Келі впізнала цей погляд, та цього разу вже знала, як діяти. Вона схопила покоївку за плечі, затягла її в кімнату й гучно зачинила двері. Коли перелякана жінка почала роззиратися навсібіч, не зважаючи на Келі, та дала їй жагучого ляпаса. 

— Відчула оце? Відчула? — верещала Келі. 

— Але ж ви… — покоївка знітилася й позадкувала, доки не наштовхнулася на ліжко й не осіла на нього. 

— На мене дивись! На мене дивись, коли говорю до тебе! — лютувала Келі, наближаючись. — Бачиш мене, правда ж? Кажи, що бачиш мене, бо накажу стратити! 

Покоївка тупо дивилася в її перелякані очі. 

— Я вас бачу, — сказала вона, — але… 

— Але що, що? 

— Звісно, ви… Я чула… Мені здавалося… 

— Що тобі здавалося? — відрізала Келі. Вона вже не кричала. Слова виривалися різко, мов удари батогом. 

Покоївка впала на ліжко й розридалася. Келі якийсь час постояла, нервово притупуючи, а тоді обережно потрусила покоївку за плечі. 

— Є у нас в місті чарівник? — запитала вона. — На мене дивися, на мене. У нас тут є чарівник, правда ж? Ви, дівчата, весь час до чарівників бігаєте! Де його знайти? 

Жінка підвела червоне заплакане обличчя, намагаючись приборкати інстинкт, який підказував їй, що принцеси не існує. 

— А… Так… Чарівник… Гостроріз, на Стінній вулиці. 

Вуста Келі зімкнулися в одну тонку й пряму лінію. Вона замислилася, де тримають її верхній одяг, та здоровий глузд підказував їй, що простіше буде знайти накидку самостійно, аніж змусити покоївку повірити в своє існування. Вона трохи зачекала, пильно спостерігаючи, як жінка припинила схлипувати, перелякано роззирнулася довкола й вибігла з кімнати. 

«Вже забула про мене», — подумала Келі. Подивилася на свої долоні. Наче не прозорі. 

Мабуть, це якісь чари. 

Вона пішла в гардеробну і навмання відчинила кілька шухляд, доки знайшла чорну накидку з капюшоном. Вдягнулася й вискочила в коридор, а тоді збігла чорними сходами вниз. 

Вона не бувала в цій частині замку з дитинства. Це був світ шаф із білизною, голої підлоги й кухонних ліфтів. Повітря відгонило лежалими сухарями. 

Келі рухалася тим світом, мов заземлений привид. Звісно, вона знала, де живуть слуги, — так само, як люди усвідомлюють існування каналізації чи зливних труб, — і навіть могла повірити в те, що всі слуги не геть однакові на вигляд і що в усіх них є прикмети, за якими їх упізнають рідні й близькі. Але не готова була побачити, скажімо, придворного виночерпія Кицехвоста, якого раніше зустрічала тільки при параді, коли він рухався залою, мов галеон на всіх вітрилах, і який тепер сидів в одному з закапелків із люлькою в зубах і в розстебнутому на животі кителі. 

Кілька покоївок пробігло повз Келі навіть не глянувши. Вона прискорила крок, відчуваючи, як порушує правила власного замку. 

Та відчуття це, як вона враз усвідомила, виникло через те, що замок їй насправді не належав. Шумний світ заповнених парою пралень і прохолодних комор належав сам собі. Він не міг належати їй. Можливо, це вона до нього належала. 

Вона взяла курячу ніжку зі столу в найбільшій кухні — печері, завішаній стількома каструлями й пательнями, що в світлі конфорок вона здавалася черепашачим арсеналом, — й відчула незнаний до того смак крадіжки. Крадіжки! Кухар дивився просто крізь неї блискучими, мов консервований джем, очима. 

Келі пробігла повз стайні й вийшла з замку крізь службові ворота повз сторожу, чиї всевидючі очі її зовсім не помітили. 

На вулицях було вже не так моторошно, та Келі досі почувалася немовби голою. Її дратувало, що люди навколо поралися коло своїх справ і не дивилися на неї, адже до цього дня весь світ і всі справи світу тільки навколо неї й оберталися. Перехожі наштовхувалися на неї, відступали на крок, не розуміючи, на що наштовхнулися, а ще їй кілька разів довелося тікати під стіни від карет і підвод. 

Курячої ніжки виявилося замало, щоби вдовольнити голод після невдалого обіду, тож вона поцупила двійко яблук у вуличного торговця й дала собі обіцянку наказати розпорядникові дізнатися, скільки коштують яблука, і заплатити за них. 

Розпатлана й розхристана, Келі, від якої трохи відгонило тепер кінським гноєм, прибігла під Гострорізові двері. Залізне кільце викликало в неї певні труднощі. Принцеса звикла, що двері перед нею відчиняє хтось інший, для цього існували спеціально навчені люди. 

Вона так розгубилася, що не помітила, як химера на дверях підморгнула їй. 

Келі спробувала ще раз, і їй здалося, що десь далеко за дверями щось зрушилося. За якийсь час двері трохи прочинилися, і в шпарині вона роздивилася знервоване кругле обличчя під збитими на чоло кучерями. Несподівано для самої себе вона відчула, як її права стопа самовільно просунулася в шпарину. 

— Вимагаю прийому в чарівника, — повідомила принцеса. — Наказую прийняти мене негайно. 

— Він зараз дуже зайнятий, — відповіло кругле обличчя. — Ви за приворотним зіллям? 

— За чим? 

— Ну, в мене, тобто в нас зараз особлива ціна на «Гострорізову Мазь Для Безпечного Привороту», — пояснило обличчя й нахабно підморгнуло. — Робить так, щоби гречка квітла, та врожаю не давала, коли розумієте, про що я. 

Келі обурилася. 

— Ні, — збрехала вона. — Не розумію. 

— «Кінський Шал»? «Дівоча Втіха»? Очні краплі з беладонною? 

— Я вимагаю… 

— Даруйте, зачинено, — перервало її обличчя й грюкнуло дверима. Келі вчасно забрала ногу. 

Вона пробурмотіла кілька слів, від яких у її гувернерів зів’яли б вуха, і постукала в двері кулаком. 

Стукіт сповільнювався з тим, як вона усвідомлювала: він бачив її, він її чув! 

Вона загрюкала по дверях знову, гукаючи скільки ставало голосу. Хтось промовив їй просто на вухо: 

— Не помове. Він дуве впертий. 

Келі повільно повернула голову й зустрілася поглядом із зухвалим химериним рильцем. Химера говорила нерозбірливо через кільце в роті, зате вкрай виразно ворушила бровами. 

— Я принцеса Келі, наступниця трону королівства Сто Лат, — згорда промовила вона, намагаючись не виказати переляку. — І з дверною фурнітурою не спілкуюся. 

— Фо ф, я лише фтукальфе на дверях і мову говорити до кого фхочу, — відповіла химера люб’язно. — Маю донефти до вафого відома, шо в гофподаря тявкий день, і він нікого не хоче бачити. Та коли ви фкавете чарівне флово, — додала вона, — воно мове помогти, офобливо коли дівчина така гарна. 

— Чарівне слово? — Яке ще? 

Химера вишкірилася. 

— Хіба ваф нічого не навчили, панно? 

Келі випросталася на весь зріст, та користі з того було небагато. В неї теж був тяжкий день. Та її батько колись власноруч стратив сто ворогів за день. Тож зі стукальцем вона точно впорається. 

— Мене освічували, — крижаним тоном промовила вона, — найвизначніші вчені королівства. 

На химеру це не справило жодного враження. 

— Коли вони не навчили ваф чарівного флова, — спокійно відповіло стукальце, — то не такі вони вве й вивначні. 

Келі взялася за важке залізне кільце й щосили ним грюкнула. Химера шкірилася. 

— Так, так, поводьтеся ві мною грубо, я фе люблю. 

— Яке ти бридке! 

— Та-а-а-ак, фе було те ффо треба… 

Двері трохи прочинилися. В шпарині виднів кучерявий чуб. 

— Мадам, я ж казав, що зачинено. 

Келі здалася. 

— Будь ласка, прошу, допоможіть. Будь ласка! 

— Бачите? — сказала химера переможно. — Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово. 

Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані — чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому. 

Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався.