— Це я, — радо озвався до нього Двоцвіт. Чарівник трохи розпрямився.

— Що?

— Я.

Ринсвінд миттєво випростався і, підскочивши до куцого чоловіка, з відчаєм схопив його за плечі. Його очі несамовито вирячились.

— Не промовляй його! — просипів він. — Не промовляй, і можливо, нам вдасться звідси вибратися!

— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба ти не знаєш...

— Не промовляй його!

Двоцвіт відсахнувся від цього навіженого.

— Не промовляй його!

— Не промовляти що?

— Число!

— Число? — перепитав Двоцвіт. — Гей, Ринсвінде...

— Так, число! Те, що між сім і дев’ять. Двічі по чотири!

— Ага, віс...

Ринсвінд обома руками міцно затиснув йому рота.

— Щойно ти промовиш його, нам кінець. Не думай зараз про нього узагалі. Просто довірся мені!

— Я не розумію! — занудив Двоцвіт. Ринсвінд дещо заспокоївся — настільки, що скрипкова струна порівняно з ним все ще мала б вигляд миски драглів.

— Ходімо, — сказав він. — Треба спробувати звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Коли перша Епоха Магії добігла кінця, серйозною проблемою у дискосвіті стало знешкодження гримуарів[39]. Чари залишаються справжніми чарами, навіть якщо вони тимчасово ув’язнені в пергаменті й чорнилі. Вони зберігають свою силу. Доки власник гримуару живий, вони не створюють проблем, та після його смерті книга заклинань стає джерелом неконтрольованої сили, якої не так легко позбутися.

Одним словом, чари непомітно просочуються назовні із книг заклинань. Розв’язати цю проблему пробували по-різному. Країни, що лежали на Узбіччі, просто скріплювали книги померлих магів свинцевими пентаграмами і скидали їх через Край диска. Ближче до Осердя вдавались до менш ефективних рішень. Одним із них було помістити бунтівні книги в каністри з негативно зарядженим октироном і викинути їх у бездонну морську пучину (захоронення у глибоких печерах на суші було заборонено ще раніше — після того, як у деяких місцевостях почали скаржитися на дерева, що розгулювали вулицями в компанії п’ятиголових кішок), та невдовзі магія все ж почала просочуватись, і в результаті рибалки почали скаржитися на зграї риб-невидимок та молюсків-оракулів.

Як тимчасове вирішення проблеми, було запропоновано споруджувати у різних осередках магічного знання великі приміщення з денатурованого октирону, непроникного для більшості форм магії. Тут можна було зберігати найбільш небезпечні гримуари, аж доки їхня сила не вичерпається сама по собі.

Ось так у Невидній академії з’явилася «Октава», найвідоміша книга заклинань, що колись належала Творцю Всесвіту. Власне цю книгу Ринсвінд і розгорнув якось, побившись об заклад. В нього була лиш секунда, щоб глянути на якусь із її сторінок, перш ніж різноманітні охоронні чари здіймуть лемент, та цього часу було достатньо, щоб одне заклинання вискочило звідти і втелющилося Ринсвіндові в пам’ять, наче жаба в камінь.

— А тоді що було? — запитав Двоцвіт.

— О, мене звідти витягнули, ну і відшмагали, звісно.

— І ніхто не знає, що робить те заклинання?

Ринсвінд похитав головою.

— Воно щезло зі сторінки, — сказав він. — Ніхто й не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не помру, звичайно. Тоді воно типу само себе назве. Наскільки мені відомо, воно призводить до кінця світу чи зупинки Часу — щось таке.

Двоцвіт підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Нема змісту журитися, — сказав він. — Краще пошукаймо звідси вихід.

Ринсвінд похитав головою. Він більше не відчував нічого, увесь його резерв страху вичерпався під час телепортації. Мабуть, він пробився через останній поріг страху, після якого розум перебуває у стані цілковитого спокою — на іншому боці свідомості. Хай там як, він більше не торохтів.

— Нам — кінець, — запевнив він. — Ми ходили по колу усю ніч. Кажу тобі, це місце — диявольське павутиння. Яким би шляхом ми не пішли, все одно опинимося в центрі.

— Знаєш, з твого боку було дуже люб’язно піти мене розшукувати, — сказав Двоцвіт. — Як тобі вдалося сюди проникнути? Це було справді ефектно.

— Ну, як тобі сказати... — зніяковіло відказав чарівник. — Просто подумав: «Я не можу залишити друзяку Двоцвіта напризволяще» і...

— Тоді все, що нам потрібно зробити — це знайти отого Бель-Шамгарота і пояснити йому ситуацію, і він, можливо, сам нас випустить, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд кілька разів смикнув себе за вухо.

— Тут, напевне, якісь дивні відголоски, — зауважив він. — Мені здалося, я почув смішні слова, щось ніби «знайти» і «пояснити»!

— Правильно.

Ринсвінд поглянув на нього, у відблисках криваво-червоного сяйва, — не вірячи власним вухам.

— Знайти Бель-Шамгарота? — не міг повірити він.

— Так. Ми ж не зобов’язані брати у всьому цьому участь.

— Знайти Пожирача Душ і не брати в цьому участь? Напевне, просто кивнути йому мимохідь і запитати, куди тут на вихід? Пояснити ситуацію Патронові Вось... ням-м-м, — Ринсвінд проковтнув кінець слова в останню мить, а тоді підсумував: — Ти — навіжений! Агов! Повернися!

Він кинувся коридором вслід за Двоцвітом, та вже за мить зупинився, стогнучи.

Фіолетове світло тут було густішим, надаючи оточенню нових неприємних відтінків. Це вже був не коридор, а простора кімната, де стіни налічували те число, про яке Ринсвінд не насмілювався навіть подумати, з вісьм... 7а коридорами, що розходилися від неї.

Трохи віддалік Ринсвінд зауважив низький вівтар з кількістю сторін, що дорівнює чотирьом, помноженим на два. Однак він був не в центрі кімнати. В центрі лежала велика кам’яна плита, що мала удвічі більше сторін, ніж квадрат. Плита була важезною на вигляд. У цьому дивному освітленні здавалося, що вона ледь перекошена, і один її край гордовито підносився над плитами довкола.

На ній стояв Двоцвіт.

— Гей. Ринсвінде! Поглянь, що я знайшов!

Багаж із невимушеним виглядом крокував до них одним із коридорів, що розходилися з кімнати.

— Чудово, — сказав Ринсвінд. — Гаразд. Він і виведе нас звідси. Негайно ж.

Двоцвіт тим часом вже нишпорив у скрині.

— Так, — погодився він. — Після того, як я зроблю кілька знімків. Дай-но лиш я прилаштую додаток...

— Я сказав негайно...

Ринсвінд замовк на півслові. Гран Варвар стояв у проході коридору прямо навпроти нього, стиснувши у руці великий чорний меч, завбільшки з огузок.

— Ти? — невпевнено мовив Гран.

— Ги-ги. Я, — відповів Ринсвінд. — Гран, якщо не помиляюсь? Давненько не бачились. Що тебе сюди привело?

Гран вказав на Багаж.

— Оте, — сказав він. Така довга бесіда, здавалося, втомила Грана. Потім він все ж додав тоном, що одночасно виражав ствердження, вимогу, погрозу та ультиматум:

— Моє.

— Він належить Двоцвіту — он тому, — сказав Ринсвінд. — Моя тобі порада. Не чіпай оте.

До нього раптом дійшло, що саме цього казати було не слід, та Гран вже відштовхнув Двоцвіта і обома руками тягнувся до Багажу...

...який випустив ніжки, відсунувся трохи назад і погрозливо припідняв свою кришку. В мерехтливому світлі Ринсвіндові здалося, що він побачив два ряди величезних зубів, білих, як вибілений бук.

— Гране, — квапливо сказав він, — я мушу щось тобі сказати.

Гран повернувся до нього, дещо збентежений.

— Шо?

— Це стосується чисел. Отже, послухай, якщо ти додаси сім та один, або три і п’ять, або віднімеш два від десяти — отримаєш певне число. Доки ти перебуваєш у цьому місці, не промовляй його — і ми всі матимемо шанс вибратись звідси живими. Чи просто лиш мертвими.

— Хто це такий? — запитав Двоцвіт. В руках у нього була клітка, яку він вигріб із самісінького дна Багажу. В ній виявилося повно похнюплених рожевих ящірок.

— Я — Гран, — гордо заявив Гран. Тоді він згадав про Ринсвінда.

— Що? — перепитав він.