним потягнувся угору старий дуб, випускаючи молоде віття, наче зелені ракети, і перш ніж вершечки його старих гілок припинили тріпотіти, довкола нього розкинувся предковічний ліс.

Бук пустився в ріст, мов бур’ян навесні, відмаяв, зігнив і зсипався купою труту серед своїх молодих паростків. Храм тепер був лише купою порослого мохом каміння, що осідало під землю.

Та Час, впоравшись спочатку із найголовнішим, тепер збирався закінчити свою роботу. Межі бурхливої взаємодії між магією, що згасала, та ентропією, що набирала сили, швидко поширювались: вона буревієм пронеслася пагорбом аж до підніжжя і наздогнала коня в галопі та його трьох вершників, які й самі були підвладні дії Часу, тож нічого не помітили. Та вона продовжувала шмагати зачарований ліс батогом століть.

— Вражає, правда? — обізвався голос десь біля коліна Ринсвінда, коли вони проїжджали через клуби випарів гнилої кори та зіпрілого листя.

В тому голосі була моторошна металева нотка. Ринсвінд поглянув униз на меч Кринґ. На руків’ї красувалися кілька рубінів. У нього виникло відчуття, наче вони за ним спостерігають.

З вересового пустирища, що простягалося за лісом ген аж до Узбіччя, вони спостерігали битву між деревами та Часом, яка могла закінчитися лиш одним. Це було приємним доповненням до основної програми під час привалу, а саме — поїдання великої кількості ведмежатини, яка ще недавно розгулювала на чотирьох лапах і мала необачність підійти до Грана на відстань польоту стріли.