— Ой, не знаю навіть, — сказав Морт. 

— Про це варто подумати, — наполіг Лежек. 

— Я про це якраз думаю, батьку. 

— Нерідко юнаки, як от ти, починають свою власну справу саме так, казав мені Гамеш. Вони старанно працюють, заслуговують майстрової довіри, а коли в домі є доньки… Цей пан… Е-е-е… Цей пан нічого не казав про доньок? 

— Який пан? 

— Пан… Твій новий майстер, господар. 

— А, цей. Ні. Не казав наче, — повільно промовив Морт. — Не думаю, що він із тих, хто одружується. 

— Немало наполегливих молодиків просуваються в житті завдяки шлюбним якостям, — сказав Лежек. 

— Правда? 

— Морте, ти, здається, не слухаєш. 

— Що? 

Лежек спинився на померзлій бруківці й розвернув сина обличчям до себе. 

— Тобі, синку, таки доведеться взятися за розум, ясно тобі? Якщо хочеш чогось досягти в житті і чогось бути вартим у цьому світі, то послухай, що я тобі кажу. Що тобі батько твій каже. 

Морт опустив погляд на батькове обличчя. Безліч усього йому хотілося сказати: і як він батька любить, і як він хвилюється. А ще — запитати, що батько почув і побачив оце щойно. Хотів розповісти, як почувається: немовби втрапив ногою в кротовиння, а виявилося, що то вулканове жерло. Крім того, йому було цікаво, що мається на увазі під шлюбними якостями. Та сказав він насправді от що: 

— Так. Дякую. Мені час іти. Постараюся вам написати. 

— Так, може, проїжджатиме через село хтось, хто зміг би нам твого листа прочитати, — сказав Лежек. — Щасти тобі, Морте. — І розчулено висякався. 

— Щасти й тобі, тату. Приїду на відвідини. 

Смерть тактовно кашлянув, хоч кашель його прозвучав, мов вибуховий скрекіт поїденої шашелем старовинної балки. 

— ЧАС НАМ УЖЕ ЇХАТИ. В СІДЛО, МОРТЕ. 

Доки Морт незграбно облаштовувався позаду оздобленого сріблом сідла, Смерть нахилився й потиснув Лежекову руку. 

— ДЯКУЮ ВАМ. 

— В цього хлопчини добре серце, — відповів Лежек. — Помріяти любить, а так хороший хлопець. Та всі ми були колись юні. 

Смерть зважив почуте й сказав: 

— НІ, СУМНІВАЮСЯ. 

А тоді потягнув за віжки, розвернув коня в напрямку Узбіччя. Морт відчайдушно помахав з-за вкутаної в чорне спини. Лежек помахав у відповідь. Потім, коли кінь і двоє його вершників зникли з поля зору, він перевів погляд на долоню. Оте рукостискання… якесь дивне воно було. Та чомусь він не міг пригадати, чим саме. 

Морт прислухався до стукоту каміння під кінськими копитами. Потім було глухе гупання на в’їждженій ґрунтовій дорозі. Потім не було нічого. 

Він глянув додолу й побачив, як просто під ним розгортається чорна, подекуди посріблена місячним сяйвом мапа. Коли б зараз він випав із сідла, то вдарився б хіба що об повітря. 

Морт стиснув держаки сідла вдвічі дужче. 

Тоді Смерть запитав: 

— ТИ ГОЛОДНИЙ, ХЛОПЧЕ? 

— Так, пане, — ці слова вийшли назовні просто з Мортового шлунка в обхід мозку. 

Смерть кивнув і потягнув за віжки. Кінь зупинився в повітрі, й під ними розляглася велична дискова панорама. Тут і там жовтогарячо світилися клаптики міст. Ближче до Узбіччя фосфорично світилися теплі моря. З найглибших ущелин і западин заблукале денне світло — повільне й направду трохи важке[2] — здіймалося цівками срібної пари. 

Та все це було затьмарене сяйвом, що здіймалося до зір від самого Узбіччя Диска. Широкі потоки світла переливалися й лискотіли в нічному небі, здіймаючись навколо світу золотавими стінами. 

— Так гарно! — тихо промовив Морт. — Що це? 

— СОНЦЕ ПРОСТО ПІД ДИСКОМ, — пояснив Смерть. 

— І таке щоночі? 

— ЩОНОЧІ, — відповів Смерть. — ТАК ПРИРОДА ВЛАШТУВАЛА. 

— І хтось про це знає? 

— Я. ТИ. БОГИ. ПРИЄМНО, ПРАВДА Ж? 

— Божечки! 

Смерть перехилився в сідлі й придивився пильніше до королівств унизу. 

— НЕ ЗНАЮ, ЯК ТИ, А Я БИ ЗАЛЮБКИ ПРИКІНЧИВ ЗАРАЗ ТРОХИ КАРРІ. 

Було вже добряче за північ, та у здвоєному місті Анк-Морпорк вирувало життя. Мортові й Овечий Перевал здавався жвавим, та порівняно з натовпами на вулицях столиці, те містечко видавалося тепер щонайбільше моргом. 

Поети намагалися описувати Анк-Морпорк. Та зазнавали поразки. Може, справа була в тому, що місто було аж надто, нестримно живим, або, можливо, в тому, що у місті з мільйоном мешканців і повною відсутністю каналізації поетам, які надавали перевагу нарцисам, було затяжко — і їх можна зрозуміти. Тому домовмося просто, що Анк-Морпорк вирує життям, мов шмат лежалого сиру в спекотний день, — життям гучним, мов лайка в кафедральному соборі, яскравим, мов нафтова плівка на калюжі, кольоровим, мов синець, і таким жвавим, діловим, активним, енергійним і щиро заклопотаним, як буває, коли вкинути у термітник псячий труп. 

Там були храми — і крізь їхні відчинені навстіж брами на вулиці текли звуки гонгів, тарілок або, у випадку консервативніших ортодоксальних релігій, скрикування принесених у жертву істот. Були крамниці й майстерні, з яких на хідники вивалювався розмаїтий крам. А ще було доволі багато приязних юних панянок, яким забракло грошей на одяг. Були там і ковтачі вогню, і жонглери, і продавці миттєвого почуття вищості над усім і всіма. 

І Смерть урочисто крокував крізь усе це. Морт майже чекав, що той пролине крізь натовп мов дим, та вийшло геть інакше. Просто куди б Смерть не йшов, натовп розступався перед ним. 

Але Морта це не стосувалося. Люди, які поступалися дорогою його новому господареві, точно так само вчасно заступали дорогу Мортові. Йому наступали на ноги, давали стусанів під ребра, йому намагалися продати неприємні прянощі й підозрілої форми овочі, а одна статечна пані сказала йому — хай як необґрунтовано — що він симпатичний юнак, якому не завадить розважитись. 

Морт щиро подякував, мовляв, йому наче й без неї не бракує розваг. 

Смерть вийшов на ріг вулиці, де полум’я пристінних смолоскипів промовисто вигравало на полірованому куполі його черепа, й потягнув ніздрями повітря. Якийсь п’яниця з натугою підвівся і, не до кінця розуміючи причини своїх дій, трохи змінив зигзагоподібний маршрут. 

— ТАКЕ-ОТ МІСТО, ХЛОПЧЕ. ЯК ВОНО ТОБІ? 

— Дуже велике, — сказав Морт невпевнено. — Яке щастя в тому, щоби жити в такій тісноті? 

Смерть знизав плечима: 

— А МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ. СТІЛЬКИ ЖИТТЯ. 

— Пане? 

— ТАК? 

— Що таке каррі? 

Сині вогники спалахнули в очницях Смерті. 

— КУШТУВАВ КОЛИСЬ РОЗПЕЧЕНИЙ ЛІД? 

— Ні, пане. 

— КАРРІ ПРИБЛИЗНО ТАКЕ. 

— Пане? 

— ТАК? 

Морт ковтнув слину. 

— Перепрошую, що розпитую, та батько казав, що коли я чогось не зрозумію, то треба перепитати. Правильно? 

— ЦІЛКОМ ДОЦІЛЬНО, — сказав Смерть і завернув на бічну вулицю, де натовп розходився перед ним, мов хмара випадкових молекул. 

— Тож, пане, я не міг не помітити, справа в тому, пане, точніше, очевидно, що… 

— КАЖИ ВЖЕ, ХЛОПЧЕ. 

— Як ви можете щось їсти? 

Смерть спинився так раптово, що Морт на нього наштовхнувся. А коли розтулив рота, щоби продовжити, Смерть жестом вказав йому мовчати. Здавалося, він до чогось дослухався. 

— ЗНАЄШ, ІНОДІ Я СТРАШЕННО ЗАСМУЧУЮСЯ, — сказав Смерть почасти до самого себе. 

Він розвернувся й так рішуче пішов у провулок, що важкий плащ залопотів за ним у повітрі. Провулок звивався між двох високих і темних стін, сонних неосвітлених будівель — не так прохід, як випадкова стежка. 

Смерть зупинився біля розбитої діжі з дощовою водою, до плеча опустив у неї руку й витягнув невеликий мішок із прив’язаною до нього цеглиною. Дістав із піхов меч, що світився в темряві синім полум’ям, і розрізав шворку на мішку. 

— І ЛЮТУЮ СТРАШЕННО, — договорив він, перевертаючи мішок. На землю вивалилося кілька жалібних кавалків мокрої шерсті, і вода розтікалася калюжею навколо них. Смерть ніжно погладив кавалки білими кістяними пальцями. 

За хвильку від купки кошенят відділилося щось подібне до димової хмарки й набрало подоби трьох котячих силуетів.