— Я все ж знаю одне заклинання, — зморено сказав він.

— Ось як? То будь ласкавий, покажи, — сказала Друелла.

Ринсвінд не знав, чи наважиться, однак чари вже намагалися захопити контроль над його язиком. Він опирався, як міг.

— Ти сгазала, шо можеш шитати мої тумки, — пробубнів він. — Прошитай їх.

Вона ступила вперед, глумливо дивлячись йому у вічі.

Усмішка застигла на її обличчі. Вона різко підняла руки, наче захищаючись від чогось, тоді позадкувала. Звук, що вирвався з її горла, виражав панічний страх.

Ринсвінд озирнувся. Решта дріад теж поволі відступали назад. Що він такого зробив? Очевидно, щось дуже-дуже погане.

З його власного досвіду, те, як швидко у всесвіті відновиться природний баланс і почне викидати йому свої звичні коники, було лиш питанням часу. Тож він поспішив забратися звідси — шурхнув, пригнувши голову, поміж дріад, що досі кружляли, підтримуючи магічне коло, і зупинився, не знаючи, чого чекати від Друелли далі.

— Схопіть його! — закричала вона. — Відведіть його якнайдалі від Дерева і вбийте!

Ринсвінд миттю розвернувся і дав драпака.

Через центр кола.

Спалахнуло сяйво.

І стало темно.

І Ринсвінд став лиш невиразною тінню фіолетового кольору, що зменшилася до цятки й зникла.

Все решта зникло теж.

Гран Варвар безшумно пробирався коридорами, освітленими таким густим фіолетовим світлом, що вони здавалися майже чорними. Його нещодавня розгубленість минула. Він збагнув, що цей храм був магічним, і це багато чого пояснювало.

Тепер було зрозуміло, чому раніше пополудні він натрапив на скриню на узбіччі дороги, якою їхав через отой дрімучий ліс. Її кришка була привідчинена, наче заохочувала подивитись, скільки золота було всередині. Та коли він зіскочив із коня, щоб до неї наблизитись, скриня раптом випустила ніжки і чимдуж помчала до лісу, зупинившись знову через сотню ярдів від нього.

Тепер, після кількагодинної гри в «упіймай мене», він загубив її у цих диявольських тунелях. Взагалі-то, відразливі різьблення та розкидані тут і там скелети не викликали в Грана страху. Частково тому, що він не був винятково розумним, зате був винятково позбавлений уяви, але також і тому, що старовинні різьблення та погрозливі тунелі були звичайними атрибутами його щоденної роботи. Він провів чимало часу в таких ситуаціях, у пошуках золота чи демонів, чи дівиць, що потрапили в біду, і позбавляючи їх відповідно — від їхніх власників, життів і принаймні однієї з причин для лементування.

Погляньте лиш на Грана — ось він по-котячому м’яко перестрибнув через підозрілий отвір у тунелі. Навіть при цьому фіолетовому світлі його шкіра має приємний мідний відтінок. У нього чимало золотих браслетів на щиколотках та зап’ястках, та загалом він зовсім нагий, не рахуючи пов’язки на стегнах зі шкіри леопарда. Він надбав її в паруючих лісах Говондаландії[37], після того, як перегриз її власнику горлянку.

У правиці він тримає магічний чорний меч Кринґ, якого викували з громових стріл[38] і наділили душею — не дивно, що він не зносить піхов. Гран викрав його з неприступного палацу Архімандрита Б’Ітуні лише три дні тому і вже встиг про це пошкодувати. Меч починав його дратувати.

— Кажу тобі, вона звернула в отой останній прохід праворуч, — просичав Кринґ голосом, що різав вухо, мов лезо — камінь.

— Помовч!

— Я тільки сказав, що...

— Заткнися!

А Двоцвіт...

Він заблукав, тепер у цьому не було сумніву. Або ця будівля була значно більшою, ніж здавалась на перший погляд, або він опинився на якомусь цокольному рівні, хоч і не спускався вниз жодними сходами, або ж — як він починав підозрювати — внутрішні параметри цього місця, були більшими, ніж ззовні, цим суперечили фундаментальному принципу архітектури. А усі ці дивні ліхтарі навіщо? Це були восьмигранні кристали, встановлені через однакові проміжки у стінах і стелі, що відкидали досить неприємне світло, яке не стільки освітлювало, скільки підкреслювало темряву.

А той, хто зробив усі ці різьблення на стінах — ким би він не був — напевне, прикладався до плящини надто часто, благодушно подумав Двоцвіт. І не один рік.

З іншого боку, це була дивовижна будівля. Її будівельники були одержимі числом вісім.

Підлога була вкрита суцільною мозаїкою з восьмигранних кахлів, стіни коридору та стелі розходились під таким кутом, що коридори, з усіма їхніми поверхнями, також мали вісім сторін, а в тих місцях, де штукатурка частково відпала, Двоцвіт помітив, що навіть камені — восьмигранні.

— Мені воно не подобається, — озвався бісик-знімкар зі своєї коробки, що теліпалася в Двоцвіта на шиї.

— Чому так? — поцікавився Двоцвіт.

— Якесь воно химерне.

— Але ж ти — демон. Хіба демони можуть вважати щось химерним. Тобто, що може здаватися демонові химерним?

— Ну, знаєш, — обережно почав демон, нервово озираючись довкола і переминаючись з лапи на лапу. — Різне. Всяка всячина.

Двоцвіт суворо на нього подивився.

— Яка така всячина?

Демон закашлявся, знітившись (демони не дихають; проте, кожній розумній істоті, дихає вона чи ні, доводиться закашлятись у деякі моменти свого життя. Для демона це був саме той момент).

— Ну, різне, — вимучив він нарешті. — Різні погані речі. Речі, про які ми не говоримо, і які я загалом намагаюсь оминати, хазяїне.

Двоцвіт сумно похитав головою.

— Шкода, що Ринсвінда тут немає, — сказав він. — Він би знав, що робити.

— Він? — чмихнув демон. — Не уявляю, щоб котрийсь чарівник сюди навідався. Вони не мають жодних справ з будь-чим, якщо воно стосується числа вісім. — Демон затулив собі рота рукою, наче сказав щось заборонене.

Двоцвіт поглянув на стелю.

— Що то було? — спитав він. — Ти чув щойно звук?

— Хто — я? Чув звук? Ні! Нічогісінько! — запевнив демон і чкурнув назад у коробку, гримнувши за собою дверима. Двоцвіт легенько по ній постукав. Двері відчинились зовсім на трішечки.

— То був звук, наче десь загуркотіло каміння, — пояснив він. Дверцята захряснулись перед його носом. Двоцвіт знизав плечима.

— Здається, ця будівля ось-ось розвалиться, — подумав собі він. Тоді підвівся на ноги.

— Ей! — крикнув він. — Тут є хто-небудь?

— ПУТЬ, Путь, путь, — відповіли темні тунелі.

— Агов! — спробував він ще раз.

— ОВ, Ов, ов.

— Я знаю, тут хтось є — чув, як ви кидали кості.

— ГОСТІ, Гості, гості.

— Послухайте, я лише...

Двоцвіт зупинився. Його увагу привернула яскрава цятка світла, що з’явилась за кілька футів на рівні його очей. Вона швидко збільшувалась і вже за кілька секунд набула форми крихітного чоловічка. У якийсь момент цей силует почав бриніти чи, радше, Двоцвіт почав розрізняти бриніння, що чулося від нього з самого початку. Воно звучало, наче обірваний крик, що застиг в одній нескінченній миті.

Чоловік у сяючому коконі був тепер завбільшки з лялечку — викривлена форма у прозорому коконі, що повільно обертався в повітрі навколо своєї осі. Двоцвіт раптом подумав, як дивно звучить фраза «обірваний крик»... краще б він його не чув.

Фігурка потрохи починала набувати знайомих рис. Рот чарівника був розтулений, а його обличчя сяяло яскравим відображеним світлом — від чого? Від дивних небесних світил, подумав Двоцвіт. Тих світил, які люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Ринсвінд, що продовжував обертатися, був вже завбільшки як півлюдини. Він продовжував збільшуватися на очах, аж раптом відчулося якесь напруження, тоді — рвучкий порив вітру і врешті оглушливий звук. Ринсвінд з криком викотився з кокона. Гучно гепнувши на підлогу, він якийсь час хапав ротом повітря, тоді перекотився, обхопивши голову руками і міцно підтиснувши коліна до грудей. Коли пилюка трохи вляглася, Двоцвіт несміливо простягнув руку і торкнув чарівника за плече. Той тільки зіщулився ще більше.