У сідлі був хтось високий, замотаний від негоди у теплий плащ. Коли кінь вийшов на середину площі, вершник неквапно спішився й заходився шукати щось у сумці при сідлі. Тоді він — чи вона — витягнув торбу для годівлі, накрив нею коневі вуха і лагідно поплескав тварину по гриві.
Повітря ущільнилося, немов застиглий жир, і глибокі тіні навколо Мортових ніг засвітилися по краях синіми й пурпуровими райдугами. Вершник ішов до нього, його чорний плащ коливався тяжкими хвилями, а підошви стукотіли бруківкою. Інших звуків не було чути: тиша накрила площу, мов ватяна хмара.
Ефектне наближення зіпсувала крижана калюжка.
— ОТ ХОЛЕРА.
Сказано це було навіть не голосом. Сказане складалося в слова, тут сумніву не було, та ті чомусь потрапляли просто в голову, в обхід Мортових вух.
Він гайнув до постаті, що впала, й підхопивши незнайомця під руку, зрозумів, що тримається за самі поліровані кістки — гладенькі й пожовклі, мов стара більярдна куля. Капюшон спав з голови незнайомця, і на Морта глянули порожні очниці голого черепа.
Хоча не такі вже й порожні вони були. Десь глибоко в них, мов у вікнах на безкраю чорноту космосу, світилися дві крихітні синюваті зорі.
Мортові спало на думку, що тут йому варто було би перелякатися, тож відсутність почуття жаху виявилася для нього цілковитою несподіванкою. Перед ним сидів скелет — бурмотів щось, розтирав коліна, — і це був цілком живий скелет. Вражаюче дивний, однак, із невідомої причини, не такий уже й страшний.
— ДЯКУЮ, ХЛОПЧЕ, — промовив череп. — ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?
— Е-е, — заціпило Мортові. — Мортимер, пане. Усі звуть мене Мортом[1].
— ЯК ЗРУЧНО, — відповів череп. — ПОМОЖИ ПІДВЕСТИСЯ, БУДЬ ЛАСКАВИЙ.
Скелет підвівся й обтрусив плащ. Тепер Морт бачив, що на поясі в нього був важкий ремінь, до якого припнуто меч із білим руків’ям.
— Сподіваюсь, ви не забилися, пане, — чемно сказав Морт.
Череп вишкірився. Звісно, подумав собі Морт, що ще він міг зробити, крім як вишкіритися.
— ЖОДНИХ УШКОДЖЕНЬ, Я ПЕВЕН.
Череп роздивився навколо й ніби вперше помітив Лежека, який, здавалося, примерз де стояв. Морт вирішив, що час дещо з’ясувати.
— Це мій батько, — сказав він, намагаючись так стати між батьком і ожилим анатомічним зразком, щоби не здатися нечемним. — Перепрошую, пане, але ви часом не Смерть?
— САМЕ ТАК. «ВІДМІННО» ЗА СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ, ЮНАЧЕ.
Морт нервово ковтнув.
— Мій батько хороша людина, — сказав він. Тоді подумав трохи й додав: — Дуже хороша. Може, якщо ваша ласка, облиште його, коли раптом так можна? Не знаю, що ви йому поробили, та я був би вдячний, коли б це припинилося. Тільки не ображайтеся, будь ласка.
Смерть відступив і схилив череп набік.
— Я ВСЬОГО ЛИШ НА ХВИЛЬКУ ВИВІВ НАС ІЗ ПЛИНУ ЧАСУ, — відповів він. — ТВІЙ БАТЬКО НЕ ЧУТИМЕ Й НЕ БАЧИТИМЕ НІЧОГО ТАКОГО, ЩО МОГЛО Б ЙОГО ЗАСМУТИТИ. ТОЖ НІ, ХЛОПЧЕ, Я НЕ ПО НЬОГО ПРИЙШОВ, А ПО ТЕБЕ.
— По мене?
— ТИ Ж ШУКАЄШ ПРАЦЕДАВЦЯ?
Морта осінило:
— То ви шукаєте собі учня?
Очниці перевели погляд на Морта, зореподібні зіниці палали синім полум’ям.
— ЗВІСНО.
Смерть повів кістлявою рукою. Прозора булька повітря навколо на мить пурпурово засвітилася, немовби луснула, і Лежек розморозився. На вежі над його головою механічні фігурки продовжили видзвонювати північ, щойно Часові було дозволено підхопити їх своїм потоком.
Лежек кліпнув.
— Не бачив, як ви підійшли, — сказав він. — Пробачте. Певно, думки мої десь блукали.
— Я ВАШОМУ СИНОВІ ПРОПОНУВАВ УЧНІВСТВО, — відповів Смерть. — СПОДІВАЮСЯ, ВИ НЕ ПРОТИ.
— А чим ви заробляєте, нагадайте? — перепитав Лежек, звертаючись до ожилого скелета так, наче нічого дивного в тому не було.
— Я ДОПРАВЛЯЮ ДУШІ В ІНШИЙ СВІТ, — відповів Смерть.
— Он як, — промовив Лежек, — звісно, вибачайте, я з одягу вашого мав зрозуміти. Дуже потрібна робота, надійна. Давно ведете справи?
— ТАК, УЖЕ ЯКИЙСЬ ЧАС, — відповів Смерть.
— Добренько, добренько. Ми, знаєте, якось ніколи про таку роботу для Морта не думали, але це хороша робота, хороша, і завжди попит є. Як вас звати?
— СМЕРТЬ.
— Тату… — нервово озвався Морт.
— Не скажу, що впізнаю назву контори, — сказав Лежек. — А звідки ви справи ведете?
— ЗВІДУСІЛЬ, ВІД ГЛИБИН НАЙЧОРНІШИХ МОРСЬКИХ ДО ВИСОТ ПІДНЕБЕСНИХ, ЩО ЇХ НАВІТЬ ОРЛИ НЕ СЯГАЮТЬ, — відповів Смерть.
— Непогано, непогано, — кивнув Лежек. — Що ж, я…
— Тату… — потягнув його за рукав Морт.
Смерть поклав руку Мортові на плече.
— ТВІЙ БАТЬКО ЧУЄ Й БАЧИТЬ НЕ ТЕ САМЕ, ЩО ТИ. НЕ ТРИВОЖ ЙОГО. ГАДАЄШ, ВІН ХОТІВ БИ МЕНЕ ПОБАЧИТИ ОТАК НАЖИВО, ЯК Є?
— Але ж ви Смерть, ви ходите світом і вбиваєте людей.
— Я? ВБИВАЮ? — Смерть явно образився. — ЗВІСНО Ж НІ. ЛЮДИ ГИНУТЬ, АЛЕ ЦЕ ЇХНІЙ КЛОПІТ. А ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО ДО СПРАВИ БЕРУСЯ Я. СВІТ, У ЯКОМУ ЛЮДИ ГИНУЛИ Б, ТА НЕ ВМИРАЛИ, МАВ БИ, М’ЯКО КАЖУЧИ, ІДІОТСЬКИЙ ВИГЛЯД, ПРАВДА Ж?
— Ну, так… — непевно погодився Морт.
Морт ніколи в житті не чув слова «заінтригований». Не входило воно до родинного вокабуляру. Однак у душі його заіскрило щось, що підказувало: перед ним якась дивина, захоплива й не така вже жахна, тож якщо цю можливість прогаяти, він шкодуватиме про це решту життя.
А тоді він пригадав усі пережиті за день приниження, довгу дорогу додому…
— Е… — заговорив він непевно, — А мені не доведеться вмирати, аби заступити на роботу, правда ж?
— БУТИ МЕРЦЕМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО.
— А як щодо… кісток?
— ТІЛЬКИ ЯКЩО СХОЧЕШ.
Морт видихнув, бо ті дві думки не йшли з голови.
— Якщо батько не проти, — промовив він.
Вони поглянули на Лежека. Той саме чухав бороду.
— А ти як на це дивишся, Морте? — запитав він тоном хворого на лихоманку, який намагається здаватися здоровим. — Про таку роботу не мріють. І, маю сказати, не цього я для тебе хотів. Та гробарство вважається поважним фахом. Тож вирішуй сам.
— Гробарство? — перепитав Морт. Смерть кивнув і по-змовницьки підніс до рота палець. — Це цікаво, — промовив він поволі. — Гадаю, мені варто спробувати.
— А де, ви кажете, справи ведете? Чи далеко? — перепитав Лежек.
— НЕ ДАЛІ, НІЖ ТОВЩА ТІНІ, — відповів Смерть. — ДЕ ЗАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЖИВА КЛІТИНА, ТАМ БУВ І Я. ДЕ Є ЛЮДИ, ТАМ Є І Я. І ТАМ, ДЕ ОСТАННЄ З ЖИВОГО ПОВЗТИМЕ ПІД ЗАМЕРЗЛИМИ ЗОРЯМИ, ТАМ БУТИ Й МЕНІ.
— Он як, — сказав Лежек. — То ви трохи мандруєте. — Він мав стривожений вигляд, мов людина, що намагається пригадати щось важливе, а тоді здався.
Смерть по-дружньому поплескав його по плечу й розвернувся до Морта.
— ЧИ МАЄШ ПРИ СОБІ ЩОСЬ, ХЛОПЧЕ?
— Так, — сказав Морт, а тоді пригадав: — Тату, здається, я забув усе в кравця. Тату, ми забули мій мішок у кравця!
— Там уже зачинено, — відповів Лежек. — В День Гуляння Кабанів крамниці зачинені. Доведеться післязавтра повертатися. Ну, тепер уже завтра.
— ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ВАЖЛИВО, — сказав Смерть. — ЗАРАЗ МИ ПОЇДЕМО. НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ ТУТ НЕВДОВЗІ ПЕРЕПАДЕ РОБОТА.
— Сподіваюся, буде можливість заїхати до нас і побачитися, — сказав Лежек. Здавалося, його доймала якась думка.
— Це не дуже вдала ідея, як на мене, — сказав Морт.
— Що ж, побачимось, юначе, — сказав Лежек. — Роби що скажуть, зрозумів? І — перепрошую, пане, чи є у вас син?
Смерть мав такий вигляд, наче його заскочили зненацька.
— НІ, — відповів він, — СИНІВ НЕ МАЮ.
— Якщо ви не проти, я би синові дещо сказав наостанок.
— ТОДІ Я ПІДУ ДО КОНЯ, — відповів Смерть тактовніше, ніж зазвичай.
Лежек поклав руку синові на плечі — з певним зусиллям, коли зважити на різницю в зрості, — й обережно підштовхнув його пройтися площею.
— Морте, ти ж знаєш, що твій дядько Гамеш мені трохи розповів про учнівство? — прошепотів він.
— Так, і що?
— Так от, він мені про ще одну штуку розповів, — зізнався Лежек. — Він розповідав, що нерідко учні успадковують справу від майстрів. Що ти на це скажеш?
